20 днів у Маріуполі

документальний фільм, 2023

«20 днів у Маріуполі» (англ. 20 Days in Mariupol) — документальний фільм про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення РФ до України. Створений українською командою у складі воєнного кореспондента, відеографа Associated Press, режисера Мстислава Чернова, фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсерки Василиси Степаненко. Здобув «Оскар» у 2024 році в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Фільм також отримав Пулітцерівську премію «За служіння суспільству», премію Британської академії кіно і телевізійних мистецтв у номінації «Найкращий документальний фільм» і приз глядацьких симпатій на фестивалі незалежного кіно «Санденс». Мстислава Чернова відзначено Гільдією режисерів США за «видатні режисерські досягнення у документальному кіно»[1].

Вікіпедія
Вікіпедія

Цитати з фільму

ред.
  •  

На це боляче дивитися. Але на це має бути боляче дивитися. — Закадровий текст режисера

Цитати про фільм

ред.

З інтерв'ю режисера стрічки, Мстислава Чернова

ред.
  •  

Більшість того, що було написано для цього фільму, так і не потрапило на екрани. Але багато з цього, що ви чуєте у фільмі, було написано в Маріуполі в моїх щоденниках. І багато лягло в основу статті, яка називалася «20 днів у Маріупол»і[2].

  •  

Маріуполь став символом злочинів російських військових проти українців. Він став символом спротиву і повідомленням всьому світові, що українці боротимуться за кожний метр всієї землі. Крім того, фільм був зроблений для міжнародної аудиторії. Щоб ті, хто вже забув, що в Україні війна, і не цікавиться цими подіями, зрозуміли – жахіття триває[1].

  •  

У Маріуполі не було зв'язку, місто було повністю блоковане, і щось відправити звідти було майже неможливо. Але нам вдавалося деколи відправляти хвилину-дві найважливіших кадрів. Коли ми вирвалися з оточення на двадцятий день, у мене було близько тридцяти годин відео. А відправив я, може, 30-40 хвилин. Ми відчували провину, що ми поїхали. Ми відчували, що нам потрібно зробити більше. І тоді виникла ідея зробити фільм[3].

  •  

Тому що коли люди дивляться новини, вони бачать тридцять секунд чи, може, хвилину - півтори хвилини. І це лише шматочки, в них немає повної картини. А фільм дає контекст, дає можливість розуміти масштаби руйнувань, масштаби страждань, через які пройшли українці й жителі Маріуполя. Коли я розмовляю з глядачами, я завжди кажу, що ви бачили двадцять днів, але був двадцять перший і двадцять другий, і тридцятий, і дев'яностий день. Зараз вже майже рік повномасштабного вторгнення. Дев'ять років з вторгнення Російської Федерації в Україну. І те, що ви бачили, відбувається кожен день — з Попасною, з Соледаром, з Бахмутом. Тобто це поки що не минуле. Це те, що відбувається саме зараз[3].

  •  

Метою було дати більше контексту людям, більше розуміння масштабів руйнувань та страждань маріупольців. А окрім того, ще однією місією було задокументувати потенційні воєнні злочини Росії. Щоб це кіно залишилося в історії, щоб цей документальний фільм був свідоцтвом цих злочинів. Може, й росіяни за рік чи десять років захочуть побачити, що відбувалося в Маріуполі, і тоді вони зможуть подивитися. Чи може судді, чи може українці, які хочуть пам'ятати своє місто. І я сподіваюсь, що перемога на «Санденсі» допоможе залишити фільм в історії[3].

  •  

У кожній точці цього шляху мене переповнюють емоції. Коли я знімав, я плакав. Коли я монтував, я плакав. Коли я дивився цей фільм в кінотеатрі, я плакав. Тобто емоції завжди залишаються. І це боляче. Це завжди боляче. Але це те, що робить нас людьми[3].

  •  

Насправді те, що ми змогли показати у фільмі, це може, тільки один відсоток від того, що відбувалося. Було знято набагато більше, а відбувалося ще більше. І, на жаль, ми ніколи не зможемо до кінця зрозуміти масштабів цих руйнувань. Тому що Маріуполь повністю зруйнований, від нього нічого не залишилось. І для нас було дуже важливо не відштовхнути глядача, бо якщо показати все, що ми бачили, була небезпека, що люди відвернуться від екрана і не будуть дивитись. Нам потрібно було знайти баланс між тим, щоб показати правду, показати всі страждання і не відштовхнути глядача. Мені здається, що нам це вдалося. Доказ тому — приз глядацьких симпатій. Але мені б хотілося показати більше[3].

  •  

Смерті дітей. Це найстрашніше. В цей час я думав про своїх доньок. І ще одне, мабуть, найстрашніше, це відчуття, що ми не можемо нічого змінити. Скільки б ми не знімали, скільки б ми не показували це світу, все одно це продовжувалось. Це було страшне відчуття, що ми нічого не можемо зробити. І я думаю, що у багатьох, кого ми бачимо в фільмі, теж є таке відчуття: в лікарів, які не змогли врятувати дітей, у військових, які не змогли втримати цю навалу[3].

  •  

У нас пішов десь місяць на те, щоб просто реконструювати, поговорити зі свідками, реконструювати всі події, зрозуміти, скільки було людей вбито. Тобто це ще раз підкреслює, наскільки важливо, щоб в зоні бойових дій, в місці, де потенційно можуть бути скоєні воєнні злочини, були журналісти, щоб це документувати. Це ще одна мотивація, чому ми залишились[3].

З промови режисера Мстислава Чернова під час церемонії нагородження «Оскар»

ред.
  •  

Ми можемо подбати про те, щоб історія рухалася у правильному напрямку, щоб правда перемогла. І щоб про людей, які загинули у Маріуполі, ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, а спогади формують історію[1].

  •  

Я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав цю нагороду за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають у заручниках[1].

З інтерв'ю продюсерки стрічки, Василиси Степаненко

ред.
  •  

Ми б хотіли, щоб цього фільму не було, щоб не було причини його знімати, щоб народ України не переживав все це. Ці відзнаки для нас — це в першу чергу можливість розповісти трагічну історію Маріуполя і його жителів людям у різних країнах. А ще це довіра до нас і до нашої роботи. Зараз саме завдяки фільму голос маріупольців чують по всьому світу і це дуже важливо[4]. — Про нагороди, які здобула стрічка «20 днів у Маріуполі»

  •  

Ми показали фільм майже у всьому світі на багатьох фестивалях. І реакції глядачів дуже чуттєві — люди плакали, мовчали, багато хто запитував про долі людей, які є у фільмі, питали, що зараз відбувається з Маріуполем та про інші міста в Україні. Загалом реакція іноземців дуже емпатична, але дехто казав, що їм важко було це дивитися. Але головне те, що я бачила в очах людей розуміння цієї трагедії. Думаю, тепер цю історію пам’ятатимуть і будуть задумуватися, що відбувається в Україні[4]. — Про реакцію іноземної аудиторії на стрічку «20 днів у Маріуполі»

  •  

Також на багатьох показах у різних країнах були люди з Маріуполя, які спеціально приходили на ці покази. Потім ми розмовляли з глядачами, вони розповідали свої історії — це було надважливо. В Україні на прем’єру приходили і Володимир, і лікарі з Маріупольської лікарні, приходила Тайра. Дехто казав мені, що це ніби такий діалог із маріупольцями, що дає більше розуміння та об’єднує людей[4].

  •  

У фільмі є момент, коли в перший день ми зустрічаємо жінку, яка в розпачі питає нас, куди їй іти й що робити, бо війна її застала саму, а син на роботі. Мстислав тоді сказав їй іти додому й чекати, а ще сказав, що по цивільних не стріляють. А вже за кілька днів ми зустріли її в тому шелтері, вона сидить і каже: «Ви мені казали, що не стріляють по цивільних, а я прийшла додому і був приліт». Звісно, ми попросили вибачення, адже ще на початку не уявляли, що росіяни обстрілюватимуть житлові райони[4]. — Про стрічку «20 днів у Маріуполі»

  •  

Камери ми заряджали то від генератора в лікарні, то в Червоному Хресті. Інтернет і зв’язок поступово зникав і ми ловили його на сьомому поверсі лікарні. Згодом, коли й там уже не було зв’язку, нам допоміг поліцейський Володимир Нікулін, який є у фільмі. Він показав нам єдине місце, де ще був зв’язок, — це був офіс «Київстару», і звідти ми змогли перекинути фото і частину відео. Але це була велика проблема, тому що місце було під постійними обстрілами[4]. — Про знімання у Маріуполі

З інтерв’ю Володимира Нікуліна, поліціянта з Донеччини, який допоміг вивезти з обложеного міста відеоматеріали для стрічки Мстислава Чернова

ред.
  •  

Зараз я не можу назвати їх просто знімальною групою, бо це мої друзі. І відчуття, які ми пережили у Маріуполі, — не зрівнянні ні з чим. Це особливе відчуття людини, яка перебуває в облозі і чинить спротив. Фільм моїх друзів саме про ту атмосферу[5].

  •  

І я сподіваюся, що цей фільм[6] буде нагадувати про нашу країну, що він буде нагадувати про трагедію наших міст і саме про трагедію у Маріуполі, яка була на початку цієї страшної війни[5].

  •  

Правда — це така ж зброя, і мої друзі завдали правдою великий удар по окупантах. І для мене найбільша нагорода, що світ пам'ятає Маріуполь[5].

  •  

Я розумів, що у такому місці міжнародні журналісти потребують допомоги... У тій ситуації у Маріуполі, коли ми розуміли, що перебуваємо в облозі, в оточенні, що росіяни руйнують місто, знищують людей, висвітлення цього, допомога журналістам... це дуже важливо[5].

  •  

Я сподіваюсь, що цей фільм буде нагадувати світу про нашу країну, про трагедію наших міст, про людські жертви. Для мене найбільша нагорода — коли про нас пам’ятатиме світ[5].

Кінокритика

ред.
  •  

Безпрецедентність зла, яку творить Росія в Маріуполі досі не піддається розумінню здоровому глузду. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео — це вже вносить його в історію світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем, ніколи б не дізнався, а що ж там відбувалося насправді[7]. — З рецензії «Сльози та біль Святої Марії: огляд на документальний фільм «20 днів у Маріуполі».»

  — Ігор Кромф, LiRoom
  •  

Боротьба за виживання на південному сході України переплітається з боротьбою за те, щоб розповісти світові про те, що відбувається[7].

  — Джейсон Фараго, The New York Times
  •  

Необхідний. Безжальний і по-справжньому важливий документальний фільм[7].

  — Джейсон Фараго, The New York Times
  •  

Це надзвичайно важко дивитися, але необхідно[7].

  — Венді Іде, The Guardian
  •  

Cказати, що це складно дивитися — це не сказати нічого[7].

  — Девід Фер, головний редактор та критик Rolling Stone
  •  

Сердечне свідчення сили, необхідності та ресурсу на документування життя в зоні бойових дій[7].

  — Девід Фер, головний редактор та критик Rolling Stone
  •  

Жорстоке, необхідне, сердечне нагадування про те, чому облога сколихнула світ і що все ще поставлено на карту[7].

  — Роберт Абель, кінокритик Los Angeles Times
  •  

Неймовірні й захоплюючі враження від перегляду… назвати «20 днів у Маріуполі» одним з найважливіших фільмів Санденса — значить недооцінювати його[7].

  — Нік Аллен, колишній головний редактор видання Roger Ebert
  •  

Захоплюючий. Вражаючий звіт про людей, які знаходяться в облозі[7].

  — Денніс Харві, кінокритик Variety
  •  

Дивовижний подвиг[7].

  — Томріс Лафлі, кінокритикиня Bazaar

Примітки

ред.