Андрухович Софія Юріївна
Софі́я Ю́ріївна Андрухо́вич (нар. 17 листопада 1982, Івано-Франківськ, Українська РСР) — українська письменниця, перекладачка й публіцистка.
Софія Андрухович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
А
ред.«Амадока» поєднує в собі теми, що, здавалося б, роз'єднані безнадійно, у смисловому й часовому планах. Поєднує різні часи і різні території, навіть різні жанри. Можна сказати, що це три романи в одному[1]. |
«Амадокою» я поєднала різні частини себе і не могла зробити це інакше. Це одна з відповідей, чому я об’єднала в одному творі ці три частини, а не зробила три окремих романи. Я просто фізично не могла цього не зробити. І це спрацювало[2]. |
Б
ред.К
ред.Коли мене захоплює ідея, коли вона починає розвиватись і рости, я поглинута нею, і мені просто не залишається ресурсу для таких далекоглядних фантазій, як фантазія про сприйняття мого тексту читачем. Це надходить зазвичай пізніше: наприклад, тоді, коли роман уже написано і залишається тільки його відпустити[3]. |
Кожен автор має власні ритми роботи над темою, над текстом. Звичайно, зовнішні події дуже на них впливають, але є внутрішні процеси, власні схильності і здатності, яких неможливо разюче змінити. До цього часу мої книжки народжувалися приблизно раз на 6-7 років. Це час, необхідний для пошуків нових мови та інтонації, для перезавантаження і перетворення. З’являються нові теми, але основні проблеми залишаються тими ж. Кожен із нас протягом усього життя вирішує ті ж проблеми. Це нормально. Важливо знаходити нові вирішення[4]. |
Л
ред.Література, в тому числі – це варіації запитань, нескінченне намагання якомога точніше сформулювати запитання. Якщо вона гоїть біль, то лише в той спосіб, що дозволяє побути з цим болем, його засвідчити, визнати його неминучість і непроминущість. І не дає жодних гарантій полегшення[3]. |
Література і кіно не можуть давати однакового ефекту. Досвід перегляду фільму буде іншим, ніж досвід читання роману. Щось виявиться неторкнутим, щось буде згладженим, щось — спрощеним[1]. |
Література вчить мене помічати і бути усвідомленішою[2]. |
М
ред.Ми зараз багато говоримо про інакшість. Про потребу порозуміння, про знаходження спільних точок дотику. Мені здається, що «Сьомга», власне, була маленьким тестом на це[6]. |
Між виданнями романів «Сьомга» і «Фелікс Австрія» минуло 7 років. [...] Я ніби обійшла всі свої складнощі навколо і повернулася у вихідну точку, в якій проблеми більше не здавалися мені тим, чим здавались раніше. Тоді я збагнула — якщо писання приносить мені так багато різних почуттів, досвідів, знання і я відчуваю, що в цій справі можу бути корисною, то немає жодних причин відмовлятись від цього. Саме тоді я і почала думати над романом «Фелікс Австрія»[7]. |
Н
ред.Надмірна відвертість вважається злочином. В уяві відразу виникає охоплений праведним гнівом натовп, який звинувачує надмірно відвертого злочинця. Десь так я себе і почувала після виходу «Сьомги». Дуже сильний досвід, який багато в чому мене сформував[6]. |
С
ред.«Сьомга» закінчується ритуальним розчленуванням тіла. Тепер я так добре розумію, що йшлося про болісне вивчення себе. Я спробувала розгледіти аспекти, на які боялась дивитись – і примиритись із ними[6]. |
Сенс творчості в тому, що її неможливо контролювати. Ти можеш лише докладати зусиль до більшої усвідомленості, ти мусиш конструювати і будувати, мусиш дбати про те, щоб усе функціонувало, але водночас головний непоясненний фокус творчості відбувається саме там, де ти здаєшся, відпускаєш себе і довіряєш[4]. |
О
ред.Озеро Амадока для мене — метафора цілих пластів нашої історії, нашої пам'яті. Безслідне й цілковите знищення єврейського світу Центральної Європи під час Другої світової війни. Масове винищення представників української культури в часи сталінського терору. Неусвідомлена вага тих чи інших подій або постатей для нашої культури, неуважність до зв'язків, які існують між процесами і нашими життями, між життями людей з різних частин України[1]. |
П
ред.Писання не має сенсу без зворотнього зв’язку, без обміну з читачами, з іншими письменниками, зі світом[6]. |
Публічність спотворює уявлення інших про людину, і уявлення людини про себе саму. Це потребує постійного звіряння з дійсністю і зі своїми орієнтирами в житті, важливо розуміти, що саме робить мене мною, і що поруч є по-справжньому близькі люди, розмова з якими повертає не тільки до дійсності, але й до себе самої[7]. |
Т
ред.Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. І я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки[6]. — Про роман «Фелікс Австрія» |
У
ред.У нашому суспільстві існує заборона на деякі теми. Своєрідна заборона на відвертість. Людина, яка розповідає про себе відверто, ділиться болісним, викликає агресію – тому безпечніше мовчати. Але прийняття якраз полягає у тому, що кожен досвід цінний і заслуговує уваги та співчуття[6]. |
У писанні, як і в житті, постійно робиш помилки і втрачаєш можливості, але це не причина, щоб назавжди завмерти на роздоріжжі. Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму[5]. |
Я
ред.Я вважаю, що насправді література має фруструвати. І це є один з таких моїх способів робити те, що я сама люблю, те, що я сама шукаю в книжках, те, що дає мені відчуття сенсу[8]. |
Якби я орієнтувалась на очікування від мого нового роману після роману «Фелікс Австрія», я точно навіть не починала б працювати над новим текстом. «Амадока» набагато меншою мірою розвага, а більшою мірою – експеримент і виклик[3]. |
Якщо ти ставиш собі за мету написати історичний роман, ти не можеш покладатись тільки на художні прийоми, стилістику, добре володіння мовою тощо. Ти мусиш знати матеріал – хоч на практиці застосуєш лише його частину[6]. |
Я не люблю, коли сюжет розжований і розписаний, все надмірно деталізовано. Я люблю ці прогалини і западини, і знаки запитання. І я люблю, коли історія злить, коли вона не заокруглюється, коли різко обривається[8]. |
Я усвідомлюю, що популярність може бути пасткою. Ми всі влаштовані так, що уявляємо публічну людину як певний ідеальний образ і наділяємо її фантастичними рисами. Тому ми дуже легко розчаровуємося[7]. |
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б в г Щасливий час Софії Андрухович, або Три романи в одному
- ↑ а б Софія Андрухович: "До останнього речення писання – завжди невизначеність"
- ↑ а б в Софія Андрухович: «Література – це нескінченна спроба якомога точніше сформулювати запитання»
- ↑ а б Софія Андрухович: "До останнього речення писання – завжди невизначеність"
- ↑ а б Софія Андрухович: Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму
- ↑ а б в г д е ж и к Софія Андрухович: Назву книжки «Фелікс Австрія» мені «підказав» батько
- ↑ а б в Інтерв'ю: Софія Андрухович про свій новий роман "Амадока"
- ↑ а б Література як запит життя