Яків Гніздовський
Яків Гніздо́вський (27 січня 1915, Пилипче — 8 листопада 1985, Нью-Йорк) — американський художник українського походження[1][2], графік, кераміст, мистецтвознавець.
| Яків Гніздовський | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.До мене війна була трохи ласкавіша, ніж до мільйонів моїх однолітків, і склалося так, що протягом усіх років її, хоч і в голоді й холоді, я мав навіть змогу вчитися. Але буруни, розбурхані війною, що й досі ще не втихли, кидали мене з місця на місце. Відтоді, майже все моє зріле життя, я – емігрант. Але я ніколи не почував себе емігрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну і не завжди має для цього бодай мінімум засобів. Проте я й так зазнавав багато радости. Був молодий і відвідував усе нові й нові країни[3]. — «Пробуджена царівна» (1966 р.) |
Західня Европа довгі роки промінювала своїм блиском навкруги і давала периферії (хоч час-то за високу ціну) плоди своєї культури. Тепер вона жде звороту, чекає допомоги від периферії. Функція європейської периферії сьогодні важлива і конечна. |
Коли страхіття переллються через край, людина вже не в силі їх сприймати. Трагедія сягає тільки до границь свідомости і до меж спроможности людського сприйняття, а те що сталося цієї ночі, переллялося через край… Тоді я вперше ясно збагнув, які речі важливі, а які нам такими тільки уявляються[4]. — Про пережиття війни |
Мене запитують: «Чому постать людини цілковито відсутня на моїх дереворитах і чому я приділяю стільки уваги природі?» Але як мені було дістатися людей, коли я не володів ані грошима, щоб запропонувати їм за позування, ані достатнім рівнем англійської, щоб пояснити, що я хотів би намалювати їх? Я намагався робити замальовки з людей таємно — в парках і публічних місцях, навіть у музеях. Як би парадоксально це не звучало, але в великому місті так складно встановити контакт з людьми. Тому митець змушений іти на природу чи замикатися у власних абстрактних думках[4]. |
Мене часто запитують, чому на моїх дереворитах майже нема людей і чому я так багато уваги приділяю природі. Спочатку дерева і тварини були для мене лише заміною людської фігури. Я звернувся до них через труднощі. Але якщо спочатку дерева, рослини і тварини були лише моєю другою любов’ю, то потім віднайшов у них стільки краси, що стали першою[3]. |
Перспектива незалежности була така принадна, що я не вагався. Одного дня заявив у видавництві, що кидаю працю. Мої колеґи, переважно молоді мистці, мабуть, як і я, мали мрії, але не мали досить відваги, а може були більш ознайомленими з обставинами, яких я тоді зовсім не знав. … Я їм нагадав про волю, бодай непевну, як моя. Але яка воля певна? На те вона й воля, що не має асекураційного[5] поліса[4]. |
Так я тоді працював. Не бачив успіху назовні, а що гірше – не мав його всередині. Це тривало довго, роками. Аж одного дня – майже чудо […]. Признаюся: я зовсім не намагався знайти одну дорогу. Я навіть боюся однієї дороги. Моє відчуття мені підказує, що одна дорога, як і всі, нікуди не веде […]. По таких довгих пошуках я в кінці знайшов і мотив, і, здається, також дорогу до нього (вони завжди – разом). Роками шукав за ними всюди, а знайшов у моїй власній кімнаті, у власній кухні, у власному коридорі і на розі власної вулиці. Все це було біля мене, але немов сховане мрякою від мого зору. Це були мої сплячі царівни»[3]. — «Пробуджена царівна» (1966 р.) |
Хотілося, щоб там, де житиму, були дерева, трави, птахи, тварини (до комах я ще не привик) і неодмінно — люди, але не так багато, як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках, де люди себе взаємно замучують нудним і нецікавим сусідством і переборщеними чемностями. Я хотів би, щоб там були прямі дороги, які губляться на обріях, широкі поля і нескінченна рівнина. Тільки це залишилося з моїх бажань, пересіяних протягом довгих літ через моє еміграційне сито[4]. |
Якось я їхав поїздом і з вікна оглядав ліс, що добігав до поїзду, а потім, немов знеможений, тягнувся за ним. Я приглядався до укладу дерев, що під впливом руху скоро міняли свою позицію і форми за точно визначеною схемою. Я тоді думав, що коли б ту схему дослідити, можна було б відтворити картину руху[4]. |
Про Якова Гніздовського
ред.У 1992–1993 роках я був кореспондентом радіостанції «Голос Америки» в Києві. Мене мучила думка: чи не повернути тлінні останки Якова Гніздовського із США в рідну Україну? В Києві я познайомився з громадською діячкою Вікторією Губською та її чоловіком Григорієм. Завдяки їхній всебічній безкорисливій допомозі, за згодою Стефанії й Міри Гніздовських і за сприяння низки щирих поклонників таланту Гніздовського нам вдалося подолати безліч бюрократичних та організаційних труднощів і 5 листопада 2005 року перепоховати урну з прахом Якова Яковича Гніздовського на Личаківському цвинтарі у Львові[3]. |
|||||
| — Роман Ференцевич |
Примітки
ред.- ↑ Ігор Шалінський Творчість Якова Гніздовського в контексті української культури
- ↑ Тріумф досконалості й краси: до 100-річчя від дня народження Я. Гніздовського (1915—1985) // Дати і події Архівовано 1 травня 2016 у Wayback Machine., 2015, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 31–35.
- ↑ а б в г Гніздовський на перехресті світів, культур і доріг
- ↑ а б в г д Яків Гніздовський: «Я зображав дерева і тварин, тому що не міг дістатися людей»
- ↑ страхового
