Середня стать
«Сере́дня стать» (англ. Middlesex) — роман американського письменника грецького походження Джеффрі Євгенідіса, виданий 2002 року. За цю книжку, що швидко стала бестселером, 2003 року автор отримав Пулітцерівську премію. У світі продано понад 4 млн екземплярів книжки.
Цитати
ред.Я двічі з’явився на світ: спершу дівчинкою, у Детройті, напрочуд ясного січневого дня 1960 року; потім, у серпні 1974-го, − хлопцем-підлітком у приймальному відділенні лікарні в Пітоскі, штат Мічиган. Обізнані читачі могли довідатися про мене зі статті доктора Пітера Люса «Статева ідентифікація псевдогермафродитів із синдромом дефіциту 5-альфа-редуктази», опублікованої 1975 року в журналі «Дитяча ендокринологія». Чи, можливо, ви бачили моє фото в шістнадцятому розділі нині безнадійно застарілого видання «Генетика та спадковість». Це я − там, на 578-й сторінці, стою голий біля ростоміра, а очі мої приховані за чорним прямокутником[1]. |
Я − колишня воротарка команди з хокею на траві, постійний член Фонду опіки над ламантинами, зрідка відвідую служби в грецькій церкві, а більшість дорослого життя пропрацював у Державному департаменті США. Я, як Тіресій, спершу був одним, а потім став іншим. Я був посміховиськом для однокласниць, піддослідною морською свинкою для лікарів; мене мацали педіатри й досліджували фахівці з дитячого здоров’я. Одна руда дівчина з Гросс-Пойнта закохалася в мене, не знаючи, хто я насправді. Брат її теж на мене запав[1]. |
За шість тижнів я мав очі та вуха. За сім − ніздрі й навіть губи. Тоді ж почали формуватися статеві органи. Зародкові гормони, приймаючи хромосомні сигнали, заблокували мюллерів канал і спонукали до розвитку вольфову протоку. Двадцять три пари хромосом поєдналися й переплелися, крутячись, мов колесо рулетки, а тим часом дідо поклав руку на мамин живіт і промовив: «Ото ви щасливчики!». Ставши струнко, полк моїх генів чітко виконує всі накази. Тільки два перекинчики − чи то революціонери, це вже як сприймати − завчасно ховаються в хромосомі номер п’ять[1]. |
Попри мою андрогінну свідомість, історія, яку я розповім, містить певний елемент суто жіночої циклічності. Як і будь-яка історія, пов’язана з генетикою. Я − остання частина довгого складнопідрядного речення, а почалося це речення багато років тому та іншою мовою − отже, щоб дістатися до кінця, тобто до моєї появи на світ, його треба прочитати від початку[1]. |
Із досвіду я розумію, що почуття не можна описати словом. Я не знаю, що таке «смуток», «радість» чи «жаль». Мабуть, найкращий доказ патріархальності мови − це те, як вона спрощує емоції. Я хотів би послуговуватися складними синтаксичними гібридами, ваговитими германськими конструкціями, як-от «щастя, що супроводжує катастрофу». Чи «безнадійне злягання з власною фантазією». Хотів би показати, як «тривожний вияв смерті в старінні родичів» пов’язаний із «боязню дзеркал по досягненні середнього віку». Описати «смуток від банкрутства ресторанів» і «радість від появи міні-бару вдома». Мені завжди бракувало слів для розповіді про себе, а нині, коли почалася моя історія, вони потрібні мені ще більше[1]. |
У всіх бойовиках, які ми бачили, після гонитви герой завжди вилазив на дах. Ми, невблаганні реалісти, обурювалися: «Чому вони всі роблять одне й те саме?», «Дивися. Зараз полізе на вежу. Бачиш? А я ж казав». Проте в Голлівуді на людській психології зналися краще, ніж ми. Бо в цій критичній ситуації Тессі відвела мене та Розділа Одинадцятого на горище. Можливо, то був рудимент нашого первісного минулого, коли, видираючись на дерево, ми рятувалися від небезпеки[1]. |
Тоді, як означив це мій найперший цирульник, усім кортіло «ходити однаковими». Вважалося, що особистість формує оточення, і кожна дитина − це чистий аркуш. Моя медична історія була всього лише відображенням психологічних процесів, які відбувалися з кожним. Чоловіки ставали схожими на жінок, жінки − на чоловіків. Запанувало враження, буцім статеві відмінності зникнуть. А потім усе змінилося[1]. |
У двадцятому столітті генетика прищепила нам давньогрецьку ідею фатуму на клітинному рівні. А щойно розпочате двадцять перше продемонструвало нове відкриття. Попри всі сподівання, код, який лежить в основі нашого єства, виявився недостатнім. Замість очікуваних двохсот тисяч генів, у нас їх лише тридцять тисяч. Не набагато більше, аніж у миші. І виникає вже нове дивне припущення. Непевне, суперечливе, але однак достовірне: усе залежить від нашого вибору. Природа обдаровує нас мозком. Життя обертає його на свідомість[1]. |
Від миті мого народження, коли їх проґавили лікар і медсестра, до хрещення, упродовж якого вони затьмарили своєю витівкою священика, та неспокійної юності, коли вони провадили свій потаємний розвиток, статеві органи залишалися найважливішими у моєму житті. Хтось успадковує нерухомість, хтось − картини чи застраховані скрипкові смички. Ще хтось − японські тансу чи знамениті прізвища. Я ж успадкував рецесивний ген п’ятої хромосоми та декілька рідкісних фамільних коштовностей[1]. |
У шостому столітті православні ченці викрали шовк із Китаю й перевезли в Малу Азію. Звідти він поширився по Європі, і ось приплив і до Північної Америки. Ще до Війни за незалежність Бенджамін Франклін заснував американське шовківництво в Пенсильванії. Шовковиці були висаджені по всій території Сполучених Штатів. Але тоді, зриваючи ягоди з підвіконня, я ще не мав і гадки, що наше тутове дерево якось стосується продажу шовку, і що такі самі дерева росли на бабциному подвір’ї в Туреччині. Воно стояло за моїм вікном, ніяк не виявляючи своєї значимості. Але тепер усе змінилося. Усі неживі предмети довкола мене почали сягати в минуле, оповідаючи мою історію[1]. |
Див. також
ред.Примітки
ред.
