Інокентій Ґізель

Іноке́нтій Ґі́зель (нім. Innozenz Giesel, 1600 (?) — 18(28) листопада 1683) — український православний діяч німецького походження. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656–1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України.

Інокентій Ґізель

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Із «Трактату про душу», 1645-1647 рр.

Душа є началом, через що живе, відчуває, розвивається та мислить людина. Доказом є й те, що душа сама по собі, якщо виключити її здатності, не є достатнім принципом для здійснення життєвих дій. Вона є лише неповним принципом.

Скільки родів одушевлених істот, стільки й родів душ.

У будь-якій живій істоті немає багатьох душ, а є тільки одна-єдина. Немає жодної причини, з якої одна й та ж душа не могла б бути у нерозумних тварин началом життя, а в людях — началом життя, відчування і мислення. Отже, не слід обстоювати наявність багатьох душ.

Людина формально є такою, що живе життям рослини і є формально твариною, або чуттєвим живим створінням. Таким чином, вона має форму, власне, розумову, яка формально є рослиною і чуттєвою.

Оскільки всі частини [тіла] живуть, вони, отже, оформлюються душею, бо в кожній нашій частині здійснюються життєві дії.

Існує п’ять різновидів здатності душі. Здатності душі або пов’язані з пізнанням, або є також здатність вегетативна. Якщо ж здатність, пов’язана з пізнанням і таке пізнання здобувається через чуття, вона буде здатністю чуттєвою; якщо воно [пізнання] буде здатністю, відбувається у більш високий спосіб, тобто з допомогою інтелекту, вона буде здатністю мисленною.

Що кращим і досконалішим є вітальний темперамент, то довше зберігається поєднання душі з органічним тілом і триває як одушевлене тіло.

Чому п’яниці скоріше помирають? Причиною є те, що, засвоївши тепло, вони швидше втрачають основну рідину і руйнують внутрішнє тепло, оскільки вичерпують його поживу.

Смерть поділяється на природну і насильницьку. Природною є така, що спричиняється внутрішнім началом, себто коли вроджене тепло виснажує основну рідину. Смерть же насильницька настає тоді, коли життєве тепло дочасно якоюсь силою виснажується і нищиться.

З живих істот, наділених кров’ю, спочатку формується серце. І перший фундамент полягає в тому, що жодна частина тіла не існує без вродженого тепла, а його джерелом є серце. Отже, воно є як тим останнім, що здійснює рух, так і першим, яке стає живим.

Пам'ять виникає завдяки образові речі, раніше пізнаної, бо образ залишається в душі.

Тваринне або чуттєве прагнення поділяється на два різновиди: на те, що пов’язане з бажанням, стосується переслідування добра й уникання зла. Те ж, що викликає роздратування, дещо ускладнене, бо стосується не просто бажання блага, а важкого його здобування і так само важкого уникнення зла. Приміром, собака хоче їсти. Але якщо присутній охоронець, він не насмілюється підійти, щоб не бути побитим. Коли б не було охоронця, його спонукало б лише бажане прагнення цієї їжі.

Ми завдяки любові відчуваємо співчуття.

Прагненню досягти блага слугують любов, жадання, радість.

Інтелект найвищою мірою сповнений світлом, а воля сама по собі сліпа. Отже, інтелект найвищою мірою скеровує волю, як і інші здатності душі та й себе самого.

Сама людина тільки тоді й настільки відчуває в собі свободу, наскільки звертається до розуму.

Сміх і плач є виявами розумної душі.

Із твору «Метафізичний трактат», 1646-1647 рр.

Пізнання Бога називається найвищою природною метою.

Розум, оскільки він пізнає все значення істинності, є ранішим од волі, яка займається добрим.

Істинність не потребує підпорядкування інтелектові. Істина має перевагу над знанням. Істинністю є узгоджувальність речей із Божим розумом.

Кожне сутнє є істинним без якогось витвору нашого розуму.

«Добре» узгоджується з Божою волею і тому є добрим.

Особисті властивості, а найчастіше особисті відношення обмежують досконалість, оскільки вони є персональними.

Нічого не буває такою мірою злом, щоб не мало чогось властивого для добра.

Те, яке вважається найгіршим, завжди відкрите для якогось розуміння доброго.

Усяке сутнє є добрим, а добре є бажаним.

Коли що-небудь вибирають, то рішення буде завжди правильним, якщо вибір падає на моральне добро.

Те є кращим, що більше узгоджується з Господнім милосердям.

Краще, щоб Бог усіх любив негативно, ніж ненавидів позитивно.

Не можна розумно бажати того, чим би порушувалося Боже правосуддя.

Те, що певного мірою уподібнюється до Бога, є кращим, ніж те, що не уподібнюється до Бога, а тому буття краще, ніж небуття.

Меншому нещастю треба віддавати перевагу перед більшим нещастям.

Мене немає там, де я не існую.

З книги «Мир з Богом людині», Київ, 1669 р.

Гріхи — це гострії стріли, ними людина на Творця свого кидається. Але за таку, чоловіче, нечестиву дерзотність стріли від Бога на людину повертаються.

Совість є свідчення себе самого чи розумний розсуд про себе.

Інша є совість сумнівна, що не із супротивних суджень постає, але в обох сумнівається і не тямить: творити щось чи не творити? Є ще совість підозріла чи знічена, йде із легших домислів та вказівок, а добре бачить злих і судить, що гріх не є гріх.

Воля є духовна сила розумної душі, коли душа прихиляється через перед цим пізнане від Розуму до доброго.

Не упивайтеся вином, бо в ньому є блуд.

Перший плід нечистоти є сліпота Розуму.

Плодом заздрості є ті гріхи, які здійснює людина, яка печалиться на чуже добро, чи бажає тому добру умалення від будь-кого через наведення зла, чи не дочекавшись, чи сам од себе його умаляє потвй чи наяву, зменшуючи чи добро, чи добро дружби, а чи слави. Перший-бо плід заїлості є ненависть.

Безчинне є бажання відомсти. Відати тут подобає, як гнів ще в самому зачині тримається на пристрасному роз'ятренні при своєму здійсненні і на бажанні волі в того, хто хоче відомсти.

У людському гніві є чотири [складники]. Спершу відчуття якоїсь образи чи зла від когось нанесеного; друге — розпалення крові при серці, тоді-то скупчується тваринний пар у серці в поміч людині щодо нанесення зла від когорсь, і кров од того гарячиться, як і зовнішній рух серця, трепіт у вухах, червоність чи блідість на лиці, лють ув очах, зміщення у мові, тобто волання та й воля до нанесення зла. І на цьому четвертому тримається в людині гріх.

Гнів розважливий чи праведний є, власне, сама ревність чи жалість до правди і до праведної відомсти за розумом.

Догмат: які є гріхи подружнього стану

Подружжя мають спитувати у совісті своїй у різних випадках, зокрема, коли впадають у перелюбство, хоча не ділом, а серцем, думаючи про тілесний зв'язок із чужим.

Коли чоловік вимагає виконання подружнього обов'язку неправедно, хоча вже не має влади, бо прийняв чернецтво.

Коли задля зручності для себе йдуть на пошкодження плоду, власне, жінка, хоч не дбала, аби не зачати, а потім хоче позбутись.

Коли не живуть із собою мирно, але незгодою зневажають і утяжують одне одному недоліки не пробачаючи.

Коли не хочуть жити разом, а одне одному без зголошення вини залишають, хоч кожен має владу над своїм тілом, одне від одного стороняться без вини.

Коли чоловік ставиться до жінки, як до рабині, не ставлячись до неї, як до другині своєї, хоч єдиним тілом між собою є.

Коли без вини безчестить і б’є підчас суворо і люто, як рабиню і творить це увіч із гніву та ненависті, а не для подружнього виправлення.

Коли, навпаки, не прискоромлює задля виправлення жіноче безчиння, бо подобає йому домашніх своїх знати і розпутність виправляти.

Коли не забороняє їй неробство і коли сам бездіяльним пробуває і не хоче працею своєю допомагати домашнім на потребу, оскільки за природним законом має дбати голова про членів.

Коли жінка хоче володіти мужем, не зважаючи, що чоловік є голова жінці, не виконуючи заповідь: жінки чоловікам своїм мають покорятися, як Богу. І знову: жона хай боїться свого мужа.

Коли ж його не шанує і не підлягає його волі, а чинить із ним всупереч, свариться з ним і гнівається, подаючи і йому причину як взаємного гніву чи надміру опечалюючи його.

Коли хоче зводити дім, неважачи чоловіка, здорового і сильного до будівництва, зневажаючи природний закон, що голова членами будує.

Коли спустошує маєток чоловіка без його волі, як сама собі хоче, без огляду на нього, хіба б прагла речей, потрібних собі, дітям і челяді, щоб належне було харчування, про що чоловік дбати має, а сам нічого тут не робить і є скупий.

Коли піклуванням у домі не допомагає, не виконуючи того, що вона помічницею створена є від Бога, але час на виправах марнотних тратить, на виправах марнотних і негідних, a душу на тих, що шкодять, губить, та ж бо в найбагатших домах на прикраси собі, на натирання лиця, на викладки волосся чи на якомусь іншому зовнішньому укладенню з немалим марним видатком, брехнею і спокушенням.

Не тільки молоді мужатки, але й інші жіночої статі грішать. І тим іще гірше, коли б якась прикрашала себе святим наміром, а щоб якомусь блудному догідна явилася б. І якби котрась відала тільки, як хтось, поглянувши на її красу, ранився похіттю блудною, але не зважає на те, а змогла б зручніше від його очей ухилитися, самохітно виставляючись йому, хоч не мала б ніякого помислу до гріха, оскільки любов у Бозі зобов'язує віддаляти від ближнього причину до його гріха.

Придивись, як котрась жінка грішить супроти заповіді апостолової такої: подобає жінкам бути чесними чи стидливими, не наклепницями, ані навадницями, тверезими, вірними у всьому.

Джерела

• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7