Фелікс Австрія

другий роман Софії Андрухович, виданий у 2014 році «Видавництвом Старого Лева»

«Фелікс Австрія» — психологічно-історичний роман Софії Андрухович, виданий у 2014 році «Видавництвом Старого Лева». Другий роман авторки.

ЦитатиРедагувати

  •  

Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали[1].

  •  

Молитви — це пара від сліз, яка піднімається до неба[2].

  •  

Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми.[3].

  •  

Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалась на порох[4].

  •  

З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!)[5].

  •  

У тебе великий талант — дбати про інших. Це справжній дар, бережи його. Але часом мусиш і сама про себе подбати, й іншим дозволити[6].

  •  

...Люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок, Стефцю[7].

  •  

Любов — це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні. Вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій[8].

  •  

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливці цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає простіше — і вже вдається далі жити [9].

  •  

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту.[10].

  •  

Я гарячково шукаю в собі потрібні слова, а разом із ними — сили, яких у мене так мало, щоб пояснити, що я все розумію: моє серце теж кривавить і крається на частини, всесвіт і для мені зійшовся в його особі, все навзаєм, і кожен його подих — це мій подих, кожне його почуття — моє почуття[11].

  • Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просито бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.
  • Те, у чому ми живемо, - будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лит. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.
  • Але найкраще - їхея необов'язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі.
  • Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені. Ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд - м'який, заспокійливий, теплий - доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність) приймав повністю. Як сонячний промінь виштовхує її на себе, і не заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і тільки сітить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою - незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є.
  • Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним.
  • У священникові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчиняттсь у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отеуь мав у собі щось інше набагато потужніше, щось надлюдське.
  • Я не раз зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови.
  • Не хочеш чути - не чуєш. Не хочеш бачити - не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не теба жодних святих образів.
  • Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше - вже дається далі жити.
  • Більше світла стає у тому приміщенні всередині мене, де все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мні зайвого, важкого - ноги поламаєш, в'язи скрутиш.
  • Священник знову почав говорити, так пронизливо і незрозуміло, ніби плакав, співав і молився водночас. Говорив про заповідь та Закони Мойсея, шляхи Господні, служіння всім серцем і всією душею, святість терпіння, розкіш упокорення. Говорив про любов до Бога , за якою немає вже когось, хто служить. А є тільки зворушення і полум'я.
  • Розповідав про те, як Господь сотворив людину за Своєю подобою та Своїм образом. І це означало, що людині було подаровано можливість з'явитись на світ, віддзеркалюючи Божественний образ - але тільки від нас залежить, чи маємо ми достатньо волі, щоб набути подоби Божої.
  • Нічого не сталось. Я прjсто розплющила очі і нарешті побачила свіжість цього світу. Отець Йосиф мене розбудив. Він торкнувся до мене, торкнувся до мого серця - і відтепер кожна мить мого житя назавжди залишатиметься сповненого сенсу. Нічого мені вже не треба. Тому що все вже у мене є.
  • Дві осі мого світу, навколо яких розцвіло життя Фелікса, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, - чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе?
  • Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгіпше, завше міряють по собі.
  • Кожен отримує таку любов, якої прагне. Хтось народився панею - хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані - у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом - може бути страшною в'язницею, як в'язницею може бути - і буває - сама любов. Хтось любить їжею, хтось - каменем, хтось - молитвою.
  • І тепер я бачу: я балансувала над прірвою. Прірва не має дна.
  • Я сама собі стала ілізіоністом, який вводить в оману , і публікою, що з охотою піддається гіпнозові.
  • Тепер можна молитись - і доля цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва - це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі[12].

ПриміткиРедагувати

ДжерелоРедагувати

  • Андрухович С.. Фелікс Австрія : роман. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. — 288 с..