Сталінка

«Сталінка» — роман Олеся Ульяненка, написаний 1994 року, за який 1997 року автор отримав малу Шевченківську премію.

Цитати

(…) Відтак трійцю прикрутили до стовпів, а робочі затупали, відпиваючи од горлечка горілку — «екзекуція екзекуція екзекуція» — Йона вже майже знав усе наперед, але його більше дивували ці відкриті, широкі, майже як у дітей, очі. (…) коли почулося тихе «бжі-і-і-і-і», всі побачили у Халяма в руках бензопилку «Дружба»: він раз по разу вмикав її, запускав оберти, вжикав над головою, присідав і, просунувши писка між ноги, показував язика. «Трагедія попереджує катастрофу…» — подумав Йона, а тоді, одірвавши погляд, побачив, як летить тирса, біла, свіжа ще з літа тирса, навіть кленовим соком лоскоче ніздрі, — чвиркнула кров і голова з обрубком дерева упала в калюжу. Дві наступні жертви завищали, немов обпечені, потому наче покам'яніли, — лише ворушилися синіми смужками їхні роти; «бжі-і-і-і», — гула пилка, глядачі випивали ще по ковтку горілки, обговорювали подію — видно, те їм було не вперше, — поговорювали, як і на який бік упаде решта голів…

(…) глупість породжує надто велику глупоту або народжує, викохує ошатнішу; і те й друге чимось різняться. Навіть мають смак. Але як просто навести доказ, що ти того вже не можеш, щоб не образити нікого? Не сказати, що не любиш, хоча насправді любиш, – та воно зовсім інше, воно вилазить із тебе, – як не любиш? Просто не хочеш. Не хочеш і все. Бо щось змінилося, а те щось – набагато більше і його вже не існує. Тобі хочеться відійти і не бачити того, за чим так довго побивався. Щоб не бачили. І воно тоді повернеться; а так – ніколи. Все одно як бігати в молодості за дівчатками. (…) між тим, що говориться, і «люблю» – далекий світ, переламаний, пережитий у тому «люблю»; значить, це ідіотство вивернеться глупотою: інший прожитий, по-інакшому прожите «люблю»; а якщо ти розламаний, якщо навіть не хочеться клеїти щось докупи??! Легше розламати, а то й утекти. — Лорд

Гм, і ніякий він не Лорд. Годі. Кінчилися дитячі забавки у війну. Він буде Йоною, Іоною, Клементом, Микитою. Зась. Він – Йона. І по цій хвилі він відчув себе господарем становища. — Лорд/Йона

Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах – «Осінь, проте не зима...» — шлях переродження для головного героя

(…) найважче натужитись думати; (…) біла будівля божевільні за номером п'ятим, як сукроватились від води заґратовані шиби, а божевільні й побожеволілі од галоперідолу, – будівлі за номером п'ятим, – вилизували із піднебіння рештки їжі, декілька разів пережовували, тирлуючись на дивані – єдиному на всю палату й коридор, і ті, котрим не пощастило зайняти місце, човгикали із кінця в кінець: самітні свічки у тумані нейролептиків; а дерева прогиналися вітром, оббризкуючи стіни страпатими тінями; побожеволілі втихали, скляно причаровані дійством природи за ґратами. І не знати про що думки: сніданок з прогірклого марґарину, ріденький чай. (…) тут, у божевільні, не треба думати, бо думають усі — Лорд

Отже — воля. Жид глянув у спину, і Лорд останнє що почув з його уст: «Ех, куда бєжать?… куда бєжать… страна вєчних дураков і поетов… Бєрєжот же вас Ієгова, да, страна поетов і дураков…» (…) Бушгольц обернувся, майнув полами халата, витяг аркуш паперу, складеного вчетверо, і зробив вигляд, що пише. — приреченість

«Пам'ять — та тільки пам'ять, що не затиснута в білі аркуші паперу» — Лорд

«Там страшно було?» – «Де?» – «Там». (…) Йона вихлюпнув рештки вина у горлянку — червоного і густого. Пожував білу шкоринку хліба, обтер пролите вино на підборідді і враз схаменувся, що на його відповідь чекають: «Це, мадам, як серед ночі болять усі тридцять два зуби і навкруг пустка, степ і нема лікаря…» — Жінка та Йона про божевільню

«Тиран помер… Чув?..» – сказала. «Котрий за рахунком?» – «Видно, ти довго просидів» — Жінка та Йона

Джерело

• Ульяненко О.. Сталінка. Дофін Сатани: романи / О. Ульяненко; худож.-оформлювач Д. О. Самойленко. — Харків: Фоліо, 2013. — 507 с. — ISBN 978-966-03-6406-6