Українське поетичне кіно
Українське поетичне кіно (англ. Ukrainian poetic cinema) — мистецька течія, що виникла в радянському кіно в середині 1960-х з виходом «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Найвпливовішими режисерами цієї течії стали Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко та Борис Івченко.
Цитати
ред.| — Януш Ґазда |
У другій половині 1960-х рр. та на початку 1970-х рр. – наче хто з лантуха натрусив. На Київській кіностудії імені О.П.Довженка творчо згромадилися Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Володимир Денисенко, Микола Мащенко, Роллан Сергієнко, Борис Івченко та інші. Саме цю плеяду національних митців польський кінокритик Януш Ґазда назвав «школою поетичного українського кіно»[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018) |
|||||
| — Олександр Рудяченко |
Пам’ятаю, як викорчовували українське поетичне кіно... Коли директором студії (1973-1985) поставили Альберта Путинцева[2], він одразу заявив: «Я прішол покончіть с поетічєскім украінским кіно!» Я тоді сидів у залі, Сергій Параджанов уже сидів у зоні. І треба сказати, що цей директор системно знищував український кінематограф. Натомість на перший план висувалась п'ята колона Москви. Знімалось кіно, де все було московське – сценарії московські, режисери московські, актори московські й у фіналі їм давали московські премії[1]. — Зі спогадів |
|||||
| — Юрій Іллєнко |
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б в «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне»
- ↑ партійний функціонер родом із Омська; голова Запорізького обласного комітету з радіомовлення; 1932-1995. – О.Р.
