Солов’яненко Анатолій Борисович

Анато́лій Бори́сович Солов'я́ненко (25 вересня 1932, Сталіно (нині Донецьк), Українська ССР, СРСР — 29 липня 1999, Козин, Обухівський район, Київська область, Україна) — всесвітньо відомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч, народний артист УРСР (1970), народний артист СРСР (1975), лауреат Ленінської премії (1980) та національної премії України імені Тараса Шевченка (1997), Герой України (2008, посмертно), відзнака Президента України «Національна легенда України» (2022, посмертно).

Солов’яненко Анатолій Борисович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Керівники багатьох країн, виїжджаючи з державним візитом, до складу своєї «команди» включають знаних діячів мистецтва. Кого візьме в аналогічній ситуації наш Леонід Данилович? Ніколи не забуду прийому два роки тому з нагоди перебування в Україні президента Італії Оскара Луїджі Скальфаро. Після мого виступу високий гість узяв мене за руку і при всіх сказав, що нічого подібного в житті не чув, хоча добре знайомий із творчістю «трьох тенорів» — Паваротті, Домінга й Каррераса. Під час прийому ми з ним розмовляли італійською, яку я вивчив, стажуючись в міланському оперному театрі «Ла Скала». Президент Італії підкреслив (при всіх присутніх на прийомі), що вважає мене представником не тільки української, а й італійської культури. А невдовзі мені надали високе звання Командора Італійської Республіки. Розповідаю про це зовсім не заради хвастощів. Просто хочу, аби ви зрозуміли, як в інших країнах цінують діячів мистецтва, чого, на жаль, не скажеш про Україну...» — про те, ще в розквіті творчих сил залишився не при справах та змушений був піти у 1994 році з Київської опери в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«В усьому, що сталося восени 1993 року, виразно виднівся лихий намір. Це стосувалося не тільки мене, а й інших артистів, котрі посідали в театрі перші позиції. Нас будь-що хотіли позбутися. За рік до тих подій мені виповнилося 60. І я написав заяву, якою просив перевести мене на договірну систему роботи. Подібний документ повинні були подати в дирекцію всі співаки, котрі досягли 60- літнього віку. Мені оформили пенсію, і тепер щомісяця одержую свої 59 гривень 86 копійок. Після цього я продовжував співати, а згодом, скориставшись конфліктом, дирекція просто перестала оформляти зі мною договір. Отже, моє відлучення від театру пройшло для неї легко й безболісно». — про причину конфлікту з адміністрацією Київської опери в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«...Ясна річ, потрібен був не я, а моє ім’я. Таких візитерів я відшивав у дуже простий, але вельми ефективний спосіб. Можу поділитися, не претендуючи на авторську винагороду. У таких випадках я говорив: будь ласка, згоден працювати на вашу партію, але не за так — платіть гроші. Природно, мене відразу запитували, скільки я хочу. І тоді, не моргнувши оком, я повідомляв: мільйон. Чого, уточнювали мої співрозмовники, гривень? Ні, доларів, відповідав я. А коли здивовані візитери цікавилися, навіщо мені така велика сума, пояснював, що особисто для себе не візьму ні цента — все витрачу на благодійні цілі. Після такої розмови представники цієї партії мені, як правило, більше не телефонували... А загалом переконаний, що мистецтво споконвіку приречене на співпрацю з можновладцями, котрим нічого не варто будь-який театр прибити, наче муху. Сьогодні влада нас потихеньку душить, скорочуючи асигнування на культуру. І все-таки ми не можемо й не повинні вступати з ними в конфронтацію. Не наша це справа. Радянська влада обдарувала мене багатьма високими званнями, але я віддав їй, мабуть, набагато більше. До того ж, керівники країни позбавили мене змоги стати співаком зі світовим ім’ям». — про посилення політизації суспільства та вступ до партій письменників, академіків, артистів й навіть футбольних тренерів у інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«Колись також говорили: у баса від горілки голос тільки міцнішає. Не вірте — будь-якому мистецтву випивка лише шкодить. А стосовно інтелекту, то дурнів у нас, на жаль, під саму зав’язку. Ними бувають і баси, і баритони, і тенори. І не тільки вони. А коли, бува, тенору кажуть: «Ти дурень!» — він відповідає: «А голос!» На жаль, в інших сферах дурні не можуть похвалитись і цим. Підвищеним потягом до слабкої статі я ніколи не вирізнявся. До речі, мистецтво накладає на співака, особливо на тенора, великі обов’язки. Є такий анекдот. Тенор запросив до себе пані, маючи на думці кохатися з нею. В останню мить він ляскає себе по лобі й вигукує: «Ох, я забув. Мені ж через місяць треба співати Радамеса в «Аїді!» Як говорив колись мій старий товариш і талановитий баритон Микола Кондратюк, уся біда в тому, що перед спектаклем до жінок ходити не можна, а після нього це вже не потрібно. Я завжди дивився на жінок крізь призму свого мистецтва. Мій педагог часто нагадував: «Анатолію, мистецтво — також жінка. А двох жінок водночас кохати не можна». Тож не варто ототожнювати будь-якого тенора з герцогом із «Риголетто»». — про поширену думку, що в житті бас, як правило, гурман, пияк і необтесаний тюхтій, а тенор — такий собі оперний інтелігент і неодмінно великий жінколюб в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«Якось в антракті перед останнім актом «Риголетто» ми зі співаком Романом Майбородою загралися в шахи. Раптом чую по внутрішньому радіо несамовитий крик помрежа: «Де Солов’яненко?!» І тут до мене доходить, що почався наступний акт. У цю мить музика змовкає, і під час паузи з’являється герцог. А його немає. Минає секунд десять. Оркестранти й усі, хто був на сцені, з жахом чекають, що буде далі. Щодуху мчу з гримерки. Вибігаю з-за лаштунків і бачу вирячені очі диригента... Цю подію я запам’ятав на все життя і вже ніколи собі такого не дозволяв. Проте нині в театрі і не таке трапляється. Одному співакові, зайнятому в «Севільському цирульнику», пора було виходити на сцену, а він кудись здимів. Так і не з’явився до кінця акту. Нічого не скажеш, це був справжній цирк! Але найцікавіше, що коли дали завісу, він раптом з’явився і з жахом каже: «Слухайте, я ж не співав свою арію. Підніміть завісу й дайте її виконати»... Багато років тому в мене був концерт з оркестром в Анапі, у відкритому літньому театрі. Світив місяць у повні. Саме він і виручив, коли несподівано згасло світло. Ясна річ, відразу ж вирубалося все підсилення. Оркестранти в темряві не бачили нот. І тоді, щоб якось вийти зі становища, вони залишили оркестрову яму й улаштувалися на авансцені. Концерт тривав при світлі місяця. Я співав без підсилення, як то кажуть, уживу. Проте публіка була в захваті. Згодом я одержав багато листів. Їхні автори повідомляли, що це був найнезабутніший концерт у їхньому житті. Іншим разом під час виступу в донецькому Палаці спорту в мене не спрацював мікрофон. Що робити? Я трішки «додав» звуку й доспівав концерт. Згодом хтось із музикантів зауважив: «А знаєте, багато хто сьогодні зрозумів, що голос є голос!»» — про оригінальні випадки під час виступів у інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«Крізь більшість її пісень прозирає вульгарність. Звісно, ніхто не заперечує її таланту. Вона, безумовно, вирізняється на загальному тлі. Але таке мистецтво не повинно бути предметом обожнювання й низькопоклоніння, а тим паче — культу, який сформувався на пострадянському просторі. Коли помер Юрій Нікулін, у Росії мало не національний траур оголосили. А смерть Святослава Ріхтера пройшла для більшості жителів країни майже непомітно. Я аж ніяк не хочу кинути тінь на світлу пам’ять Нікуліна чи якось применшити його значення. Він був талановитим актором, своєрідною, яскравою особистістю. Проте за найкращого піаніста століття, геніального музиканта все-таки прикро. На моє глибоке переконання, сьогоднішня попса, як кажуть спортивні коментатори, перебуває на межі фолу. Це типово споживче явище, мистецтво «склянки води». Налаштувати людину на високий лад, очистити її душу від зла та бруду незрівнянно складніше, ніж просто розважити. Високе мистецтво зникає і зі сценічних майданчиків, і з екранів. У Франції є закон, за яким 30 відсотків ефірного часу повинна займати національна культура. А в нас на телебаченні симфонічні концерти, романси чи народні пісні величезна рідкість. Вони сприймаються як щось надзвичайне. Якщо ми не почнемо, не зволікаючи й дня, цілеспрямовано виховувати молодь, кілька поколінь для серйозного мистецтва буде втрачено». — про оцінку творчості Алли Пугачової та засилля попси в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА (25 травня 1999 року)

«Виконуючи народну пісню з естради я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів». — про те, що б де не виступав з концертами, неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні Анатолій Солов'яненко дружив із Джиною Лоллобріджидою

	«Вимушене звільнення Анатолія Борисовича з Опери було для нього дуже болісним. Від тiєї травми, яку йому завдали, чоловiк так i не оправився. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, фактично виявився не потрібен рідному театру. Адже він, заради київської сцени, пожертвував заманливими пропозиціями з різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари. Анатолій Борисович завжди був патріотом своєї країни, вважаючи, що українські артисти є творчими донорами провідних оперних сцен світу. Те, що після звільнення з Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. Адже відлучити артиста від сцени — все одно, що перекрити кисень для людини. Чоловік признавався, що іноді, відправляючись на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що прямує в Оперу. Він не любив, щоб його возили на виставу в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ. Він був у гарній співацькій та фізичній формі і блискуче це доводив на кожному своєму концерті. Його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Він любив філармонічний зал за прекрасну акустику, а найголовніше — за можливість співати, творити та залишатися в професії, без якої не уявляв життя. Тому, коли сталася біда — раптово чоловік помер, — ми із синами вирішили, що саме в Колонному залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем. Мені важко згадувати ті страшні дні. Я вдячна всім, хто приходив ушанувати його пам’ять. Коли мене запитують: «Чи не шкодую, що могила чоловіка не на престижному Байковому кладовищі у Києві, а в Козині»? Я відповідаю: «Ні. Він любив це місце, тут помер і тут йому спокійно»...» — про вимушене звільнення після 28 років прем’єрства в Київському театрі опери та балету в інтерв'ю газеті «День» Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак» (29 липня 2004 року)
	— дружина Світлана Дмитрівна Солов’яненко

	«Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак. Ви знаєте, незважаючи на біль втрати, все таки я щаслива жінка, бо була з ним поряд 37 років. Толя подарував мені найдорожче — своє кохання і двох прекрасних наших дітей. Я, як могла, захищала його від побутових проблем. Нині, розбираючи архів чоловіка, не втомлююся дивуватися, як бережно він до всього ставився. Збереглися програмки його перших виступів ще в самодіяльності Донецька. Він вів щоденник, де записував про всі вистави та концерти, робив помітки подій, які його приголомшили». — про оцінку таланту чоловіка в інтерв'ю газеті «День» Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак» (29 липня 2004 року)
	— дружина Світлана Дмитрівна Солов’яненко

	«Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорий і підтягнутий. Напередодні ми ходили на прийом у Російське посольство. Анатолій Борисович ділився враженнями про свої недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України, про відпочинок у Козині. 29 липня 1999 року він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок, і раптом захотiв поїхати на дачу. Хоча ми планували туди відправиться разом наступного дня. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом. Стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду — і вже не прокинувся. За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів... Я досі не можу змиритися з думкою, що Анатолія більше немає. Він часто виїжджав на гастролі, і часом мені здається, що він десь на гастролях...» — про стан здоров'я співака напередодні смерті в інтерв'ю газеті «День» Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак» (29 липня 2004 року)
	— дружина Світлана Дмитрівна Солов’яненко

	«Я дуже задоволена, що зв’язок із театром не припинився. Анатолій Борисович мріяв, щоб музика була в житті наших дітей. Зі старшим сином ми дещо перестаралися. Андрій з відзнакою закінчив музичну школу, але отримавши атестат, до інструмента більше не підійшов. Він обрав собі шлях далекий від мистецтва, став бізнесменом. Живе й працює в Канаді. А музичну династію продовжує наш молодший син Анатолій. Він працює режисером у Національній опері України. У Толі дві вищі освіти: юридична і режисерська. Опера «Лючия ді Ламмермур» Доніцетті стала дебютом сина як постановника. Тепер вистава йде мовою оригіналу — італійською, якою Толя чудово володіє. Він оновив опери легендарної Ірини Молостової. Як режисер, крім «Лючиї...», веде «Царську наречену» і «Паяци». Ставить концертні програми. Продовжує займатися вокалом, бере уроки у Віктора Миколайовича Куріна. Педагог ним задоволений. Але уроки співу Толя бере не для того, щоб вийти на сцену як вокаліст, а щоб, як режисер, краще розуміти оперних артистів. На УТ-1 веде передачу «Антракт iз Анатолієм Солов’яненком» про класичну музику, запрошуючи у співрозмовники відомих артистів і музикантів». — про те що, театральна династія Солов’яненків продовжується в інтерв'ю газеті «День» Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак» (29 липня 2004 року)
	— дружина Світлана Дмитрівна Солов’яненко

	«В Козині любив відпочивати Анатолій Борисович. Після напружених гастролей чоловік завжди прагнув приїхати сюди. Говорив, що в Козині навіть повітря володіє чарами, наповнює силою і енергією. Тільки тут він відпочиває душею і серцем. У цьому селищі побудували дачі багато оперних артистів. У цьому році виповнилося 20 років, як ми маємо там заміський будинок. У Козині чоловік помер і похований на цій землі... Після його смерті я фактично постійно живу там. У будинку все залишилося так, як було при Анатолію Борисовичу: і камінна кімната, і піаніно, привезене з Донецька, коли чоловік робив лише перші кроки на оперній сцені. Ось тільки двір ми змінили, трохи реконструювали. Я відчуваю тепло, турботу і увагу людей, що мешкають по сусідству з нами, і козинців. Для музейної експозиції я передала фотоматеріал про Солов’яненка. Це різні документи, що дають можливість перегорнути сторінки його творчої долі (сцени з вистав, виступи на концертах), а також матеріали, що розповідають про те, яким був Анатолій Борисович поза сценою — у звичайному житті». — про те, що «Світлиця Солов’яненка» відкрилася в Козині, а не у Києві чи Донецьку в інтерв'ю газеті «День» Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак» (29 липня 2004 року)
	— дружина Світлана Дмитрівна Солов’яненко