Бех-Романчук Марина Олександрівна

	Марина Бех-Романчук
	Стаття у Вікіпедії
	Медіафайли у Вікісховищі

Марина Олександрівна Бех-Романчук (18 липня 1995, Морозів або Корначівка, Хмельницька область) — українська легкоатлетка, яка спеціалізується у стрибках у довжину і потрійному стрибку, призерка світових та континентальних першостей, чемпіонка Універсіади, учасниця Олімпійських ігор 2016 та 2020 років. Чемпіонка Європи, багаторазова чемпіонка України.

Цитати

Побачила тут, що наші українці справді незламні. Я дуже пишаюся людьми, які вдома роблять все, щоб розвивати нашу країну. Щоб вона не зупинялась, рухалася та жила, попри війну. Саме ті люди, які залишилися вдома, намагаються зробити це можливим. Для того, щоб ця машина могла далі рухатися. Це просто неймовірно, велика гордість. — Про приїзд до Києва із-за кордону восени 2023 року^[1].

І мені дуже приємно тут бачити, що наші люди настільки сильні. Це дуже мотивує і допомагає розуміти та усвідомлювати, що я не маю ніякого права зупинятися. — Про приїзд до Києва із-за кордону восени 2023 року^[1].

Я народилася в маленькому селі, батьки все життя пропрацювали на заробітках, щоб дати мені можливість жити в місті та прийти хоча б на якусь секцію. Вони витратили на це всю свою молодість та життя, щоб я могла почати все не з нуля, а трошки вищої сходинки.^[1]

Я прийшла на легку атлетику до свого тренера, з яким працюю протягом всієї спортивної кар'єри. Він серед великої кількості діток взяв мене за руку і сказав, що я повинна тренуватися, у мене є майбутнє. Що я зможу – є для цього здібності. І ще потім півтора року ходив за мною до школи та розказував, що я не маю прогулювати тренування, бо я вже з тиждень тоді не ходила на легку атлетику.^[1]

Моє ставлення до цього кардинально не змінилося після повномасштабного вторгнення. Бо я завжди любила свій дім. Родина виховувала мене з дуже великими сімейними цінностями. Що сім'я – це дім, це найцінніше, що я маю. Це також традиції, які цінуєш та поважаєш.^[1].

Спортсмени — це політичні фігури, тому що вони є обличчям своєї країни та представляють всю націю. Це як президент приїжджає на перемовини з іншим президентом, так і ми виїжджаємо на чемпіонати світу на перемовини з іншими людьми спорту та вболівальниками. Просто це різні рівні.^[1]

Легкоатлети — щасливці, бо президент Міжнародної федерації легкої атлетики (IAAF) Себастьян Коу підтримує нас, навпаки, сприяє розвитку України. Наша федерація готова максимально допомагати пережити цей складний період. В інших федераціях, на жаль, ситуація не настільки приємна.^[1]

Після початку повномасштабної війни кожен з нас зробив свій чіткий вибір та обрав позицію. Визначив, що буде говорити та доносити через своє медійне ім’я. І мені дуже шкода, що Сергій Назарович не був цією людиною. Він нічого не сказав про війну одразу та не обрав чіткої позиції. — Про президента НОК України Сергія Бубку^[1]

Вболіваю за Анжеліку Терлюгу, Дар'ю Білодід. Дівчата у нас такі яскраві. Хлопці, звісно, теж дуже круті, але дівчата для мене – це просто топ. Вони роблять все можливе, щоб на нас звертали увагу не тільки як на красивих дівчат, а й успішних спортсменок. І у нас вкрай багато таких успішних атлетів – це дуже круто. Погляньте на нашу Ярославу Магучіх. Мені здається, що половина легкоатлетичного світу мріє стати такою, як українка.^[1]

Багато людей говорять, що спорт в Україні не розвинутий та нікудишній. Окей, але ж ти маєш можливість змінити це. Можна завести своїх діток на секції для того, щоб вони змінювали ситуацію. Ця культура має будуватися поколіннями. Тоді у нас буде так, як і в Європі. Повністю заповнений стадіон – жодного вільного місця немає, бо люди сидять на сходах.^[1]

Мені важливо показати результати своїх тренувань, результат роботи тренера та команди. Я прагну розкрити у перемогах роботу людей, які мене оточують, допомагають і докладають максимум зусиль для спільних успіхів.^[2].

А ще моя мотивація — довести всьому світові, що український народ — один із найсильніших у світі. Ми можемо боротися у будь-яких умовах. Українці — незламні, сильні,— справді надзвичайна нація. І саме на змаганнях спортсмени мають це доводити.^[2]

Про Марину Бех-Романчук

	Марина — частинка мене, яка завжди підтримує. Я думаю, що без неї, можливо, й не було б таких високих досягнень. Так само це стосується і її. Ми намагаємося тягнути вгору одне одного: підправляти, надихати, підтримувати. Ми розуміємо одне одного, як ніхто інший, тому тільки нам зрозуміло, через що доводиться проходити^[3].
	— Михайло Романчук

	Я роблю все, що можу, і покладаюся лише на себе. Коли виступає Марина, то від мене не залежить нічого. Вона стрибає протягом години-півтори, а я весь цей час стресую і хвилююся за неї^[3]. — Про вболівання за дружину
	— Михайло Романчук