Поваляєва Світлана Вадимівна

Світла́на Вади́мівна Поваля́єва (нар. 20 березня 1974, Київ) — українська письменниця, журналістка.

Поваляєва Світлана Вадимівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

• А життя — мов під склом — зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз…Душа в скляному вакуумі — лише обличчя поналипали зовні, юрмляться, намагаються роздивитися застигляй водограй осінніх квітів у чужій душі. Beyond tomorrow…
• А ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань, на лотерейну винятковість спілкування…
• Важко живеться не тому, що нема правил. а тому, що існує розклад.
• Взагалі, серед чоловіків я частіше спостерігаю природний дар слухання, попри всю їхню самозакоханість. Жінки перебивають весь час, вони чують лише себе і квапляться висловити все й одразу.
• Віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш.
• Все лайно її життя має піти саме по собі, воно спливе колись, просто треба набратись терпіння й перечекати.
• Все просто. Просто, і тому жахливо.
• Глухий біль, схожий на всеосяжний похмільний сором, тицькався тупими кутами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися…
• Для деяких людей час має перманентну властивість зникати і невблаганно поновлюватися.
• Є люди, чиє життя подорожує крізь час і простір, а моє — ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір.
• Єдине, яке за своє життя він скоїв убивство, — це вбивство Часу.
• Жмуток кохання розсипається мов обгорілі квіти від найменшого дотику погляду думки.
• З нею приємно говорити ні про що, а це вже щось та й значить.
• За шибою ледь розвиднюється — ще не час прокидатися, не хочеться…Не хочеться ані прокидатися, ані знову поринати у сновидіння — хочеться опинитися по той бік декорацій…
• Зло — безсенсовне, жах — безсюжетний, страх — живий.
• Коли ти втратив усе і спорожнів, і холодно тобі, холодно — встань і йди! Ні-на-ві-що! Просто йди, щоби ніколи більше сюди не повернутися. Якщо схибиш — житимеш вічно, себе не тямлячи, — людиною. Встань і йди, коли покинули тебе почуття і всі, кого тримав на них, мов на ланцюжках!
• Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку.
• Літо — це казка. Влітку, як у казці й уві сні — все стає можливим.
• Літо повідмикало на прощання всі двері й прочинило шиби — тілом гуляє протяг.
• Людина — це карнавальне самознищення — веселощі, насильство, сценографія смерті…
• Людині має бути добре тільки так, як ти це собі уявляєш, все, що поза твоєю системою координат, — або є хибним і «сатанинським», або його просто не існує.
• Людям ніколи не набридає читати, бо література — це описування їх самих, документальне підтвердження реальності їхнього існування. Фіксація і бетонізація.
• Ми зустріли себе — це єдина причина завершення пристрасті, закоханості — тієї космічної хвороби, що жодних пояснень на Землі не має.
• Музика — це математика, вітер, вільна енергія, що тече, душа космосу, прозорий крилатий вогонь чистого сприйняття.
• Музична скринька осені зіграла сумовито-ніжну мелодію у ясному небі.
• Немає страшнішої помилки, аніж дістатися до своєї мрії впритул та зупинитися /…/ якщо ти дійшов до свого найпотаємнішого бажання і не насмілився його торкнутися: знай, від сьогодні твій час зупинився. Ні, один день змінюватиме інший, сонце сходитиме та заходитиме, і на важливі зустрічі ти запізнюватимешся так, ніби час ще й як біжить. Але десь глибоко в тобі відтепер завжди буде куточок із відсутнім часом, в якому ти вічно стоятимеш і дивитимешся на свою мрію, що просто перед тобою світить вологими очиськами, і вічно чудуватимешся, чому ти не можеш схопити свій скарб у оберемок та дременути з ним геть, коли вже він так близько..
• Обличчя за п'ять років не постаріло, а просто втратило актуальність.
• Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху.
• Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх немає правил. У жодній. Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити…
• Перед світанням їй наснилися власні нирки небесно-ртутного кольору зі звивчастими каналами, які сяяли надприродною красою прямо перед очима, і від болю було не те що крикнути — не продихнути, ніби хтось щосили тиснув на них кам'яними пальцями…
• Пильнуйте, кому ви даруєте свої дотики..
• Писати романи легко. Читати — борони Боже.
• Подумаєш, рік туди, рік сюди — любов — поза часом або не має часу. Часу взагалі нема. Тільки одні чомусь запізнюються на потяги і літаки, а інші — ні.
• Проорювання мозкових доріжок…
• Самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших — змушує їх до спорудження кришталевих в'язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.
• Скалічені через позбавлення крил янголи підтримують демографічну рівановагу роду людського..
• Сонце вирішило супроводжувати жінку, куди б та не йшла, бо вона була істотою, здатною увібрати в себе всю Любов Всесвіту.
• Таке враження, ніби ти блякнеш, бліднеш, прозорішаєш, розчиняєшся, мов зображення на погано проявленій чорно-білій фотографії.
• Ти хочеш посміхнутись? Клікни на двокрапку і праву дужку. Твій смайлик відповзе у Павутиння…
• Тіко не плакай. Затопиш сльозами мізки.
• Усі ми маленькі нещасні комп'ютери ввімкнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі просто неба…
• Холодні, сильні й байдужі ніколи не бувають уважними.
• Ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати всім усе, бо всіх багато, а усього — мало!
• Час проноситься, як реактивний літак і його вистачає лише на смерть. Перетворишся на купку брудної, обісцяної цегли, так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність.
• Як небезпечно спати з кимось: переплітаються не лише тіла, а й сновидіння, — так, що їх вже не розплутати, — як волосся, думки, дихання і тепло…