Влизько Олекса Федорович

Оле́кса Фе́дорович Влизько́ (4 (17) лютого 1908, станція Боровенка Крестецького повіту Новгородської губернії — 14 грудня [за іншими даними — вночі проти 8 грудня] 1934, Київ) — український поет, прозаїк, футурист, представник Розстріляного відродження.

Влизько Олекса Федорович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Зі Заяви про вступ до Спілки Радянських письменників України, з характеристикою своєї творчості (1932 р.)

Я зробив помилку й пішов до «Нової Генерації», не з переконань своїх, а з переконань тт. Семенка й Шкурупія; які грали на тому, що втягли мене до літератури. І ось з часу поїздки за відрядженням НКО закордон і до ліквідації «Нової Генерації» та трохи ще по цьому періоді — мій шлях поетичний — це шлях жахливих манівців з дуже малими просвітками — і просто безпросвітний, проклятий шлях футуристичної богеми в побуті, шлях страшних піяцтв, які були цілком нормально — бичем дрібно-буржуазної інтелігенції з «Нової Генерації». Богема, піяцтва — адже це цілком логично виходило з самої природи особового складу «Нової Генерації».

Розриву між буттям і свідомістю я не роблю. Шкода, що раніше робив. (Форма, зміст, — це теж похоже). І тому що розривав форму й зміст, розривав я й буття й свідомість, — і маю наслідки. — Шкода мені підмоченої репутації пролетарського поета, бо я ним ставав. Багато чого шкода. Але добре те, що є такі терміни на світі як: — «Ніколи не пізно!».

З того часу, як «Нова Генерація» ліквідувалася, я став оздоровлюватися. Спочатку в побуті, а тоді неодмінно і в поезії. 1931-[19]32 років я мандрую в Азії, на Памірі за відрядженнями ЦК комсомолів України, Узбекістану, Таджикістану. Це було початком переборювання в собі решток «Нової Генерації». Я багато чого хорошого зробив. Тепер — добиваючи в собі останні краплі богемства, нігілістичного ставлення до життя — я з радістю бачу, як я стаю якщо поки-що не на повний зріст, то принаймні — на зріст нормальної радянської людини і поета, яких багато. А вже є в мене завдатки того, що я мабуть зможу служити своїй країні, трудящим, на своїй дільниці і так, як можуть працювати не всі! Це не зазнайство, — це бажання рости краще й вище.

З автобіографії (1934 р.)

Моя перша книжка, — була першою моєю хорошою книжкою («За всіх скажу»), а «Мій друг дон-Жуан» — це друга моя, хоч і не без огріхів, але теж хороша книжка. Між цими двома книжками — нестиглі плоди моїх еклектичних шукань, — понад десяток книг, в яких у світлі сьогоднішнього свого ставлення до поезії, — я ледве-ледве знайду щось путнє. Лише «Hoch Dentsenland!» та «Моє ударне» можна ставити в позитивний ряд, але більше за їхню ідейну спрямованість, аніж за форму.

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3