Чоловік на ім'я Уве

Чоловік на ім'я Уве (оригінальна назва швед. En man som heter Ove) — дебютний роман Фредріка Бекмана, шведського журналіста, блогера та письменника. Після публікації англійською в 2013 році, книга увійшла до списку бестселерів New York Times та залишилась у списку 42 тижні.

Цитати з роману

Щоранку, вже майже чотири десятиліття, упродовж яких вони жили в цьому будинку, Уве вмикав свій кавовий перколятор, завжди, в будь-який день, насипаючи однакову кількість кави, а потім вони з дружиною випивали по чашці. Одну міру для кожної чашки й додаткову ‒ для кавника перколятора. Не більше, не менше. Люди тепер уже не знають, як це ‒ зварити каву як слід. Так само, як мало хто сьогодні може писати ручкою. Бо зараз, бачте, всюди ці комп'ютери та еспресо-машини. То куди ж тоді котиться світ, якщо вже ніхто не вміє ні писати, ні каву варити?

А ще люди називали його «асоціальним». Наскільки Уве розумів, це означало, що він не дуже жалував людей. І тут він з ними повністю погоджувався. В основному він вважав, що всі люди ‒ несповна розуму.

Чоловіки є тими, ким вони є, завдяки своїм вчинкам, а не словам.

Хіба можна називати безнадійною людину, яка вірить у те, що мусять бути якісь межі? Уве так не думає.

Більшість чоловіків тікають від пекла. А такі чоловіки, як Уве, біжать просто в нього.

Люди можуть казати що завгодно про тебе, Уве. Але ти ‒ найдивніший супергерой, про якого я коли-небудь чула.

Вже давно йому ніхто не нагадував про різницю між тим, коли тобі доводиться бути злим, і тим, коли ти просто можеш таким бути.

Уве ніколи не розумів молодих людей, які все прагнули «знайти себе». Він чув, як тридцятирічні без кінця торочили про це на роботі. Усе, про що вони говорили, зводилося до того, як їм хочеться більше «вільного часу», наче головна мета роботи полягала в тому, щоб якомога скоріше настав момент, коли вже не треба буде її робити… Він завжди думав, що в усьому повинен бути порядок. Мають бути певні правила, з якими людина може почуватися в безпеці. Він не розумів, що в цьому поганого.

Люди мають виконувати якусь функцію, вважає він. А він завжди був функціональним, і ніхто в нього це не відбере.

Для Уве й Руне гідністю було рости, покладаючись на власні сили, щоб потім у дорослому віці ні від кого не залежати. Управляти власним життям ‒ у цьому була їхня гордість. У власній правоті. У тому, що ти або знаєш, яку дорогу обрати або як вкрутити гвинт, або не знаєш. Такі люди, як Уве й Руне, були з покоління, яке вважало, що ти ‒ це те, що ти робиш, а не те, що ти говориш.