Бандрівський Микола Стефанович
Бандрівський Микола Стефанович (нар. 17 грудня 1964, м. Стрий, Україна) — український археолог, історик, доктор історичних наук, професор. Депутат Львівської міської ради (1998—2002). Голова Археологічної комісії Наукового товариства імені Шевченка (1989).
| Микола Бандрівський | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Роботи у Вікіджерелах
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Археологи від інших науковців відрізняються тим, що працюють із фактажем, пов’язують факти і роблять висновки. Ще до Казимира ми мали кам’яний Львів із мурованими спорудами – соборами, палацами. Перед початком будівництва телевежі на Високому замку в 1950 і 1951 роках наш Інститут українознавства імені Крип’якевича НАН України, який тоді називався Інститут суспільних наук АН УРСР, два роки проводив розкопки, якими керував Олексій Ратич. І вперше такі широкомасштабні розкопки показали надзвичайно цікавий матеріал – багато уламків плінфи. Плінфа – це така квадратна давньоруська цеглина товщиною приблизно 2,5 сантиметра, якою викладали підлоги в соборах, церквах, палацах, тобто винятково в мурованих спорудах. Також тоді було знайдено багато стопленої мідної бляхи з покрівель. Коли виникали пожежі, вона топилася, плавилася і скрапувала додолу. Це свідчить про те, що в давньоруський час, у домонгольський період, на Високому замку і в середмісті вже були муровані монументальні споруди[1] |
Війни починалися з претензій на якісь нові територіальні захоплення з одночасним апелюванням до минулого: «Колись нам належали ті землі, ми за них боролися». І в нашій сьогоднішній ситуації, коли Україна у війні, це знову стає актуальним. Напевно, мало хто з нас слухає промови президента сусідньої країни, яка веде війну з Україною. Він постійно апелює до давньоруського минулого, в нього, кажуть, є «шиз» на цій давнині. Тобто він прекрасно орієнтується в історії часів Петра І, знає історію київських князів і разом із тим пропагує російське суспільство, мовляв, це все наше: ця минувшина, Київська держава, Київська Русь. А те, що вони зараз у москві, то вже таке, так сталося. І, звичайно, вислів «Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього» в стосунку до Галичини так само працює[1]. |
Звісно, українська культура, як і будь-яка національна культура в Європі, має дві складові, одну з яких ми «успішно» забули, а другу успішно протегуємо. Кожна нація в Європі складається з двох частин – міської та рустикальної культур, тобто сільської культури і культура міста. Кожна нація має своїх представників і там, і там. Одна без другої існувати не може. Це як дві легені. А в нас чомусь, на превеликий жаль, домінує рустикальна культура у всьому. Про те, що ми мали свою міську галицьку культуру, прийнято підтакувати, але люди не усвідомлюють того, що це абсолютно рівнозначні поняття, такі наші, рідні. Відповідно були традиції, обряди в кожній із цих культур, але то вже не тема археології[1]. |
Львів завжди відрізнявся тим, що міська рада ігнорувала пам’яткоохоронне законодавство на догоду підприємцям. Для них головне було чимось привабити зарубіжного інвестора і не відштовхнути нашого, щоби до Львова йшли гроші. Їм робили пільги при орендах, давали довгострокові оренди, тобто все, щоб тільки залучити в центр міста кошти. Звичайно, і за рахунок археології. Кожну земельну ділянку в середмісті, у тих кварталах довкола Ринку, розглядали як потенційний фінансовий об’єкт. Не звертаючи уваги на його минувшину[1]. |
Також маємо знахідки не тільки давньоруського часу: енколпіони – такі складені хрести з частками святих мощей, багато кераміки. От, скажімо, коли починали будівництво на перехресті Вірменської та Краківської, наші колеги з «Рятівної археологічної служби» вперше знайшли неторкнутий давньоруський культурний шар товщиною понад 20 сантиметрів. Там були рештки скляних браслетів та інші речі. Зрештою, колеги це опублікували, воно є у відкритих джерелах. Хочу сказати, що давньоруська чи давньоукраїнська минувшина Львова абсолютно відрізняється від тої, яку нам подають наші екскурсоводи. Тобто казимирівська теорія походження Львова давно канула в Лету, і її популяризація, особливо серед наших гостей – не тільки нонсенс, а й шкідництво[1]. |
Якщо всі поважні європейські міста, як-от Варшава, Краків, Гданськ, Прага, мають музеї археології, то наше місто донині такого не має. Фантастика, правда? Як можна мати таку багату минувшину і не знайти приміщення для музею археології Львова? Свого часу, ще будучи депутатом міської ради, я пропонував хоча б кілька залів із підвальних приміщень ратуші віддати під такий музей. Це була б чудова презентація нашого міста перед делегаціями. Звісно, відмовили, бо ж нині більше потрібні кнайпи, якісь розважальні заходи. Це позиція нашої виконавчої влади[1]. |
Якщо ми говоримо про короля Данила, то він ніколи не був Галицьким, а вживав титул «князь київський», титул «князь волинський». Ніхто його не називав Галицьким, тому що галицька корона належала іншим володарям. І якщо ви почитаєте Бартоломея Зиморовича «Потрійний Львів», який був бургомістром Львова 400 років тому, то він пише, що коли останки короля Данила перепоховали у Львові в церкві Святого Георгія, то перед ним, перед тими військовими штандартами, перед тим почтом несли дві корони – одну від Папи Римського, а другу – здобуту в неприятеля невірним чином. Тобто Папський престол ніколи не сприймав Данила Романовича як Галицького, тому що ця корона галицька була в інших королів – угорських[1]. |
Я мав розкопки на вулиці Кривчицька Дорога, 101. Це церква Іллі Тесвитянина. Вона зацікавила мене тим, що в ній незвичайна восьмигранна нава, до якої прибудований вівтар і притвор. Ми почали копати, дійшли до глибини шести метрів по фундаменту, відкрили фундамент, і виявилося, що це оборонна вежа-донжон ХІІІ століття. Нижня частина стін, «затерта під рукавицю», тобто загладжена, була колись над поверхнею. Довкола тої вежі був оборонний рів. Матеріали ці опубліковані, і колеги про них знають. Але, що я хочу сказати: з передмість Львова, тих, що зі сходу, були постійні напади турків і татар. Вони йшли руслом Полтви, обходили Кайзервальд по Старому Знесенню, виходили на Краківське передмістя і звідти атакували Львів. Виняток був тільки за часів шведського короля Карла ХІІ, який спускався з околиць теперішньої вулиці Лисенка[1]. |
Примітки
ред.
