Томенко Тарас Миколайович

Тара́с Микола́йович Томе́нко (нар. 6 лютого 1976 р. у Києві) — український кінорежисер. Член Української кіноакадемії (2018) та Європейської кіноакадемії (2018). Син українського поета Миколи Томенка.

Тарас Томенко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Взагалі вважаю, що режисура має бути вже другою вищою освітою. Без першої освіти там важко. Одразу після школи в кінематографі нема чого робити. На 90% це мрії, які закінчуються після першої ж курсової роботи. Це має бути вже свідомим вибором.

Короткий метр – це спроба сказати те ж саме, що і в повнометражній картині але за десять хвилин. Це відточування майстерності: силу висловлювання, монтажної фрази, композиції, тому мені дуже подобається короткометражне кіно і цікаво цим займатися. Я не розділяю категорично на короткометражні, повнометражні фільми – це досвід, який ти отримуєш для того, щоб рухатися далі, щось відкривати, шукати. Це спосіб пошуку троп – засобів художнього мовлення на екрані.

Люблю обидва жанри. В ігровому, звісно, більше виробничої романтики. А в документальному треба мати більше терпіння, толерантності до того, що робиш, обережності щодо людей, котрих знімаєш. Не перейти межу, до якої тебе допускають. Рівень довіри... Дуже легко перетнути ту червону лінію. Треба відчувати дистанцію, щоби не зловживати людською довірою.

Не зламатися, не відступити від свого. Добитися здійснення своїх рішень. Це те, що має робити режисер. Цього неможливо навчитися на якихось тритижневих чи тримісячних курсах, які зараз штампують Спілбергів у великій кількості. Тож Савченко зробив мені таке кінощеплення. Коли можеш відбраковувати, відділяти зерна від полови. Необхідна функція. — Про навчання в майстерні Бориса Савченка

Одного разу мирне населення виходило з селища між Щастям та Луганськом по «зеленому коридору», вивозили що могли — у машинах і кози, і кури. Але я запам’ятав очі дітей, які там їхали. Найбільш беззахисні. Це в мене відклалося. [...] Так зібралася величезна кількість матеріалу по дітях війни. Ми приїхали знову в це село — а дітей уже немає, роз’їхалися. А матеріал залишався і не відпускав. — Про задум стрічки «Терикони»

Той-таки «Будинок «Слово» став моїми рефлексіями щодо філологічного бекґраунду, бо я любив і вивчав період «Розстріляного Відродження». Тоді здавалося, що це може бути цікавим для кіна.

У Куросави була своя техніка, у Фелліні — своя, й вони їй ніде не вчилися; головною була їхня позиція, їхнє бачення. От Савченко й прагнув вкласти нам бачення, погляд на світ, на людей, етичні правила — найголовніше в режисурі. Він дав розуміння вибору, такі непрямі знання, які потім в житті ставали точкою опори. — Про навчання в майстерні Бориса Савченка

Українське поетичне кіно — міф, вигаданий кінокритикою, недоречний і стосовно кінематографа, й мистецтва взагалі. Усе красиве кіно вже є поетичним. Не знаю... Виходить тавтологія: поезія може бути більш поетичною чи менш поетичною. Кіно із самого початку краще оперувало образами, і хтось цікавіше, глибше це робив, хтось гірше — все залежить від художника, від бачення. Сперечатися із цього приводу немає сенсу й нема з ким.

Фільм не набагато жорстокіший, ніж реальні умови існування. Я вважаю, що головний результат у мистецтві — емоція. Й кіно — емоція передусім, воно не повинно давати остаточних відповідей — лише поживу для роздумів. А проблема жорстокості... Нині свідомість дітей настільки засмічена! Від того, щоб убити людину, їх відділяє лише екран, крихке скло. Вбивство — не проблема, це просто натиснути кнопку: адже так і бомбили Югославію — наче в комп’ютерну гру гралися. — Про дипломну короткометражку «Тир» (2000)

Що таке соціальне кіно? Це дурість ще більша, ніж «поетичне». [...] Кіно має бути для людей і про людей. Якщо фільм знято про людину, про її біль, це буде зрозуміло всім.

Я вважаю, що тема «розстріляного відродження» глибинна і найдраматичніша в історії України. Там все драматичне: від будинку, мешканців до майора Матвєєва, який розстрілював. Шекспірівський масштаб цього всього, якщо переводити у драматургію. Там все було незвичайно. Тому ми почали працювати над художнім сценарієм з Любою Якимчук і писали інтуїтивно. У якийсь момент пішли в архів. Це нас затягло. Коли була придумала драматургія, було надзвичайно важливо знайти той ключик, тому що це має бути художнє кіно за його суттю: інтрига, герої, а це живі люди. — Про стрічку Будинок «Слово»

Я виріс у письменницькій родині. Мій батько – поет. Я виріс під стукіт друкарської машинки. Пригадую, коли розпадався Радянський Союз, до нашого будинку на вулиці Гончара під’їжджало дві військові машини і весь час стояли під вікнами. Вони прослуховували. Це мене тоді вражало. І внизу, в під’їзді була кімната з якої виходило двоє у цивільному і вони мінялися.