Вергеліс Олег Анатолійович

Олег Анатолійович Вергеліс (5 серпня 1967, с. Мала Сквирка, Білоцерківський район, Київська область, УРСР — 30 вересня 2022, м. Київ, Україна) — український театральний та кіно журналіст, мистецький оглядач, письменник, публіцист, редактор відділу культури видання «Дзеркало тижня», педагог. Заслужений журналіст України. Член Національних спілок театральних діячів та журналістів України.

Вергеліс Олег Анатолійович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Я гадаю, що взагалі наш глядач не занадто багатий і від цього не дуже щедрий. Можливо, якби була створена якась така спеціальна ексклюзивна зіркова супервистава, і це було би на рівні всеукраїнського прецеденту – вперше – тоді можливо й платили б за такий онлайн. От, уявіть, вистава-онлайн, де грають Роговцева, Хостікоєв, Сумська, Бенюк, Вітовська – тут лише специфіка зіркового складу була би привабливою для багатьох людей. А так, люди, перш ніж платити, будуть тепер тричі думати». — про те, чи глядач готовий платити за вистави онлайн [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик Поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім] (30 вересня 2022 року)

«Так завжди було, і за радянських часів також, що майже кожен популярний театр мав свій пул, свій фан-клуб. Були свої фанати й у театрі Лесі Українки, й у театрі Франка, й в Оперети. Це зрозуміло і об’єктивно. Іноді глядачі переживають за певний театр, як за улюблену футбольну команду. Так само є своє коло шанувальників і у Британського національного театру, й у театру «Янг Вік». Мені приємно, що сьогодні помітно зріс фан-клуб у столичного театру імені Франка. Це помітно за соцмережами. Великий клуб фанів зараз у театру на Лівому березі Дніпра, і вони цим справедливо тішаться. Молодці, хай люди ходять в театр! А що стосується конкуренції, то, гадаю, вона буде згодом лише загострюватися. Все залежатиме від того, як будуть глядачі реагувати на цінову політику театральних квитків. Отже, тут буде ще й боротьба за покупця, а не лише за театрального фаната, який пише улесливі коменти та пости. Конкуренція, мені здається, буде запеклішою між антрепризами (які будуть ставити комерційні ціни на свої квитки) і державними театрами (ціни у яких, вочевидь, будуть помірніші). Можливо, посилиться конкуренція на всьому театральному полі – між приватним, комерційнім і державним театральним секторами. Але, наприклад, конкуренція між театром Лесі Українки й театром Франка не буде вельми помітна, тому що в кожного з цих театрів є свої шанувальники. По-перше, глядачі є російськомовні, є й українськомовні, є ті, які люблять певну групу акторів, певний репертуар. Це не ворожа конкуренція, а корисна, в принципі». — про те чи існує в Україні конкуренція між театрами [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик Поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім] (30 вересня 2022 року)

«Так, звичайно, що є купа питань, вони широкі й проблемні. Ідеї децентралізації доречні, але треба пам’ятати, що децентралізація інколи віддає на відкуп всі заклади культури місцевій владі. А місцева влада не завжди розумна, для неї номер один – фінанси, а не державна гуманітарна політика. Тому державі треба й ці речі усвідомлювати і регулювати. Наприклад, не дозволяти віддавати приміщення консерваторії чи галереї під ресторани чи шоу-розваги, а залишати їх територією нашої традиційної й сучасної української культури. Щоби це були не знищені, а розвинені дієві культурні майданчики. Тому проблема найбільша, на мій погляд, у тому, що у нас в регіональних театрів на завжди є щирі захисники на рівні місцевої влади. Хочу згадати добрим словом Леся Степановича Танюка, світла йому пам’ять. Колись він говорив, що проблема театрів у регіонах – це проблема, насамперед, адекватного губернатора й облради. Якщо губернатор людина творча і гуманітарій у душі, то він розуміє значення і потребу в таких інституціях, як театри чи філармонії, й завжди буде їм сприяти у своїй діяльності, як це було колись на Дніпропетровщині, наприклад ще за часів Ю. Єханурова. Або як було, наприклад, нещодавно в Одеській області при Максимові Степанові, давайте і його згадаємо добрим словом у цій розмові. Це ж сьогоднішній міністр охорони здоров’я. Виникла якось одна тривожна проблема в Одесі, пов’язана з театральними митцями в Українському театрі, і я, як заступник голови НСТДУ, тоді звернувся в Комітет з питань культури і духовності, особисто до Марії Василівни Матіос, кажу: «Треба допомогти одеситам, там є проблема в українському театрі, якому й так не солодко». Матіос, молодець, звертається напряму до Степанова – і він допомагає не обіцянками, а реально. Сказав – зробив. Це – губернатор, державна людина, не те, що деякі голодранці й дармоїди, а людина, яка творить імідж, культурне поле країни. От є сьогодні прекрасна і нещасна Івано-Франківщина (через всі ці дощі й епідемії, Господи, дай людям сил то все подолати). Але асоціативно цей регіон є доволі успішним за рахунок місцевого Національного театру, в який їдуть люди з Києва, з Польщі. І молдавани навіть стали тепер туди їздити. Навіть британці ідуть, а це вже не жарти. Вони їдуть не тільки дивитися на вершини чи низини, чи на пам'ятники архітектури, а прагнуть потрапити в один із найкращих в Україні театрів. Тобто, театр перетворює певну місцевість на привабливу для туристів театральну Мекку. І таке здатна робити, звичайно, не тільки Франківщина, так має бути й у Львові, й в Одесі, театральних містах з великим потенціалом. Це великі, сучасні, потужні театральні міста, там є митці, які можуть високо піднімати культурну планку певних регіонів. У Львові це театри імені Леся Курбаса, імені Марії Заньковецької, Перший театр (колишній дитячий) і театр Лесі (експериментальний, цікавий і сучасний)... Вони стверджують українську культуру не на словах, а серйозними справами, виставами, культурними заходами, презентаціями книг української молодої поезії, виставками, конференціями. Вони прагнуть творити в Одесі український культурний простір, і це вельми потрібно, тому що люди взагалі ліниві за своєю натурою, по собі знаю, бо і я лінивий теж... Так само й одесити, й інші – поки їх не заманиш на якийсь культурний захід, вони й не знали б – хто там і що там...» — про те, як живуть регіональні театри [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик Поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім] (30 вересня 2022 року)

«У Мінкульт кого не признач, завжди знайдуться незадоволені. Тому там ідеальним був би Шварценеггер у ролі Термінатора». — про ставлення міністрів культури до розвитку театрів [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик Поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім] (30 вересня 2022 року)

«У шоу-бізнесі за допомогою піару може й ефективно зірок робити на певний сезон, а театр – це серйозна інтелектуальна територія, ти тут із нічого нікого не зробиш, мають бути певні творчі підстави і художнє підґрунтя. Повірте, на театральний фестиваль у Кропивницький Сергій Компанієць не запросить якогось бездарного невігласа, хоча він і розпіарений, а буде наполегливо шукати цікавого і талановитого митця та його вдалі проєкти. Піар має бути, це наше сучасне життя, його не відкинеш, але справді талановита людина має бути захищена й підтримана, особливо у нашій країні». — про вплив піару на розвиток української культури [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик Поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім] (30 вересня 2022 року)

«Критик не спить цілу ніч, постійно пише, вранці йде в музей шукати натхнення в картинах, вдень спить, увечері п’є абсент і дивиться вистави в YouTube. Це звісно жарт! І я поняття не маю, у кого який робочий день. Мій день складається з редакторської і викладацької роботи, є робота на ТБ. Увечері часто на виставах, в тому числі у інших містах. Пишу, коли виникає внутрішній чи зовнішній «диктант». Є думки, які заздалегідь фіксую у смартфоні, потім у текстах їх розвиваю. По-різному буває. Цікавий текст народжується як настрій − сумний чи радісний, різний. Перед тим чи іншим текстом думаю, читаю, зважую. Текст має жити окремим життям. За нього не має бути соромно навіть через 20 років». — про робочий день театрального критика «Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом (12 липня 2018 року)

«Сучасний театр має бути таким, яким його бачать сучасні режисери, актори, художники, критики, глядачі. Оскільки погляди у всіх різні, отже і сучасний театр має бути різним. Візіонерським, фізичним, пластичним, радикальним, режисерським, акторським, авторським, психологічним, постдраматичним. Найбільше я ненавиджу в мистецтві театру так звану «генеральну лінію». Для мене і сучасний, і несучасний театр визначають не -ізми, а фігура творця, автора, – режисера, драматурга, актора, художника. Тому і вважаю, що сучасний театр має бути особистісним. Особистість-автор творить свій сценічний світ тими засобами, які вважає важливими і сучасними. Особистість-глядач одночасно творить свій світ − на основі побаченого, відчутого, пережитого, неприйнятого, запереченого. Глядачі на виставах Лепажа, Фабра, Варліковського, Остемайєра, Жолдака, Діденка, Тельхаймера та багатьох-багатьох інших сучасників є виключно співрежисерами, співавторами. У цьому фокус театру нового часу − глядач, як співавтор, перебуває навіть у стані конфлікту з режисером. Наприклад, Вергард Вінге, поставивши у Норвегії одну з п’єс Ібсена і розтягнувши дію на 12 годин, через відверте знущання над глядачем, робив його ж своїм співавтором – протестним, покірним, ситуативним.». — про те яким має бути майбутній театр «Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом (12 липня 2018 року)

«Це є у мистецтві театру. Можливо, не у чистих формах, але є. Адже театр як такий постійно маніпулює з реальністю, постійно підміняє її – і технічними, й іншими засобами. Технічний прогрес лише удосконалить таку підміну. Але до яких би висот не доходив технічний прогрес, у театрі, як і раніше, найцікавішим буде душа, тіло, слово і мовчання». — про використання сучасних технологій у театрі «Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом (12 липня 2018 року)

«Строката, як ковдра у сільській хаті, на старому ліжкові, з багатьма латками, різнокольоровими нитками... Є журналістика - актуальна, її представляють оперативники з деяких відомих Інтернет-порталів (таких, як «Українська правда»). Це такі собі бійці видимого і невидимого фронтів, володарі «таємної» інформації. Сергій Лещенко, Мустафа Наєм, здається, зірки у цьому напрямі... Звісно, є серйозна політична і соціальна аналітика, яку презентують мої колеги з «Дзеркала тижня. Україна», люди, з якими вважаю за честь працювати поруч - Юлія Мостова, Сергій Рахманін. Є «телевізійні голови», багатьом з яких взагалі немає ніякої віри... Є профільна критика і аналітика, тут володар сердець - Наталія Лігачова, яка впевнено тримає штурвал свого порталу. Я би не називав «журналістикою» глобальний гламурний сегмент нашої, так званої, «жовтої преси», оскільки фахівців, як таких, там взагалі не існує... Та вони і не потрібні - для формату простеньких переказів дурниць про зірок. Копіюють один у одного нісенітниці, а от показати професійний блиск хоча б у жанрі «папараці» ─ це мало кому вдається». — про українську журналістику-2011 Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року)

«Я не люблю беззаконня, соціальну несправедливість. Не люблю, коли переходять дорогу не зелене світло. Не люблю глютамінату натрія, не люблю Кіркорова, не люблю удаваної важності. Не люблю, коли людина з себе щось удає, але цьому не відповідає. Не люблю расизм, нетерпимість, а також комунальні чвари». — про те, що не подобається Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року)

«Я не політик, не кінозірка, аби на основі моєї життєвої колізії хтось написав сценарій... Життя - звичайне. Книжки - слава Богу все ж таки доходять до читача (дуже мене втішило те, що на форумі видавців у Львові книга «АнтиРаневська» розійшлась рекордним накладом як для такого публіцистичного видання). Театр - не просто частина роботи, а частина життя, частина внутрішнього світу. Ненавиджу театр формальний, бездарний, антрепризний, який руйнує той-таки внутрішній світ... Обожнюю театр, де на кону - свіжий режисерський погляд, тактовне ставлення до тексту, де є намагання відкрити, здавалось би, вже відомі речі на основі хрестоматійної драматургії... Дуже люблю «акторський театр», тобто той театр, де актор (звісно, талановитий) - перша скрипка, мелодія якої веде за собою і режисера, і п'єсу, і глядача... «Перших скрипок» у сучасному пострадянському театрі - лічені екземпляри. Серіальний комбікорм-бізнес нівечить акторську природу. І все-таки лишились вийнятки з цього правила і зараз... Є окремі великі актори, гра яких - і сьогодні - захоплює. І навіть виправдовує існування «явища театру» як такого... В Україні це, звісно, Ступка, Сумська (Наталія), Бенюк, Хостікоєв, Мажуга, Кадочникова, Роговцева, Лінецький, Панчук... Є і деякі молоді імена, до яких придивляюсь... У Росії це - Євген Міронов, Тетяна Дороніна, Аліса Фрейндліх, Олег Басілашвілі, Чулпан Хаматова, Марина Нейолова, Сергій Маковецький (до речі, киянин). Тобто, коли в афіші - їх імена, то у мене вже немає сумнівів, що це потрібно дивитись, навіть не зважаючи де вони грають і хто це ставив». — про себе Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року)