Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович

Ахте́м Шевке́тович Сеїтабла́єв (нар. 1972) — український актор та режисер кримськотатарського походження.

Сеїтаблаєв Ахтем Шевкетович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

Акторська професія, як і режисерська, прекрасна тим, що не має меж. Ти ніколи не зможеш сказати: «Я все знаю, все вмію». Постійно є чому навчатися, відкривати для себе нові шляхи, нові нюанси в самому собі. Коли граєш у різних жанрах, втілюєш різні образи, то збагачуєшся як професіонал. Мені б дуже хотілося, щоб було більше різнопланових ролей.

Б

Бути режисером – цікаво і драйвово. Іноді трохи егоїстично відчуваєш себе Деміургом, тому що тут і зараз ти створюєш світ, який вигадав і про який мріяв. У цій професії можна постійно вдосконалюватися. Відразу не можеш знати все: від команди «почали» до завершального слова «стоп».

В

Великий шлях починається з першого кроку. Чим більше ви будете щось робити, тим більше будете відчувати задоволення та осуд навколишніх.

В своїх роботах я можу поговорити з собою і з глядачем про те, що мене турбує. Рефлексувати якщо не на сучасні події, то на людські риси, фундаментальні якості, які оточують будь-яку людину. Кохання, зрада, дружба, гідність, самопожертва і жорстокість, пасіонарність і маніакальність… Але, коли я дивлюсь в очі своїх дітей або батьків і бачу, що вони раді за мене і відчувають гордість за свого сина або за батька – це найбільша винагорода.

В українців є, як модно зараз говорити, «червона лінія». Ми можемо заплющувати очі на безліч речей, жити паралельним життям, незалежно від того, хто нагорі править, керуватись певною суспільною умовою «у вас там свій світ, у на свій, головне – не чіпайте». Але якщо лізуть у родину, до дитини – буде спротив. Наявність такої червоної лінії радує, але, з іншого боку, сумно, що постійно треба доходити до межі.

Д

Давно доведено, це просто медичний факт, що не аудиторія замовляє контент, а контент формує цільову аудиторію.

Добре пам’ятаю це відчуття безпорадності, страху за своїх рідних, злості від нерозуміння, що і як можна зробити, але впевненості, що щось робити необхідно. — про окупацію Криму

І

Історії про війну – це переважно емоційно, динамічно, тому що людина, яка знаходиться в надлюдських умовах проявляє всі свої якості: і кращі, і гірші. Інколи хочеться розповісти якусь військову історію, бо вона зачепила і вже просто не можеш про неї не говорити.

К

Кіно – дзеркало процесів, які відбуваються в країні: ми всі бачимо, що відбувається у судах, хто повертається до країни, який вектор розвитку обирає влада.

Кожна нормальна людина, кожен бізнесмен, і кожен справжній державний діяч – добре розуміє навіщо друкувати книжки, знімати кіно і ставити вистави...

• Крим як одне з найунікальніших місць на Землі міг би стати нашим головним кіномайданчиком: на цьому півострові можна знімати все!

Л

Людиною, яка не має власної системи цінностей, прив’язки до землі, яка не знає своєї історії, героїв, легенд, не вибудовує своє майбутнє засобами мистецтва – легше керувати. Манкуртом, якому байдуже до всього і до всіх, взагалі керувати просто.

М

Ми не можемо не рефлексувати на тему того, що було, як воно впливає на те, що відбувається сьогодні, як розірвати це коло.

Мистецтво – це взагалі неправда. Проте, це може бути великою неправдою, яка допомагає зрозуміти правду.

Мої батьки під час існування Радянського Союзу жодної хвилини не сумнівалися, що ми повернемося до Криму. Вже у дорослому віці я їх запитував, звідки було таке переконання. У той час ще не було видимих ознак, що СРСР розвалиться і ми зможемо повернутися. Вони відповіли, що крім віри і того, що вони робили (а вони були активними учасниками руху повернення кримських татар), у нас нічого не було. Але не вірити у це було ознакою того, що ти не живеш. Час показав, що так само буде і зараз.

С

• Сімдесят років життя в депортації навчили нас розуміння, що єдиний спосіб зберегти свої традиції, свою культуру, віру, мову — максимально підтримувати одне одного, не прагнучи при цьому підкреслювати нашу окремішність.

Стус вражає... Його стійкість вражає. Але він не пам’ятник! І я можу припустити, що саме тому, що він жива людина, якій болить, яка відчуває несправедливість, він і міг писати таку поезію. Дуже потужну, своєрідну, яку ні з якою іншою не сплутаєш.

Т

Тільки праця та досвід допоможуть досягти бажаного. А найголовнішим критиком є сама людина для себе.

У

• У моєму класі із 35 учнів 20 були кримськими татарами, серед решти були корейці, німці, казанські татари. І от коли ми були в четвертому класі, директор школи, наш учитель історії, сказав нам, що радянським військам було б набагато легше звільняти Крим, якби не повсюдна зрада кримських татар. Ми вже розуміли, що це говорять про наших батьків, яким у 1944 році було по чотири-п'ять років. Тому весь клас устав і вийшов.

У наш час вплив культури тільки посилюється. Збільшується розмаїття проявів культури, і одному тепле, а комусь кругле... Це нормально. Однак, є одна річ, якій треба протидіяти – це спотворення сенсів.

Успіх – це дуже мінливе явище. Вранці ти можеш почувати себе щасливим та успішним, а вже ввечері відчути, що це не так. Потрібно просто вірити, адже мрії збуваються.

Ч

• Чим більший тиск, тим сильніший спротив.

Я

Якщо я не помиляюсь, то сум, розчарування, зневіра є одним із смертних гріхів, записаних у Біблії. Чи можна дорікати комусь, що вони розчаровуються, бо загинули дорогі для них люди, а мрія про верховенство права, про справедливість, про реалізацію суспільного договору між суспільством і владою, і зрештою про перемогу, все ще є мрією.

50 відсотків нашого народу загинуло під час депортації: переважно це діти, люди старшого віку і жінки. За тою самою радянською статистикою 90 відсотків кримськотатарських чоловіків, доросліших 16 років у той час були на фронті, у складі Червоної армії. Поки чоловіків не було вдома, радянська влада знищувала їхні родини.

50 років в культурному середовищі кримських татар існувала мрія: коли-небудь зняти фільм про депортацію. Виселення торкнулася обох моїх батьків. У мами навіть закарбувались окремі деталі. Їй запам’яталось, як увечері напередодні прийшов солдат, попросив води, а коли виходив, то натякнув господарям, що варто зібрати документи і якусь їжу, бо, мовляв, всіляке може трапитися. Вночі той солдат був серед тих, хто виселяв нашу родину і навіть допомагав зібратися. Здавалося б, особисту історію простіше знімати, бо ти відчуваєш її майже на фізичному рівні. Однак є небезпека почати захоплюватись тим, що хочеш розповісти. Можна намагатися зробити це щиро, але іноді настільки заглибитися, що виникне ризик порушити гармонійний баланс.