Єрмоленко Андрій Іванович

Єрмоленко Андрій Іванович (нар. 24 січня 1974 Київ, УРСР) — український художник, ілюстратор і дизайнер, артдиректор «Українського тижня». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024).

Андрій Єрмоленко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Війна буде дуже довгою та виснажливою. Ті, хто втомилися, говорять більше про гроші. А ті, які воюють, — про внутрішні цінності, нематеріальні речі, як-от душа, совість, честь. Люди економічно всі постраждали. Але попри це дуже багато з'явилося нових машин, будують нові будинки, а нових заводів зі створення боєприпасів або безпілотників, або мін — немає. Мене це бентежить. Спочатку маємо перемогти, а потім рахувати збитки.

Врешті-решт плакат став актуальним мистецтвом, його сприйняли й відзначили такою високою нагородою. Для мене особисто ця нагорода — можливість бути почутим широким загалом: українським і закордонним. До того ж я зрозумів, що держава почала серйозно ставитися до соціального мистецтва, до мови плаката, чого раніше не так багато було. Український плакат почав таку переможну ходу лише після 2010 року, коли стало зрозуміло, що до влади прийшли антиукраїнські сили. — Про здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка

Ми документуємо історію. Художник-плакатист має документувати історію, щоб з цього склалася певна хронологія подій. Щоб потім ми змогли сказати, що боролися, що наша перемога далась не просто так. Що загинуло дуже багато наших друзів, побратимів, посестер. Щоб наші діти, передивляючись хронологію, зрозуміли, наскільки українці були круті. Що маленька країна повстала проти величезного загарбника і ворога.

На відміну від режисера фільму «20 днів у Маріуполі», хочу сказати, що я все одно займався би плакатом. Вважаю, що ця війна — це, з одного боку, величезний біль, дуже багато крові, дуже багато загиблих, але з іншого боку — це народження справжньої української нації. І без крові воно неможливе.

Найголовніше — це перемога. Вся Україна має зрозуміти, що війна йде не там на нулі. Нуль — це вся Україна. Це доводить обстріл Києва. Може прилетіти будь-де, може вбити будь-кого. Ми маємо бути кожен день готовими.

Переважна більшість людей у Європі добре ставляться до юного покоління. Тут ми маємо говорити, що у нас відбуваються геноциди, від цього страждають українські діти. Ми маємо намагатися не молотком вбивати те, що думаємо, а доносити насамперед правду таким методом, щоб будь-якій людині був зрозумілий наш біль й іноді — наш відчай.

Перемога — це найголовніша річ, якої прагне кожен українець. Вона нам потрібна тільки для того, щоб бути вільними.

Під час роботи над деякими плакатами я раджуся з ком'юніті українців, які живуть у тій чи тій країні. Оскільки вони краще розуміють, як донести середньостатистичному німцю, французу або ірландцю проблематику України. Вони проводять для мене певне опитування і говорять: було б добре, щоб вони дослухались до цього. Наприклад, в Європі дуже важлива річ — екологія. Отже, ми маємо говорити, що війна призводить до екологічної катастрофи, до екоциду в Україні.

Плакат — це тут і зараз, це найголовніша мета справжнього плаката. Він живе один день або взагалі пів дня. Іноді плакати попадають не в точку, тому що плакатисти також купуються на маніпуляції.

Раніше плакат іноді використовували не на користь Україні, а для того щоби зіштовхнути лобами різні політичні сили. Мені відомий наш ворог ще з 1991 року, коли Україна стала незалежною, коли була Революція на граніті, тоді я, ще в школі, поставив собі пріоритети і зрозумів, куди рухатися. Як мій батько, як моя покійна бабуся, як моя мама. Мене дуже тішить, що плакат став проукраїнським і українським. Дуже багато плакатистів — як Нікіта Тітов, як Максим Паленко. Колись я був один, а зараз їх дуже багато і всі говорять про Україну.

У 2014 році, коли ми виходили на Майдан, мій товариш-американець сказав: плакати у тебе класні, меседжі класні, але американці не зрозуміють. У той момент було дуже багато проросійських каналів, які говорили за кордоном. І після того я почав малювати й писати англійською мовою.

Якщо ти будеш нещирий, то твої глядачі тебе рознесуть в пух і прах. Якщо ти будеш брехати — те саме. Саме тому ми можемо побачити, наскільки прогресувало мистецтво, яке створюють люди, що побували на війні. Не тільки художники, а й письменники. Вони пронизані всі однією річчю — щирістю. Ми навіть у своїй боротьбі щирі. Ми щиріші, ніж Європа. Бо ми виступаємо за демократичні цінності, які там декларують. А ми їх поливаємо своєю кров'ю та своєю правдою.