Кахідзе Алевтина Томазівна

Алевтина Кахідзе (16 березня 1973, Жданівка) — українська феміністська художниця, перформансистка, медіа-художниця, кураторка та садівниця.

Алевтина Кахідзе

Стаття у Вікіпедії

Цитати

В Україні мало митців з інших країн, мало дискусії, мало всього, щоб відчувати себе частиною світу. Під час навчання в Нідерландах я зрозуміла, які там усі круті. Хтось з Америки, хтось із Чилі, ти відчуваєш потужне середовище, це просто інше життя. І коли я повернулася, то вирішила цих усіх митців запрошувати до себе, подорожувати, пізнавати світ через них. — Про ідею створення резиденції для іноземних художників та художниць

Кожен має право на власне рішення, кожен має право вибирати, думати, як він вважає за потрібне. Навіть коли у тебе все розривається всередині, і ти хочеш допомогти, якщо людина відмовляється, вона має на це право.

Треба визнати: багато хто не переходить на українську, тому що їм ліниво. Мені теж інколи ліниво, адже інколи навіть м’язи починають боліти. У мене є такий перформанс, де я розповідаю про те, що починають боліти м’язи від української мови. Хоча мені відповідають, що це неможливо. Але це теж насилля, це ж моє тіло і я його знаю. Якщо я кажу, що болять, значить — болять. Звісно, люди можуть не вірити і спростовувати це.

Я багато разів думала, що маю зробити такий перформанс — що я в розмові з росіянами просто кричу, не перериваючись. Адже я багато чого пережила — неможливість потрапити до власного будинку, взяти свої малюнки, взагалі поїхати туди. Я навіть українцям тут не розповідаю, бо кожен другий чи третій все це пережив. Ти хочеш підтримки, а перед тобою може бути людина, яка в 350 разів більше потребує підтримки.

Я вірю, що коли ситуація змушує людину брехати, відбувається відчуження не лише між державою та цією людиною, а й взагалі між усіма.

Як мисткиня я маю цей привілей: те, що для мене є дискомфортом, що хвилює мене, втілювати в мистецтві. Та щоб показати цю рефлексію, безперечно, потрібна наденергія, і тут уже починається професія.

Якщо говорити про мистецтво – це мій шлях, і якщо це слабке мистецтво чи помилка в мистецтві – це також я. Просто треба пережити, перетравити, визнати, що людина має рацію, а ти щось не розумів. І коли ти це втямиш, ти змінюєшся. Це і є якесь таке завдання мистецтва чи твоєї мистецької практики. — Про ставлення до критики

Якщо продивитися історію мистецтва, то ми побачимо, що жінки дуже пізно з’явилися в мистецьких школах, вони не мали змоги навчатися. [...] Художниці просто з’явилися в історії пізніше. Вважаю, що мистецтво як практика вимагає усіляких приладь, речей, не лише приватних. Наприклад, треба тобі оголену натуру намалювати, а жінкам це було недоступно.

Якщо хочеш виграти в розмові з росіянами, а це завжди складні розмови, залишається лише гумор. Бо гумор — це завжди дистанція, а коли є дистанція, вони перестають вважати тебе божевільним. А ми правда божевільні, бо ми стільки всього пережили — я визнаю це. Ми майже всі зійшли з глузду, і здається, гумор — єдине, що може допомогти.

Я триста п’ятдесят разів вибачалась за всіх міністрів соціальної політики, я брала їх ношу на себе і перепрошувала. Я настільки захопилась, що вибачалась в Бахмуті перед пенсіонерками. Певно, видавалась божевільною, але художники так можуть.