Люко Дашвар

Лю́ко Дашва́р (справжнє ім'я Ірина Іванівна Чернова; 3 жовтня 1957, Херсон) — українська письменниця.

Люко Дашвар

Стаття у Вікіпедії

Цитати

• - А що головне?

- Аби серце вільно дихало.

• – Брате, я тепер велика людина … Крупка-молодший розгорнув документ.

– Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…

• - Він?.. такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися - все життя.
• - Гроші, шмотки, кар'єра - фігня! - казав. - Спершу себе сотвори... Пізнай світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди..
• - Життя нам обом...серце вирвало. Не загоїться...А жити треба.
• – Здається, щедро тут наливають тільки горілку, – спробував пошуткувати Денис.
• — Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди... Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні спарведливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.
• - Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта - від "світоч". Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло.
• — Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто — завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.
• - Твоя боротьба - завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що що це: душогубки, продаж зброї, назв'язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всіх худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав'язування іншим своїх принципів - безпринципне міщанство.
• - То знак для всіх. Як український прапор майорить - значить, ми вдома і раді гостям.
• — То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
• — Тобі — особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, — показала на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.
• — Філософія... — пробурмотів Стас безпорадно.
• — Чого ти хочеш від життя?!

— Хочу мати головне! Щоби без вагань відмовлятися від зайвого.

• – Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.
• "Жити без тебе, Анастасіє, - каже, - не можу".

А вона йому: "У вас єдиний вихід, Павле... Не живіть!"

• «Куди ті дурні люди поспішають? Чому так похапливо скидають одяг? Що їм за втіха — голими тілами одне одного обпікати і плакати, наче сльози ті опіки змиють?»
• 126 предків до сьомого коліна по батьківській і материнській лініях. У додатковому скелеті людини сто двадцять шість кісток. Наче сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця - то основний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май свій стрижень, дай волю своєму серцю?
• А щасливі нічого не помічають.
• А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.
• А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в'ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.
• В кожного своя доля. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На двіодразу не скочиш.
• Варто лише взяти — гроші самі перекроять норми моралі.
• Ви в люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.
• Віднайти невідомі старі пісні – не проблема. Проблема – зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть
• Драматичні події у відповідь вимагають дії. Чи протидії. Хочеш вижити, скороти словниковий запас до дієслів: усвідомити, переварити, оцінити, не впасти, зібратися і довбати, довбати, довбати стіну, яка перегородила твоє життя, аж поки не впаде.
• Дурне діло - чужих родичів шукати. Свої предки в спини дихають. А таємниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти...
• Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка!
• Життя ніколи не виправдовує наших сподівань. Щасливий той, хто готовий залишити їх у сентиментальних спогадах, щоби приймати радість реальності.
• І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя.
• Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує.
• Краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють.
• Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще.
• Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко?
• Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя.
• Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.
• На одній ноті з життя зникає музика.
• На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть.
• Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають.
• Ну, що таке смерть? Що по смерті дізнаєшся?... А життя розкаже - і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.
• Образа душу ятрить і, сільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.
• Особистості не проростають під ковдрами.
• От, ніби, що на серці, те й на вустах.
• Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби - усе як по маслу. Щоби - як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.
• Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.
• Прозріння двох для цілої держави — ніщо.
• Село — не люди. Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації. Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого…
• Серед багатих ідіотів повно — як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють…
• Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів?
• Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя
• Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!
• -Ти...його...любиш?

- Здається... Як його побачу...слина у роті. Чи навпаки - пересихає.

- Це і є любов?

- Я й сама не знаю. Здається так...

• Тобто йшла ти по життю - і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима... За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси - мертві. До них немає сенсу повертатись.
• У людини є тільки одна перевага - її гідність. А творчість - не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли позбавляється рабського ярма.
• У селі все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапекліше, якщо пробачають, то від щирого серця…
• Хворієте?

- Ні. Принамні якщо і хворію, то не знаю про це. Або - так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі.

• Хто завтрашнього дня страшиться - сьогодні не живе.
• Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти.
• Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим – біда: метушаться, мордуються – і прямо би податися непогано, і ліворуч би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним вабить, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи взагалів не рухатися, а чи назад повернути...
• Щастя згасне без свіжого вітру.
• Що знають двоє, то знають усі.
• Щоразу переконуюсь: історія — це філософія. Філософія нації.
• Як совість не кривиться — тільки тоді душі тепло
• Якби не Майдан, ніколи б не дізналась. що в світі так багато справжніх людей.
• Якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла.

«Молоко з кров'ю» (2008)

Любов — краще за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя.

Кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край.

Для людей краса — то кров з молоком. А ми з тобою молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють.

Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук!

Нашо любов по ночах ховати? Любов то ж краса.

«Мати все» (2010)

Ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває.

Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

І взагалі, всі нормальні люди — звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.

Силоміць до щастя не тягнуть.

Коли нема особистого, вимушена гратися в особистість.

Нескінченна відповідальність — така ж дурня, як і вічний двигун.

Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах.

Широкі жести — завжди приємні серцю вчинки.

Твій порядок без тебе — ілюзія?

Мабуть, усі батьки, що мають одну дитину, вирізняються жертовністю. Аби потім не дорікали.

Хлорка — не «Шанель № 5»: про неї, може, не всі мріють, та кожному потрібна.

«На запах м'яса» (2013)

Кохання — одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його... А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших... Кажеш їм — люблю, але жити... жити без них можеш!

Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїти, не зрадити.

Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від "світоч". Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло.

Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя.

«#ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ» (2020)

Люди по-справжньому втрачають голову лише від двох речей: від тваринного страху і від кохання.

Милосердя оминає душі тих, кому все навкруги — морок.

Коли ти на дні — притулитися до мами не найгірша з ідей.

Чому я розумний заднім числом?

Що глухіший кут, то несподіваніший з нього вихід.

Без кохання спільне життя — пекло, та і кохання не гарантує щастя.

Див. також

• Село не люди
• РАЙ.центр
• Покров (роман)
• Ініціація (роман)