Шандор Ференці

Ша́ндор Фе́ренці (угор. Ferenczi Sándor, до 1879 року — Френкель; 7 липня, 1873, Мішкольц — 22 травня, 1933, Будапешт) — угорський психоаналітик, один з найбільш помітних однодумців З. Фрейда у 1908—1924 роках, засновник Угорського психоаналітичного товариства (1913), засновник вчення про інтроекцію (1909).

Шандор Ференці

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Сексуальність починається не з появою статевої зрілості, а зі «шкідливих звичок» дитини.

У приміщенні, де горить одна-єдина свічка, можна, однією рукою наблизившись до світла, затемнити половину приміщення. Подібна ситуація складається з дитиною: якщо ви на самому початку життя заподієте їй найнезначніше ушкодження, це може кинути тінь на все її життя.

Більшість патогенних потрясінь припадає на період дитинства. Тому не слід дивуватися, коли пацієнт, намагаючись пояснити походження свого страждання, раптово впадає в дитинство.

Дитину потрібно привести до того — даруючи їй величезну любов, ніжність і турботу, — щоб вона пробачила батьків за те, що вони породили її на світ (без її відома), інакше негайно заявить про себе її потреба в руйнуванні.

Будучи жорстоко викинутим у світ, плід змушений забути улюблені способи задоволення і пристосуватися до нових. Така ж жорстока гра повторюється при переході на кожну нову стадію розвитку.

Мати, яка страждає, може знайти у власній дитині вічну няню, тобто ерзац власної матері.

Страх перед дорослим, який себе не контролює, перетворює дитину на психіатра.

Дивно, що батьки не розуміють якраз тих речей, які для дітей є само собою зрозумілими, а те, чого не розуміють діти, для батьків є ясним як день.

Діти вважають дорослих небезпечними дурнями, яким не можна сказати правду, не наражаючись на небезпеку бути покараними. Дурість і непослідовність дорослих доводиться брати до уваги. Діти тут не так уже й не праві.

Абсолютно неприпустимим є використання влади дорослих для штампування власними скам'янілими правилами пластичної душі дитини. Авторитетна влада має бути засобом виховання самостійності та відваги!

Вища діяльність людини — пологи; духовні зусилля чоловіка — лише сміховинні спроби наслідування цього творчого акту.

Будь-яке пристосування є частковою смертю, зникненням частинки індивідуальності.

Щоб набути того ступеня впевненості, який ми називаємо переконанням, потрібно відчути щось власним нутром.

Спочатку дитина боїться покарання, потім вона ідентифікує себе з авторитетною особою, яка карає. Тоді батько і мати можуть втратити своє значення для дитини: у своєму внутрішньому світі вона створила якусь їх подобу.

Психоаналіз знімає з пацієнтів мимовільний статус об'єкта і вводить їх у дію як авторів, здатних до ревізії власного життя.

Наскільки сповідь іншому діє сильніше і глибше, ніж сповідь самому собі, настільки психоаналіз ефективніший за самоаналіз.

Тільки те глибоке дослідження своєї індивідуальності, те повне самопізнання, яке досягається за допомогою психоаналізу, здатне паралізувати вплив оточення, що діє з самого дитинства.

Психоаналітичний шлях розкриття істини — це шлях «вільного асоціювання», на який погоджується пацієнт. Це змушує пацієнта, з одного боку, визнати неприємні істини, але, з іншого боку, забезпечує свободу слова та вираження почуттів, які навряд чи можна знайти в житті.

Повністю уникнути страждання не дано. Навчити виносити страждання — одне з основних досягнень психоаналізу.

Психоаналіз має стати зворотним розвитком людського дитяти. Усе знову до певної міри має стати розпливчастим, щоб потім із тимчасового, минущого хаосу могла виникнути нова, більш пристосована особистість.

Психоаналіз не належить до тих дивовижних методів, які, подібно до гіпнозу, одним помахом руки здатні виганяти симптоми. І не довіряє їм, оскільки пил, піднятий такими методами, десь осяде.

Закінчення психоаналізу уявляється таким чином. Пацієнт повинен здати партію як безнадійну, після того як аналітично було закрито всі шляхи для відступу, за винятком одного — одужання.

Пацієнт повинен ніби забути, що правильним шляхом його направив психоаналітик, і знайти істину сам.

Під час лікування психоаналітик нерідко змушений виступати в ролі «силоміра», на якому пацієнт випробовує свої афекти незадоволення.

Дозвіл на критику і здатність визнавати, але не повторювати свої помилки забезпечують нам довіру пацієнтів. Ніби-то це особливе досягнення — робити помилки, а потім у них зізнаватися.

Вживання алкоголю є несвідомою спробою самолікування за допомогою «споювання внутрішньої варти».

Джерела

Под знаком Ψ: Афоризмы известных психологов / К. В. Ягнюк. — Москва: Когито-Центр, 2016. — 143 с.