Андрухович Софія Юріївна

Софі́я Ю́ріївна Андрухо́вич (нар. 17 листопада 1982, Івано-Франківськ, Українська РСР) — українська письменниця, перекладачка й публіцистка.

Софія Андрухович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

«Амадока» поєднує в собі теми, що, здавалося б, роз'єднані безнадійно, у смисловому й часовому планах. Поєднує різні часи і різні території, навіть різні жанри. Можна сказати, що це три романи в одному.

«Амадокою» я поєднала різні частини себе і не могла зробити це інакше. Це одна з відповідей, чому я об’єднала в одному творі ці три частини, а не зробила три окремих романи. Я просто фізично не могла цього не зробити. І це спрацювало.

Б

Будь-який текст – це подорож. І я вважаю, що ця подорож не мусить бути гладкою і рівною. Мене як читача приваблюють виклики. Я люблю переборювати саму себе, власні очікування, розхитувати свої способи плину думок .

К

Коли мене захоплює ідея, коли вона починає розвиватись і рости, я поглинута нею, і мені просто не залишається ресурсу для таких далекоглядних фантазій, як фантазія про сприйняття мого тексту читачем. Це надходить зазвичай пізніше: наприклад, тоді, коли роман уже написано і залишається тільки його відпустити.

Кожен автор має власні ритми роботи над темою, над текстом. Звичайно, зовнішні події дуже на них впливають, але є внутрішні процеси, власні схильності і здатності, яких неможливо разюче змінити. До цього часу мої книжки народжувалися приблизно раз на 6-7 років. Це час, необхідний для пошуків нових мови та інтонації, для перезавантаження і перетворення. З’являються нові теми, але основні проблеми залишаються тими ж. Кожен із нас протягом усього життя вирішує ті ж проблеми. Це нормально. Важливо знаходити нові вирішення.

Л

Література, в тому числі – це варіації запитань, нескінченне намагання якомога точніше сформулювати запитання. Якщо вона гоїть біль, то лише в той спосіб, що дозволяє побути з цим болем, його засвідчити, визнати його неминучість і непроминущість. І не дає жодних гарантій полегшення.

Література і кіно не можуть давати однакового ефекту. Досвід перегляду фільму буде іншим, ніж досвід читання роману. Щось виявиться неторкнутим, щось буде згладженим, щось — спрощеним.

Література вчить мене помічати і бути усвідомленішою.

М

Мене дедалі більше цікавить світ довкола, цікавлять події, які відбуваються, їхні витоки, причини та імовірні наслідки. Справді, це природний процес: у дитинстві людина вважає себе центром Всесвіту, в дорослому віці починає почуватися деталлю світобудови.

Мені дуже важливо зберігати внутрішню свободу писати про те, що мене по-справжньому захоплює і хвилює. Мені цікаво експериментувати, цікаво випробовувати себе.

Ми зараз багато говоримо про інакшість. Про потребу порозуміння, про знаходження спільних точок дотику. Мені здається, що «Сьомга», власне, була маленьким тестом на це.

Між виданнями романів «Сьомга» і «Фелікс Австрія» минуло 7 років. [...] Я ніби обійшла всі свої складнощі навколо і повернулася у вихідну точку, в якій проблеми більше не здавалися мені тим, чим здавались раніше. Тоді я збагнула — якщо писання приносить мені так багато різних почуттів, досвідів, знання і я відчуваю, що в цій справі можу бути корисною, то немає жодних причин відмовлятись від цього. Саме тоді я і почала думати над романом «Фелікс Австрія».

Н

Надмірна відвертість вважається злочином. В уяві відразу виникає охоплений праведним гнівом натовп, який звинувачує надмірно відвертого злочинця. Десь так я себе і почувала після виходу «Сьомги». Дуже сильний досвід, який багато в чому мене сформував.

С

«Сьомга» закінчується ритуальним розчленуванням тіла. Тепер я так добре розумію, що йшлося про болісне вивчення себе. Я спробувала розгледіти аспекти, на які боялась дивитись – і примиритись із ними.

Сенс творчості в тому, що її неможливо контролювати. Ти можеш лише докладати зусиль до більшої усвідомленості, ти мусиш конструювати і будувати, мусиш дбати про те, щоб усе функціонувало, але водночас головний непоясненний фокус творчості відбувається саме там, де ти здаєшся, відпускаєш себе і довіряєш.

О

Озеро Амадока для мене — метафора цілих пластів нашої історії, нашої пам'яті. Безслідне й цілковите знищення єврейського світу Центральної Європи під час Другої світової війни. Масове винищення представників української культури в часи сталінського терору. Неусвідомлена вага тих чи інших подій або постатей для нашої культури, неуважність до зв'язків, які існують між процесами і нашими життями, між життями людей з різних частин України.

Оформлення книжки для мене дуже важливе. Це особливий предмет, кращої матеріальної речі годі вигадати. Хтось сказав, що книга – предмет ідеальний, як колесо. І це чиста правда.

П

Писання не має сенсу без зворотнього зв’язку, без обміну з читачами, з іншими письменниками, зі світом.

Публічність спотворює уявлення інших про людину, і уявлення людини про себе саму. Це потребує постійного звіряння з дійсністю і зі своїми орієнтирами в житті, важливо розуміти, що саме робить мене мною, і що поруч є по-справжньому близькі люди, розмова з якими повертає не тільки до дійсності, але й до себе самої.

Т

Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. І я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки. — Про роман «Фелікс Австрія»

У

У нашому суспільстві існує заборона на деякі теми. Своєрідна заборона на відвертість. Людина, яка розповідає про себе відверто, ділиться болісним, викликає агресію – тому безпечніше мовчати. Але прийняття якраз полягає у тому, що кожен досвід цінний і заслуговує уваги та співчуття.

У писанні, як і в житті, постійно робиш помилки і втрачаєш можливості, але це не причина, щоб назавжди завмерти на роздоріжжі. Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму.

Я

Я вважаю, що насправді література має фруструвати. І це є один з таких моїх способів робити те, що я сама люблю, те, що я сама шукаю в книжках, те, що дає мені відчуття сенсу.

Якби я орієнтувалась на очікування від мого нового роману після роману «Фелікс Австрія», я точно навіть не починала б працювати над новим текстом. «Амадока» набагато меншою мірою розвага, а більшою мірою – експеримент і виклик.

Якщо ти ставиш собі за мету написати історичний роман, ти не можеш покладатись тільки на художні прийоми, стилістику, добре володіння мовою тощо. Ти мусиш знати матеріал – хоч на практиці застосуєш лише його частину.

Я не люблю, коли сюжет розжований і розписаний, все надмірно деталізовано. Я люблю ці прогалини і западини, і знаки запитання. І я люблю, коли історія злить, коли вона не заокруглюється, коли різко обривається.

Я усвідомлюю, що популярність може бути пасткою. Ми всі влаштовані так, що уявляємо публічну людину як певний ідеальний образ і наділяємо її фантастичними рисами. Тому ми дуже легко розчаровуємося.

Див. також

• Фелікс Австрія
• Амадока (роман)