Стахівська Юлія Леонідівна

Стахівська Юлія Леонідівна (нар. 3 грудня 1985, Житомир) — українська поетеса, авторка дитячої літератури, дослідниця, упорядниця, ілюстраторка та журналістка.

Юлія Стахівська

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З народних казок, звісно, люблю українські, бо це про дитинство, мені багато саме дід їх розповідав і читав, але загалом я дуже люблю літературні казки, і тут не буду оригінальна — Андерсен. Хоч бачу скільки в них проглядається його власних проблем, але і світла там теж багато.

Знову ось так спрацьовує кут подачі, він завжди індивідуальний, він більше про середовище, ніж про енциклопедичність. Кожен із нас, немов нерв прочитаного та пережитого в середовищі. Отож передусім як основа — це проза Валерія Шевчука. Для Житомира він все одно, що Джойс для Дубліна — ну який письменник ще так працював з містом, майже з кожною вуличкою? Хоч екскурсії за книжками води! І це притому, що ці тексти не можна обмежити лише прив’язкою до локації. Це смачна література — вищий пілотаж: «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Стежка в траві. Житомирська сага» тощо.

Житомирський текст представлений у Євгена Концевича, Юрка Ґудзя, Володимира Даниленка, В’ячеслава Шнайдера. Власне, кому цікаво, пропоную згадати давній проєкт «1+1», антологію української новели «Квіти в темній кімнаті». Оскільки я здебільшого пишу поезію, то згадаю про тих, з ким ще школяркою спілкувалася або пізніше разом виступала на всіляких подіях: Лесик Панасюк, Оксана Гаджій, Ілля Стронґовський, Марія Хімич та мій однокласник — Богдан-Олег Горобчук. Думаю, що про них більше знають загалом в Україні і тепер не завжди як лише поетів/поеток. А є ж іще, скажімо, такий дуже експериментальний (зокрема візуальний) поет Володимир Білик. Не знаю, чи є щось житомирське в творах Мартина Якуба, на жаль, не все читала, але якби робила мапу, то, безперечно, варто було б і його додати.

Коли я залишала Бучу в 2022-му, то дуже шкодувала, що в маленький рюкзак не могла взяти спогади прадіда Мирона Васильченка (1898 — 1984) про нашу сім’ю та її географію, його рідне село Паляниченці під Фастовом, навчання в Житомирському землемірному училищі, пізнішу революцію, Київ та навчання в КПІ, НЕП, роботу під час колективізації, Голодомор, роботу в школі, Другу світову тощо. На щастя, з цими записами все ок. Мені здається, що навіть крихітний уривок звідти може дати набагато більшу палітру часу, його героїв та цінності за будь-який підручник.

Моїм завданням було показати всю історію академії від претекстів заснування до сьогодення. Тому кожен розділ певною мірою відсилає до різних періодів. Наприклад, «Револьвер у бібліотеці» розкриває історію академії ХІХ століття, власне, коли вона вже була Київською духовною академією. А про револьвер ми всі могли чути в новинах ТСН 2017-го року: тоді, під час ремонту, за височенними книжковими шафами у Староакадемічному корпусі був знайдений револьвер Velodog. Просто мені захотілося покрутити цю детективну історію й запропоновувати свою казкову версію. — Про книжку «Таємниця Могилянки і зниклий ключ»

На перший погляд, естетика моєї повісті «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» всуціль барокова: емблеми, сон, мовна гра. Символіка часу подібна тут до обрамлення в стародруці — через його рослинний портал можна помандрувати світами: і сонячний годинник, якому я дала латинське ім’я Хорлог, і вигаданий кишеньковий півгодинничок бібліотечного поросятка Полузегарка, і згадки про клепсидри та вогняні годинники — усе це коліщатка одного механізму. — Про книжку «Таємниця Могилянки і зниклий ключ»

Передусім кольори аванґарду — це червоно-чорні роботи Єрмілова, як А і коло на першій обкладинці вже згаданої антології, але це стосується саме текстів. От живопис — це інше: я бачу тепле сяйво жовтизни, що пробивається у Богомазова, темний візантійський колорит Петрицького, але мій улюблений — це Олекса Грищенко (Alexis Gritchenko — так більше відомий, бо більшість життя прожив за кордоном). Він, до речі, також є на моїй мапі Венеції: сидить такий імпозантний на тлі острова Джудекка й працює.

Риму відчуваю інакше. Це теж цікаво, іноді ставлю собі завдання написати сонет чи щось інше в розмір. Деякі тексти публікую, деякі ні, але саме музика вірша у мене відгукувалася менше, бо я візуалка. І так, я не потрапляю в «ноти» якогось умовного суспільного запиту, навіть не намагаюся це робити, бо як там у романтизмі (що зараз може бути не почутий або й дратуватиме когось) — тільки «чуття і віра» індивіда. Коли ви подивитеся на мої ілюстрації, то побачите ті ж метафори, що і на письмі, один принцип. Щоправда, років сім як я більше пишу, ніж малюю.

У мене є вірш із рядками «Від перших неоковирних літер / і зліплених нашвидкуруч дитячих книжечок / (з промовистими назвами: “Книжка. Том перший”)…» У дитинстві я справді робила такі «книжечки», мені здається, що багато дітей таке роблять. Принаймні, я дуже від багатьох це чула і вже встигла перевірити на дочці — вона пише книжку «У пошуках власного шляху пригод». Спочатку вона писала від руки і малювала героїв: вовків, лева, білку, — а потім історія розрослася й вона сіла набирати потрошку її вже на ноутбуці. У мене ж нічого друкарського не було, тому я іноді просто складала паперові книжки-листівки з віршем і малюнком (як подарунок рідним), а про «том перший» мені розповів чоловік, що писав у дитинстві про котів і підписав історію саме так.

У різних моїх поетичних збірках домінують різні стихії. І от-от буде найновіша, українсько-польська білінгва «Відбиття / Odbicie», з перекладами Анети Камінської. Мені здається, там найбільше землі, але не в буквальному значенні, фактично вона там згадується чи не один раз — у вірші, з якого від вибуху висипається ложка чорно-білої землі, бо він про фотоальбом і війну. Але тема землі, коріння, дому, себе в ньому — так чи інакше присутня, немов надфразова сутність.

Усі текстові речі я найперше бачу внутрішнім зором, навіть проза про Могилянку — це описана побачена історія. Я завжди всередині того, що пишу, я рухаюся віршем, як алеєю мого улюбленого бучанського парку, де гуляю чи не щодня: ось тут такий образ, тут інший, тут звук жорстви, ось колір відображення. І тому я не обирала верлібр спеціально, він просто органічний моєму методу роботи, це помітила вчителька літератури і радила ніколи не полишати його лише тому, що в нашій традиції популярніше інше.

Хочемо цього чи ні, але ми несемо частинки наших предків, світогляду, походження та стилю життя, незалежно від того, культивуємо ми цю пам’ять чи заперечуємо. Щоправда, є одна річ, у якій я категорично впевнена: нащадки не несуть відповідальність за дії предків. У кожного буде свій вибір у житті.

Часто мене інтригують теми іноземних письменників, які пов’язані з Житомиром, вони реалізували себе в інших мовах та культурах, але їхній стосунок до історії міста вагомий. Серед таких імен, наприклад, польський поет, критик, публіцист, представник «покоління Колумбів» (тобто покоління письменників, що народилося після відновлення Польщею незалежності, юність яких припала на Другу світову війну) Тадеуш Боровський. У 2014-му в Україні виходила його книжка «У нас в Аушвіці» в перекладі Олександра Бойченка.

Щоразу, коли я опиняюся в якомусь відомому і дуже туристичному місці в іншій країні й чую уривки екскурсій різними мовами, думаю: цікаво, який слід залишили тут українці? Адже, напевно, вони тут жили і мандрували, творили, писали щоденники, а згодом і спогади. Це наша культурна присутність у світі.

Я багато думала про створення літературної мапи мого рідного Житомира. Щоправда, можу не помітити тексти сучасників, бо від сімнадцяти років там не живу, але спробую пунктирно накреслити «житомирський текст» і трохи згадати різних авторів, пов’язаних із цим містом.

Як упорядниці мені пощастило співукладати з Олегом Коцаревим антологію для видавництва «Смолоскип» — «Українська авангардна поезія (1910—1930 роки)», яка в 2014 році отримала нагороду Форуму Видавців у Львові та витримала перевидання. Та спільно з Остапом Сливинським і Олегом Коцаревим — антологію «Український поетичний авангард» для Болгарської академії наук. Задум виник дуже просто: ще під час навчання в Могилянці мені, пишучи в 2006 році курсову про український аванґард, хотілося мати основні тексти під однією обкладинкою. Думаю, можна і треба зробити кращу антологію, щось зроблене — це завжди стимул, а не дах.

Я не так, щоб багато ілюструвала, все ж таки у мене з навчання лише художня школа, але вдячна за запрошення попрацювати з книжками та обкладинками. Я ілюструвала як казки, серед яких є кілька ілюстрацій до збірки «Молдавських казок» та книжка «Казка старого мельника» Сергія Ухачевського (тепер багато кому відома як екранізація), так і дитяче видання Андрея Хадановіча «Таткові нотатки». Також кілька обкладинок для видавництва «Комора», улюблена — «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї.