Бетлій Олена В'ячеславівна

Олена В'ячеславівна Бетлій (нар. 7 березня 1977) — українська історикиня, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Фахівчиня з історії польсько-українських відносин у XX столітті та соціальної історії Києва в роки Першої світової війни.

Олена Бетлій

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Викликів у сучасної історичної науки в Україні чимало і спектр їхній широкий: від «як не змаргіналізуватися» до як «стати в авангарді соціогуманітарного блоку». Історики втратили монополію на інтерпретацію минулого. Невдовзі вони також втратять монополію на переказування змісту архівних джерел, адже ті масово скануються і з’являються у вільному доступі онлайн. Це означає, що праця історика матиме додану вартість тільки тоді, коли він/вона запропонують суспільству щось більше за звичайний текст-опис подій, до чого все часто зводиться в українській історичній науці. Потрібні інші підходи до представлення результатів дослідження, потрібні інші навички та методи дослідження.

Від гуманітаріїв залежить розвиток університету, адже кому, як не нам, формувати його бачення та концепцію. Зрештою, якби не гуманітарії, чи відродилася б Академія? Однак сьогодні це означає, що гуманітарії мають вийти за межі комфортного середовища моделі ХІХ ст. Потрібно навчитися розуміти суспільство не минулого, а сьогочасне та майбутнє. Знати його потреби та вміти їх задовольняти. У час, коли можна отримати освіту в найкращих університетах світу, не встаючи з дивану, університету «на сході Європи» треба зробити великий стрибок, щоб почати конкурувати на освітньому ринку. Адже цей ринок уже не має кордонів, віртуальний світ зробив їх розмитими.

Єврейський Київ був дуже різним, соціально відмінний та топографічно зведений до Либідської та Подільської частин. Й етнічно Київ був різним. Тому залежить, чиї узагальнення ми можемо показати. Звісно, читач газет «Киевлянин» та «Киев» і навіть «Dziennika Kijowskiego», поширював би негативні стереотипи про євреїв. Натомість «Киевская мысль» транслювала цілком позитивний образ. Усі ж ці репрезентації містили у собі локальні ознаки, які лекго відчитувалися сучасниками, але не завжди зрозумілі нам.

З огляду ж на те, що вивчаючи минуле, фаховий історик занурюється в усі площини життя, то він просто зобов’язаний знати хоча б основи інших наук. Не можна говорити про економічний розвиток в минулому, не маючи поняття про економіку та її методи аналізу. Саме тому я вважаю, що при правильному поєднанні знання і навичків історична наука б мала бути передовою.

Історіографія Києва — це велике поле прогалин. Нещодавно складала бібліографію робіт з історії міста і можу сказати, що є два періоди, яких практично не торкалося перо історика: 1) від другої половини XVII – до другої половини ХІХ ст; 2) радянський Київ (за винятком періоду Другої світової війни). Натомість пізньоімперський Київ цікавить дослідників дедалі більше. Прогнозую, що так буде і надалі, адже джерел для реконструкції різних аспектів життя міста в київських архівах удосталь. Також у популярності цього періоду нема нічого дивного, якщо звернути увагу на те, як розвивалася міська історія у країні, де вона оформилася в окрему дисципліну, – Великобританії. Основний фундамент заклали праці з історії вікторіанського міста.

Ми випускаємо сильних істориків, про що свідчать і інтерв’ю з нашими випускниками на historians. Це стало можливим з кількох причин: 1) ми привчаємо студентів читати найкращі праці з предмету українською, а якщо нема перекладу, то в оригіналі англійською мовами; відтак, коли вони їдуть на навчання за кордон, то вільно орієнтуються в академічному дискурсі там; 2) ми розвиваємо їхні дослідницькі навички, допомагаючи, а не нав’язуючи, їм писати дослідження на ті теми, що їх цікавлять. І основне – у нас щороку відбуваються дуже серйозні обговорення робіт під час їхнього захисту – як курсових, так і дипломних. Як результат, дослідження, що їх захищають на маґістерському рівні, за своєю якістю у більшості випадків не поступаються кандидатським дисертаціям в загальноукраїнському масштабі. — Про кафедру історії НаУКМА

Наведу також інший приклад: популяризація історичного знання. Скільки істориків знають, як знімати документальне кіно, як робити привабливий відеоконтент, як організовувати музейні виставки. Це означає, що сучасна історична наука в Україні є репродукцією моделі початку століття: читаємо архіви, переказуємо все в своєму наративі. А світ тим часом змінився до невпізнаваності. І історик з навичками, зосередженими виключно на вмінні читати і писати, просто не спроможний застосувати свої знання в форматі сучасного світу. Відтак за нього це роблять інші.

Не йдеться про те, що хтось, включно з популістами, збираються відтворювати наративи 1930-х. Звісно, ні. Йдеться лише про те, що для спільного наративу об’єднаного континенту потрібен спільний «Інший». А тут зараз вакуум. Минуле таким не є, бо минуле в кожної країни ЄС інше. Моделі пам’яті західних включають світові війни та досвід (де)колонізації. Моделі східних – втрачену державність, Другу світову війну, тоталітарний/авторитарний режим та відновлення незалежності. Росія, Орієнт, Азія чи ж, що актуальніше, Китай також не відіграють уже роль того колективного «Іншого» в протиставленні до якого може конструюватися європейська ідентичність сьогодні. Ми також не можемо базувати ці процеси на цінностях, бо вони не є виключно європейськими, а універсальними. До того ж траєкторії розвитку певних країн в Європі показують, як легко можна згортати демократичні інституції навіть будучи в ЄС. Відтак сьогодні, ми бачимо чимало спроб від інтелектуалів та політиків країн ЦСЄ пояснити своїм західним партнерам, чому їхній варіант Європи є інакшим. Так само ми бачимо спроби ведення діалогу про Європу майбутнього з позиції Парижа чи Берліна. Але цей діалог переростає в таке протистояння, що з подивом доводиться констатувати, наскільки неглибоким насправді є французько-німецьке примирення. Про те, що в цей двобій допустять голоси інших держав, здається, годі й сподіватися. А про те, що Україна може стати частиною цього процесу, взагалі не доводиться говорити. І байдуже, скільки разів при цьому ми будемо наголошувати, що війна сьогодні відбувається не в Україні, що це війна у Європі.

Особливості починаються з революцією, бо кожне з міст інакше реагує на зміни після Лютневої революції 1917 р., у кожного з них свій шлях виходу з війни. Інше питання, чому я в своїх дослідженнях фокусуюся на цьому періоді. Тут відповідь доволі проста, бо 1914-1917 рр. дозволяють як найкраще охопити всі аспекти міського життя пізньоімперського Києва. У цих роках його фінал, підсумок, лебедина пісня. Революція змінила все, подальші ж роки стерли пам’ять про дореволюційний Київ, його керманичів, його мешканців, з усіма їхніми мережами зв’язків, зацікавленнями, проблемами, болем та радощами. Тому своє дослідження я сприймаю радше як повернення з небуття цього втраченого міста. Роки ж Першої світової дають для цього прекрасну часову рамку.

Про ідентичність говорять, коли мають клопіт із нею. Будь-яка війна – це вже про проблему ідентичності – колективної та персональної. Будь-які вибори – це також про наше бачення, ким ми є сьогодні і ким ми хочемо стати завтра. Наші автобіографії – це історія розвитку наших ідентичностей. Тому розмови про ідентичності не мають віку. Однак інше питання – це дослідницьке. І тут уже все залежить від фахової підготовки дослідника/ці, його/її вміння поставити влучні дослідницькі питання, підібрати джерела та методи їхнього аналізу. Бо можна й через мікропроцеси показати колективне, але можна й в творенні колективного портрету побачити і включити чимало персональних особливостей. Насправді ж дослідження ідентичностей неймовірно цікаве, бо це завжди про вміння бачити і розрізняти деталі. Як можна прочитати людську діяльність, не ставлячи собі питання про ідентичність? Адже саме вона, бачення себе, рухає нашими вчинками.

Простір є тим «заземленням» для історика, який дозволяє йому не ширяти в абстрактному повітрі, аналізуючи корпус зібраних джерел. Це якір аналізу. Бо хочемо ми того чи ні, події відбуваються в місцях, а не тільки в календарях. Тому врахування просторової перспективи сприяє і глибшому пізнанню явища, і якіснішій його інтерпретації. Адже нам важливо пояснити, не тільки чому щось відбулося у відповідний часовий проміжок, але чому це відбулося саме в цьому, а не іншому місці, які були передумови, що цьому сприяло, в чому були особливості. Звісно, при написанні досліджень з міської історії чи ментального картографування просторовий аналіз є відправною точкою, але й в інших суміжних напрямках ця перспектива має братися до уваги.

Реалізуючи проект «Інтерактивний Київ», ми спробували рухатися в цьому напрямку. Це означало вивчення засад цифрової гуманітаристики та цифрової історії; опанування Excel та створення на його основі баз даних; ознайомлення з різними програмами, які допомагають візуалізувати дані у мапах чи інтерактивних таблицях. Що це нам дало? Насамперед підготовку даних до кращого аналізу та інтерпретування. Те, що показує мапа, не можна побачити, лінійно читаючи стовпчики у довіднику. Те, що дозволяє порівняти інтерактивна таблиця, не можна простежити в зафіксованій одномірній таблиці. Зрештою, все це означає, що в такий спосіб ми справді застосовували методи за призначенням.

Хороший історик завжди працює в режимі «міждисциплінарних економік». Без цього не можна по-справжньому навчитися читати і писати, розуміти джерела та інтерпретувати їх, застосовуючи відповідні методи аналізу на додачу до єдиного методу, який є засадничим в роботі історика — критичного методу аналізу джерел. Не хочу, однак, продовжувати цю тезу риторичним питанням: «інша справа, скільки в нас хороших істориків?» На даному етапі розвитку української історичної науки, на мою думку, важливо зупинитися і почати відверту розмову про те, як ми пишемо наші праці. А пишемо ми їх в середовищі, де розуміння наукової діяльності перевернуто з ніг на голову. Замість того, щоб керуватися якістю, ми керуємося кількістю – N кількості статей. Бо так розуміє науку МОН. Скільки у нас наукових шкіл, подібних до тієї, що створила проф. Яковенко? Скільки «семінарів по вівторках» у нас існує в масштабах країни? Для будь-якого науковця важливо бути в середовищі, в якому він/вона вчиться в інших і де його/її тексти теж читають і обговорюють перед тим, як він/вона наважуються їх опублікувати. І такі середовища не створюються за вказівкою та вимогами МОН.

Що ж стосується канви міських трансформацій, то відповідь залежить від підходів. Якщо писати біографію Києва, то можна відзначити, що пізньоімперський період – це водогін, каналізація, парки, регламентована забудова, мережа ліній міської залізниці (трамвай), початок електрифікації, промислове виробництво. Це також мультикультурне місто, що розмовляло українською, російською, польською та їдиш. Про це місто було написано чимало путівників, перевідкритих у 1990-х роках. На їх основі було створено сучасний образ справжнього Києва, яким став дореволюційний Київ межі ХІХ-ХХ ст.

Я би не ставила питання про особливість Києва у роки Першої світової війни. Якщо взяти до уваги збірники статей за редакції Джея Вінтера про європейські столиці (Париж, Лондон, Берлін) та порівняти описані в них реалії з Києвом, Харковом, Одесою, то побачимо чимало спільного між усіма містами. Адже виклики були однаковими для міст так званого «домашнього фронту»: провести мобілізацію, організувати господарське життя міста та повсякденне життя мешканців за вимогами воєнного часу, подбати про родини мобілізованих солдат і поранених, надати допомогу біженцям, розбудувати підприємства для ВПК тощо. Як кожне місто давало собі з цим раду і в якому масштабі уже залежало від статусу, чи це був чи ні центр військового округу, що визначало ступінь втручання військової влади в життя міста; а також від того, якими функціями це місто було наділено до війни – Київ як центр Південно-Західного краю; Одеса – місто-порт; Харків – промисловий центр Півдня Росії.

Я би сказала, що Європа на сьогодні переживає момент відсутності спільного наративу. Останній спільний та напрочуд успішний наратив Європи народився разом з першими інституціями, які заклали фундамент ЄС. І цей наратив не витримав Брекзіту. Він також не витримав двобою з популістами, зацікавленими у посиленні національних наративів. Він поступово програє й в різночитанні катаклізмів ХХ ст. Минулого року перед виборами до Європейського Парламенту відбулося декілька акцій, зокрема й за участі істориків, з нагадування мешканцям країн ЄС про основного «Іншого» сучасної Європи – Європи 1930-х років, Європи Гітлера та Муссоліні, які не мають анічогісінько спільного з Європою ХХІ ст. Але наскільки об’єднавчим залишається фундамент, базований на пам’яті про Другу світову війну, її причини та жахи, для сучасного ЄС? Питання відкрите.

Якщо ж аналізувати історію міста, беручи за основу типологію міст, то ми будемо говорити про інші аспекти – функції міста. При такому підході у фокусі нашої уваги буде Київ насамперед як місто-столиця. 1934 р. стане в такому дослідженні відправним моментом. І, чесно кажучи, мене б тут цікавила не так архітектура та візії, дещо про це вже написано, але що відбулося з містом та його мешканцями, як вони сприйняли новий статус Києва. Столичні рейки – це ж не тільки зміна ландшафту, але насамперед нова соціальна топографія, нові правила життя та нові повсякденні практики містян. Що ми зможемо про цей початковий етап відтворити – питання відкрите, зважаючи на демографічні зміни, привнесені Другою світовою війною; трагедію Бабиного Яру; заселення міста у повоєнний період. Також питання, коли історики зацікавляться цим періодом, змістивши фокус з історії репресій на історію повсякденних практик. Разом з тим не слід забувати, що в обох випадках ми говоримо про доволі обмежену територію міста – фактично його центральні частини.