Вергеліс Олег Анатолійович
Олег Анатолійович Вергеліс (5 серпня 1967, с. Мала Сквирка, Білоцерківський район, Київська область, УРСР — 30 вересня 2022, м. Київ, Україна) — український театральний та кіно журналіст, мистецький оглядач, письменник, публіцист, редактор відділу культури видання «Дзеркало тижня», педагог. Заслужений журналіст України[1]. Член Національних спілок театральних діячів та журналістів України[2].
Вергеліс Олег Анатолійович | |
Стаття у Вікіпедії |
Цитати
ред.«Я гадаю, що взагалі наш глядач не занадто багатий і від цього не дуже щедрий. Можливо, якби була створена якась така спеціальна ексклюзивна зіркова супервистава, і це було би на рівні всеукраїнського прецеденту – вперше – тоді можливо й платили б за такий онлайн. От, уявіть, вистава-онлайн, де грають Роговцева, Хостікоєв, Сумська, Бенюк, Вітовська – тут лише специфіка зіркового складу була би привабливою для багатьох людей. А так, люди, перш ніж платити, будуть тепер тричі думати». — про те, чи глядач готовий платити за вистави онлайн [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик |
«Так завжди було, і за радянських часів також, що майже кожен популярний театр мав свій пул, свій фан-клуб. Були свої фанати й у театрі Лесі Українки, й у театрі Франка, й в Оперети. Це зрозуміло і об’єктивно. Іноді глядачі переживають за певний театр, як за улюблену футбольну команду. Так само є своє коло шанувальників і у Британського національного театру, й у театру «Янг Вік». Мені приємно, що сьогодні помітно зріс фан-клуб у столичного театру імені Франка. Це помітно за соцмережами. Великий клуб фанів зараз у театру на Лівому березі Дніпра, і вони цим справедливо тішаться. Молодці, хай люди ходять в театр! |
«Так, звичайно, що є купа питань, вони широкі й проблемні. Ідеї децентралізації доречні, але треба пам’ятати, що децентралізація інколи віддає на відкуп всі заклади культури місцевій владі. А місцева влада не завжди розумна, для неї номер один – фінанси, а не державна гуманітарна політика. Тому державі треба й ці речі усвідомлювати і регулювати. Наприклад, не дозволяти віддавати приміщення консерваторії чи галереї під ресторани чи шоу-розваги, а залишати їх територією нашої традиційної й сучасної української культури. Щоби це були не знищені, а розвинені дієві культурні майданчики. Тому проблема найбільша, на мій погляд, у тому, що у нас в регіональних театрів на завжди є щирі захисники на рівні місцевої влади. |
«У Мінкульт кого не признач, завжди знайдуться незадоволені. Тому там ідеальним був би Шварценеггер у ролі Термінатора». — про ставлення міністрів культури до розвитку театрів [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик |
«У шоу-бізнесі за допомогою піару може й ефективно зірок робити на певний сезон, а театр – це серйозна інтелектуальна територія, ти тут із нічого нікого не зробиш, мають бути певні творчі підстави і художнє підґрунтя. Повірте, на театральний фестиваль у Кропивницький Сергій Компанієць не запросить якогось бездарного невігласа, хоча він і розпіарений, а буде наполегливо шукати цікавого і талановитого митця та його вдалі проєкти. Піар має бути, це наше сучасне життя, його не відкинеш, але справді талановита людина має бути захищена й підтримана, особливо у нашій країні». — про вплив піару на розвиток української культури [https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3062887-oleg-vergelis-zurnalist-misteckij-ogladac-kritik.html Олег Вергеліс, журналіст, мистецький оглядач, критик |
«Критик не спить цілу ніч, постійно пише, вранці йде в музей шукати натхнення в картинах, вдень спить, увечері п’є абсент і дивиться вистави в YouTube. Це звісно жарт! І я поняття не маю, у кого який робочий день. Мій день складається з редакторської і викладацької роботи, є робота на ТБ. Увечері часто на виставах, в тому числі у інших містах. |
«Сучасний театр має бути таким, яким його бачать сучасні режисери, актори, художники, критики, глядачі. Оскільки погляди у всіх різні, отже і сучасний театр має бути різним. Візіонерським, фізичним, пластичним, радикальним, режисерським, акторським, авторським, психологічним, постдраматичним. Найбільше я ненавиджу в мистецтві театру так звану «генеральну лінію». Для мене і сучасний, і несучасний театр визначають не -ізми, а фігура творця, автора, – режисера, драматурга, актора, художника. Тому і вважаю, що сучасний театр має бути особистісним. Особистість-автор творить свій сценічний світ тими засобами, які вважає важливими і сучасними. |
«Це є у мистецтві театру. Можливо, не у чистих формах, але є. Адже театр як такий постійно маніпулює з реальністю, постійно підміняє її – і технічними, й іншими засобами. Технічний прогрес лише удосконалить таку підміну. Але до яких би висот не доходив технічний прогрес, у театрі, як і раніше, найцікавішим буде душа, тіло, слово і мовчання». — про використання сучасних технологій у театрі «Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом (12 липня 2018 року) |
«Строката, як ковдра у сільській хаті, на старому ліжкові, з багатьма латками, різнокольоровими нитками... Є журналістика - актуальна, її представляють оперативники з деяких відомих Інтернет-порталів (таких, як «Українська правда»). Це такі собі бійці видимого і невидимого фронтів, володарі «таємної» інформації. Сергій Лещенко, Мустафа Наєм, здається, зірки у цьому напрямі... Звісно, є серйозна політична і соціальна аналітика, яку презентують мої колеги з «Дзеркала тижня. Україна», люди, з якими вважаю за честь працювати поруч - Юлія Мостова, Сергій Рахманін. Є «телевізійні голови», багатьом з яких взагалі немає ніякої віри... Є профільна критика і аналітика, тут володар сердець - Наталія Лігачова, яка впевнено тримає штурвал свого порталу. Я би не називав «журналістикою» глобальний гламурний сегмент нашої, так званої, «жовтої преси», оскільки фахівців, як таких, там взагалі не існує... Та вони і не потрібні - для формату простеньких переказів дурниць про зірок. Копіюють один у одного нісенітниці, а от показати професійний блиск хоча б у жанрі «папараці» ─ це мало кому вдається». — про українську журналістику-2011 Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року) |
«Я не люблю беззаконня, соціальну несправедливість. Не люблю, коли переходять дорогу не зелене світло. Не люблю глютамінату натрія, не люблю Кіркорова, не люблю удаваної важності. Не люблю, коли людина з себе щось удає, але цьому не відповідає. Не люблю расизм, нетерпимість, а також комунальні чвари». — про те, що не подобається Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року) |
«Я не політик, не кінозірка, аби на основі моєї життєвої колізії хтось написав сценарій... Життя - звичайне. Книжки - слава Богу все ж таки доходять до читача (дуже мене втішило те, що на форумі видавців у Львові книга «АнтиРаневська» розійшлась рекордним накладом як для такого публіцистичного видання). Театр - не просто частина роботи, а частина життя, частина внутрішнього світу. Ненавиджу театр формальний, бездарний, антрепризний, який руйнує той-таки внутрішній світ... Обожнюю театр, де на кону - свіжий режисерський погляд, тактовне ставлення до тексту, де є намагання відкрити, здавалось би, вже відомі речі на основі хрестоматійної драматургії... Дуже люблю «акторський театр», тобто той театр, де актор (звісно, талановитий) - перша скрипка, мелодія якої веде за собою і режисера, і п'єсу, і глядача... «Перших скрипок» у сучасному пострадянському театрі - лічені екземпляри. Серіальний комбікорм-бізнес нівечить акторську природу. І все-таки лишились вийнятки з цього правила і зараз... Є окремі великі актори, гра яких - і сьогодні - захоплює. І навіть виправдовує існування «явища театру» як такого... В Україні це, звісно, Ступка, Сумська (Наталія), Бенюк, Хостікоєв, Мажуга, Кадочникова, Роговцева, Лінецький, Панчук... Є і деякі молоді імена, до яких придивляюсь... У Росії це - Євген Міронов, Тетяна Дороніна, Аліса Фрейндліх, Олег Басілашвілі, Чулпан Хаматова, Марина Нейолова, Сергій Маковецький (до речі, киянин). Тобто, коли в афіші - їх імена, то у мене вже немає сумнівів, що це потрібно дивитись, навіть не зважаючи де вони грають і хто це ставив». — про себе Олег Вергеліс: «Мрію про світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну» (27 жовтня 2011 року) |
Примітки
ред.