Аґнєшка Ґаєвська

Аґнєшка Ґаєвська (пол. Agnieszka Gajewska) — польська літературознавиця, викладачка, авторка і феміністична активістка.

Аґнєшка Ґаєвська

Цитати

Батьки Лема належали до прошарку заможної інтелігенції. Батько Станіслава, Самуїл Лем, був знаним лікарем. Родина мешкала в п’ятикімнатній квартирі в кам’яниці в середмісті Львова. Тобто з одного боку, це була добре забезпечена родина середнього класу. З іншого боку, як євреї в міжвоєнному Львові вони зазнавали певних утисків.

Головним у родині Лемів, хто свого часу ухвалив стратегічне рішення щодо асиміляції, був дідусь Станіслава — Герш Лем. Саме його рішення віддати своїх дітей не до релігійної єврейської школи, а до школи світської, визначило долю наступних поколінь родини. Без цього засадничого вибору ми ніколи не знали б Лема саме як польського письменника.

До Другої світової, навіть якщо ти був невіруючою людиною, ти все одно міг брати участь у житті місцевої єврейської громади. Після Другої світової і Голокосту все змінилося. З великої єврейської громади Львова, що до війни нараховувала 130 тис. осіб (а за деякими даними — 150 тис.), вціліло лише 800 людей. По війні Леми переїхали до Кракова, там картина була подібною: під час війни там також відбувся великий єврейський погром, також вціліла лише невелика частина потужної доти громади. Відмінність була в тому, що краківське єврейське життя так чи інакше крутилося довкола місцевої синагоги.

Дружина Лема Барбара походила з польської католицької родини. Коли вони зустрілися та навіть побралися, вона довгий час не знала про єврейське походження чоловіка. Звісно, вона знала, у якій родині він виріс, але довгий час була певна, що він вихрестився хоча б під час окупації, аби врятуватися.

Єврейське походження Лема й досі лишається великим викликом, тому рецензії на мої книжки часто дуже обережні. На жаль, для деяких моїх рецензентів погром у Бригідках був відкриттям — у польській системі про це не говорять навіть зараз. І я не бачу жодних ознак, аби це найближчим часом могло змінитися.

Лемові було справді важливо зрозуміти минуле, аби почати дивитися вперед і думати про майбутнє. Він завжди підкреслював, наскільки важливо знати, розуміти і пам’ятати (хай навіть це і не завжди означає пробачити). Бо це єдиний шлях до того, аби ті страшні події ніколи не повторилися. Це і є найкращим проявом патріотизму. Інколи це також означає чесно визнавати власну провину і власну міру участі у злочинах. Визнавати, що представники твоєї країни чи національної групи також могли стати причиною загибелі, утисків і дискримінації інших людей. Саме це усвідомлення, визнання і відкритий діалог є найбільшим можливим виявом патріотизму. Тільки зробивши висновки, можна рушити вперед.

Набути польську громадянську ідентичність не означало автоматично позбутися релігійної єврейської ідентичності. Тож Леми поколіннями зберігали єврейську віру, традиції та звичаї. Але освіту вже мали світську польську.

Найбільшою драмою для Лема був не сам факт окупації. Йому завжди йшлося про ширше тло, включно з убивствами польських націоналістів, єврейських студентів, представників інших націй. Я ніколи не зустрічала в його спогадах, щоб він говорив лише про нацизм і про роль німців у тих подіях. Найболючішою раною Лема був факт участі в подіях Голокосту місцевих, сусідів. Адже до єврейських погромів і масових розстрілів по всій території Східної Європи були ангажовані не лише німці, але й місцеві мешканці: поляки, українці, литовці, латиші, білоруси.

Питання самоусвідомлення й ідентичності — не завжди про національність. Це складніше. Наприклад, я полька, але часом дивлячись на те, що відбувається у моїй країні, якась частина мене не хоче нею бути. Лем неодноразово підкреслював, як щоразу ставав ближчим до власної єврейської ідентичності, стаючи свідком проявів антисемітизму. Він завжди активно реагував у подібних випадках.

Пишучи свою книжку, я свідомо починала не з Другої світової, а з міжвоєнного періоду. Моєю метою було показати, що призвело до страшних подій війни, із чим Львів увійшов у цей період. Початок Другої світової у 1939 році став моментом, коли молодий Лем побачив слабкість і польської армії, і польського суспільства. Побачив, як легко роззброюють польське військо, що доти вважалося непереможним. — Про книжку «Винищення і зорі: минуле в прозі Станіслава Лема»

Самоідентифікація Лема після 1945 року переживає кризу, у тому числі і через небезпеку бути євреєм і говорити про власне походження або віру. Тому Станіслав Лем зробив те саме, що й більшість уцілілих євреїв у Кракові: почав приховувати власне єврейське походження.

Справжньою трагедією для Лема стає 1941 рік, коли починається нацистська окупація. Вивчаючи цей період і, зокрема, життя Лема, я намагалася уникати будь-якого методологічного націоналізму. Писати про той період виявилося дуже складно. Аби описати ці події не лише з погляду польських істориків та офіційної польської історіографії, мені довелося шукати інші джерела. Зокрема, я читала праці Олі Гнатюк, що також реконструювала ті події. Це було безцінно, адже в Польщі дуже важко знайти не лише український погляд на ті події, а й взагалі погляд, відмінний від офіційного польського.

Станіслав Лем говорив, що втратив релігійну віру у віці 13-14 років. Саме тому ідентифікація себе як єврея за релігійною ознакою була для нього складним питанням. Бо ж якщо ти не належиш до єврейства як релігійної групи, то хто ти тоді є? Але справжньою проблемою це стало тоді, коли під час Голокосту було вбито майже всіх представників місцевого єврейства.

Станіслав Лем народився у 1921 році, тож його можна віднести до так званого міжвоєнного покоління — людей, що підійшли до початку дорослого життя саме тоді, коли почалася Друга світова. Лемові було 18 років, коли на Львів почали падати німецькі бомби. Друга світова розділила життя Станіслава на «до» та «після». Фактично це були два різні життя.

У Польщі нині взагалі дуже складна ситуація з офіційними політиками національної пам’яті. Наприклад, коли йдеться про участь місцевих у Львівському погромі 1941 року, чомусь завжди виринає згадка про українців. Але там були і поляки. Місцеве населення брало активну участь у тих подіях.

Я вперше приїхала до Львова, ще не пишучи книжки про Лема, навіть не знаючи про його єврейське походження. Перш ніж вирушити до місцевого архіву, я пішла на вулицю, де Леми жили. Почала шукати потрібний будинок і зустріла старшого пана, що говорив доброю польською. Зачувши, що і ми говоримо польською, він запитав, що саме я шукаю. Я відповіла, що дім, де колись жив Станіслав Лем. Він подивився на мене і запитав: «А ви знаєте, що тут творилося, коли вибухнула Друга світова?» Той чоловік був першим, хто розказав мені про Львівський погром, про події у Бригідках і решту страшних подій тих років.

Я дуже хотіла б у своїх подальших дослідженнях повертатися до історії Львова. Я переконана, що саме Львів є тим містом, що зможе стати відправною точкою тієї розмови, що допоможе нам усім зрушити вперед.

Я нині читаю книжку «Чому не любили євреїв?», де докладно досліджується коріння антисемітизму, починаючи з 1881 року. Автор намагається дослідити, як усе дійшло до таких страшних подій, як Голокост, зокрема, порівнюючи антисемітський рух з конфліктами в країнах колишньої Югославії: і за масштабом, і за принципом зіткнення міжнаціональних інтересів.

Як людина, що обстоює феміністичну оптику, я зазвичай не дуже довіряю працям, які були написані щодо цього [дискримінації під час Другої світової] раніше. І саме з позицій фемоптики я з біографки Лема перетворилася на людину, що пише про пам’ять львівських євреїв.