Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років

Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років — документальний збірник, що підготований на основі архівних матеріалів, раритетних видань. Книжку опубліковано 2015 року у видавництві «Кліо». Усього репрезентовано 105 українських митців, чиї автобіографії пощастило розшукати і вони виявилися цікавими. Більшість із них публікуються уперше, і майже всі датовані 1920-ми роками. Упорядниця — Раїса Мовчан.

З переднього слова упорядниці Раїси Мовчан «Свіча у храмі нашого себезнайдення або звивистими стежками Розстріляного відродження»

Будинок «Слово» почали споруджувати 1928 р. за проектом архітектора М. Дашкевича спеціально для українських митців. Назву він дістав за професією основних мешканців. У тодішньому Харкові з'являлося чимало подібних будинків — «Металіст», «Швейник», «Залізничник», «Медик», «Червоний промисловець» та ін. Але цей мав статус особливий.

Як згадує син Миколи Куліша Володимир, «...маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття. НКВД мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку. До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення».

Отже, від грудня 1930 р. п'ятиповерховий будинок у вигляді літери «П» (хтось бачив там «С») почали заселяти ощасливлені українські письменники, критики, художники, актори, музиканти. Раніше вони проживали хто де, зокрема на Холодній горі по вул. Свердлова 118 (колишній Токовій, 2), дехто — у Києві чи інших містах УСРР. Після затісних комуналок зі спільною кухнею, зручностями у дворі тощо ці 68 окремих помешкань видавалися справжнім раєм. До того ж і розподілялися по-чесному — звичайним жеребкуванням.

Серед мешканців «Слова» — Остап Вишня, Василь Вражливий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Майк Йогансен, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Михайль Семенко, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Юрій Яновський... Словом, увесь «тогочасний літературний Олімп». Звісно, як і всюди, мешкали тут і ті, хто жодного стосунку до мистецтва не мали, — «жили вони непомітно, не звертаючи на себе спеціальної уваги» (В. Куліш).

Цей будинок пережив другу світову війну, але його стіни ще дихають подіями далеких 1920-х і 1930-х років. Оглядини розпочинаю від першого під'їзду, а всього їх п'ять. Зі спогадів різних людей відомо, що на п'ятому поверсі мешкав П. Тичина, на другому — І. Сенченко та Г. Епік, після розлучення якого там оселився Ю. Яновський, ще тут проживав збіса талановитий авангардист Майк Йогансен, скромний А. Панів. А на третьому поверсі — над квартирою Епіка — вікна Миколи Хвильового. Тоді, трагічного 13 травня 1933 р., об 11-й годині хлопчаки, які ганяли м'яча, раптом почули «брязкіт розбитого скла», «позадирали голови» і побачили на шибці «павутинку потрощеного скла з маленькою дірочкою» — хтозна з чийого нагана вилетіла та фатальна куля.

У другому під'їзді мешкали родини В. Підмогильного, Івана Дніпровського, Остапа Вишні, С. Пилипенка, у третьому — М. Куліша, П. Панча, Олекси Слісаренка, А. Любченка, М. Ялового, у четвертому — Михайля Семенка. У п'ятому під'їзді, — а він був паралельним до першого, — жили Ю. Смолич (якраз навпроти вікон М. Хвильового), В. Сосюра, В. Вражливий, В. Поліщук, А. Крушельницький із синами (нещодавно переїхали із Західної України).

Обійшла весь будинок і знову повернулася на велике затишне подвір'я. Узимку тут «величезною горою» лежало вугілля для централізованого парового опалення. Його ніколи не бракувало і для індивідуальних кухонних пічок. Ця «гора» трохи захищала ковзанку від сніговіїв, яку з ініціативи Майка Йогансена щозими тут заливали посеред подвір'я. Тоді багато охочих виходило покататися, серед них і Микола Хвильовий. Він «був легкий, спритний, з надзвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах», — згадував І. Сенченко. А В. Куліш уточнює, що робив це він зазвичай уночі, коли двір порожнів, бо вдень було ніколи.

А найяскравіше тут можна уявити сонячний ранок. Навіть чую брязкіт посуду сонце весело стрибає по блискучих шибках, лагідно шелестять молоденькі тополі, десь нявкає голодний кіт, а йому відгукується ображений сетер Джой Миколи Куліша (подарунок Миколи Хвильового). На розлогому клені біля п'ятого під'їзду загонисто цвірінчать горобці. Он Валер'ян Підмогильний вивів свій велосипед і зараз майне кудись у напрямку Шатилівки, де за глибоким ровом є розкішний парк. Ген-ген упізнається збуджена компанія (Остап Вишня, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Олесь Досвітній, Олександр Копиленко), яка повертається з полювання.

Разючим контрастом уявляю й іншу картину: густий вечірній морок огорнув увесь будинок (наче панічний страх у душах його мешканців), не світиться жодне вікно, він, як згадує І. Сенченко, з обох боків, із вулиці і двору, «патрулювався філерами». Будинок «Слово» вмирав. Масовими стали арешти 1934 р., після вбивства 1 грудня секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) С. Кірова. Уже забрали Г. Епіка, В. Поліщука, С. Пилипенка, М. Куліша, В. Підмогильного, багатьох-багатьох інших, навіть партійного критика Івана Лакизу, а «хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові», нищили листи, щоденники, рукописи, книжки, не спали ночами, прислухалися, чи не зупиняється біля котрогось під'їзду «чорний ворон». Усі воднораз стали мовби чужими.

Будинок швидко спорожнів, затих, причаївся. Хто поки що уникнув арешту, переїхав до Києва, утік до Москви або намагався заховатися десь у родичів на селі. Виїздили й дружини заарештованих, разом із дітьми, бо також отримували статуси «ворогів народу» й так само могли потрапити на Соловки. їхні звільнені квартири поступово заповнювали нові мешканці. Довгий час, аж до останньої миті, тут жила Марія Пилинська, дружина померлого від сухот напередодні арештів Івана Дніпровського, дехто з дітей репресованих...

Загалом жанр Curriculum vitae в період «Розстріляного відродження» був досить поширеним, особливо в другій половині 1920-х. Навіть з урахуванням традиційної тенденції довільності він активно трансформувався в досить різноманітні, часом несподівані форми — залежно від мети написання. Наприклад, то були яскраві сповідальні зізнання, у яких особистісне враження-спогад, візія-мрія про якусь подію, явище характеризували того чи того письменника у контексті його самопізнання й самооцінювання. Згадати хоча б невеликі рубрики-гасла «Універсального журналу» за 1928-1929 рр.: «Мій перший твір», «Моя остання книга», «Моя майбутня книга», «Книжка, якої я ніколи не напишу» та ін.; містифіковані «автобіографії» в «Літературному ярмарку»...

З автобіографій

Айзеншток Ієремія Якович

До літературної роботи почав був готуватися ще з дитинства, — мабуть в силу родинних традицій. В р[оках] 1913—1916 надрукував по газетах та дитячих журналах кілька статтів та віршів; в цей же час захоплювався бібліографією. Систематичну наукову роботу почав наприкінці р[оку] 1916; друкуватися — з р[оку] 1917 — З автобіографії (10 листопада 1931 р.)

Алчевська Христина Олексіївна

Пам'ятаю, що коли перших полонених січових стрільців привезли до Харкова, я інстинктово шукала, чим би їм виявити своє співчуття і звичайно нічого иншого не придумала, як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листів, за що мене російське начальство не раз хотіло арештувати. — «Спомини й зустрічі» (автобіографія) (13 грудня 1928 р., Харків)

Андрущенко Юрій Васильович

Ц.К. «Плуг» у [19]26 році зарахував мене студійцем. Зараз (1929 р.) я працюю в м. Лубнах у літоб’єднанні «Колос», де є член літературної трійки. «Колос» видає літературну сторінку в округовій газеті «Червона Лубенщина» в якій я приймаю якнайактивнішу участь. Писати починав прозою, але вважаю (принаймні так мені говорять і друзі-літробітники), що проза мені дається важче, ніж поезія, тому й літпродукцію мою переважає поезія. — З автобіографії//Для «Словника українських письменників», 18 квітня 1929 р.

Берло Ганна Львівна

Поруч із педагогічною працею я весь час брала участь в українських літературних і наукових товариствах та гуртках, була членом [кол]ишнього українського Наукового Товариства в Києві, членом «Просвіти», брала участь в організації літературного видавництва «Вік» і працювала в ньому, працювала в комісії по виробленню української термінології і виконувала ті обов’язки, які на мене покладались. — З автобіографії, 1929 р.

Бойко Василь Сидорович

Р[оку] 1918/1919 працював у ВУАН як дійсний член постійної комісії по виданню пам’ятників нового українського письменства. Виготував до видання зі своєю редакцією твори Квітки-Основ’яненка, видані р[оку] 1918 вид[авницт]вом «Криниця». В той же час був у Київі за редактора відділу красного письменства вид[авництв]а «Книгоспілка»; виготував до видання «Оповідання» В. Стефаника і написав вступну статтю про його творчість. — З Curriculum vitae (5 лютого 1930 р.)

Бургардт Освальд Федорович

З 1922 по 1924 рік працював у I трудшколі та залізничній профшколі, викладаючи німецьку та вкраїнську мову. З 1923 року працюю в кооперативній профшколі; деякий час викладав німецьку мову в консерваторії, а з осени 1924 р. працюю також у КПІ, викладаючи німецьку мову на двох факультетах. Першу друковану працю випустив 1915 року, а з 1923 року працюю літературно по вкраїнських журналах та різних видавництвах — З автобіографії (13 лютого 1929 р.)

Ванченко-Івашенко Петро Захарович

За тематику моїх перших оповідань була горожанська війна; написав шість таких оповідань, які друкував у періодичній пресі, але які у книжку не ввійшли. Перебував усі ці роки під впливом Хвильового; нині (мені так здається) став на цілком свій «ґрунт». У 1924 році вступив у літорганізацію «Гарт» і перебував там аж до її розвалу, після того ні до яких угруповань чи організацій не належу. Приймав участь у громадянській війні. Поруч з цим — актор українського театру. — З автобіографії (13 лютого 1929 р.)

Варавва Олексій Петрович

Потрапивши до організованого українського табору в Фрайштаті в серпні 1916-го року, мав я велику приємність перебувати в оточенні найкультурніших українських сил із Галичини, професорів: Смаль-Стоцького (старого), Охримовича, Чайківського, Домбчевського, знайомство й праця з якими надзвичайно багато для мене важили й залишили на все життя (особливо симпатичний Охримович і вся його родина, що жила поблизу табору в Фрайштаті) прекрасні, ні з чим незрівняні спогади... — З автобіографії (листопад 1930 р., Одеса)

Ведміцький Олександр Микитович

Влітку 1930 року я пишу працю «Літературна дискусія на Україні», складаю восени колоквіум при Харківському літературознавчому Інституті ім. Т. Шевченка і з 1 листопада 1930 року зарахований аспірантом цього Інституту. З нових творів 1930 року В[идавницт]во «Український Робітник» видало масовим тиражем двоє оповідань «Халабуда» і «Стрибунець», в[идавницт]во «Плужанин» здало до друку третю збірку поезій «Вугіль». — З додатків до автобіографії Ол. Ведміцького (5 листопада 1930 р.)

Вишня Остап

Часто мене запитують, де я мову свою взяв. Мову свою я взяв з маминої циці. Це — невичерпане джерело мовне. Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати. Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Є. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки. — «Моя автобіографія» (15-16 березня 1927 р., Харків)

Влизько Олекса Федорович

Я зробив помилку й пішов до «Нової Генерації», не з переконань своїх, а з переконань тт. Семенка й Шкурупія; які грали на тому, що втягли мене до літератури. І ось з часу поїздки за відрядженням НКО закордон і до ліквідації «Нової Генерації» та трохи ще по цьому періоді — мій шлях поетичний — це шлях жахливих манівців з дуже малими просвітками — і просто безпросвітний, проклятий шлях футуристичної богеми в побуті, шлях страшних піяцтв, які були цілком нормально — бичем дрібно-буржуазної інтелігенції з «Нової Генерації». Богема, піяцтва — адже це цілком логично виходило з самої природи особового складу «Нової Генерації». — Зі Заяви про вступ до Спілки Радянських письменників України, з характеристикою своєї творчості (1932 р.)

Вороний Микола Кіндратович

Я вже згадував про те, що був членом брацтва «Тарасівців». Пізніш коли на якийсь час я покинув сцену, то живучи в Катеринодарі й Одесі, я належав до тамошніх укр[аїнських] громад, особливо цікава з цього боку Одеська «Стара Громада», досить аморфна, вузько націоналістична, до якої я ставився іронично, а проте членом її зоставався. Правда, не задовольняючись нею, я в Одесі заснував рівночасно укр[аїнську] студентську громаду, революційно-соціялістичну і був її проводирем (з моїх ідейних учнів тієї громади був О. Мізерницький, тепер видний комуніст і голова Робосу). Коли заснувалася зрештою (з моєю посередньою участю) У. С. Д. Р. Партія, то я, Коцюбинський і Лариса Косач (Леся Українка) становили в ній спеціяльну так зв. «літературну секцію» — До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене (9 квітня 1928 р., Київ)

Воронин Прохір Данилович

Восени 1927 року приїхав знов до Харкова, вступив до колективу письменників м. Харкова, секретарював з півтора роки у свому МК. 1919/[19]30 рік — редаґував мову й правив коректу в «Книгоспілці». Тепер з весни 1930 р. живу тільки з літературної праці (переклади, оригінальні оповідання в журн[алах] «Жовтеня», «Шлях до Здоров'я» тощо). Року 1927-го в[идавницт]во «Рух» видало збірку вибраних моїх творів п[ід] н[азвою] «На зажинках», писаних ще до революції. У цих нарисах багато автобіографічного матеріялу. — З «Моєї короткої автобіографії» (червень 1931 р.)

Ґадзінський Володимир Антонович

По переїзді до Харкова (март 1921 року) — співробітництво у «Вістях» (Харків) і «Сел[янській] правді» і в вид[авництві] НКО. Літературна участь в альманахові «Вир революції», в «Шляхах Мистецтва» і «Зорях Грядущего». З переїздом у Москву (липень 1921 року) співробітництво в українських журналах — в останніх часах «Черво[ний] Шлях», «Книга», «Музика» (Київ) і т. д. — З біографії Володимира Антоновича Гадзіньского (Йосифа Гріха (9 квітня 1924 р., м. Харків)

Сильвестр (Гаєвський)

В час існування української влади в Києві зараховано було професорським стипендіятом при Київськім університеті (з листопада 1918 р.). На початку 1919 р. з доручення Київського університету виїхав до Кам'янця на Поділлю обслідувати й вивчити рукописний відділ Ц[ентрального] археол[огічного] музею. Події затримали в Кам'янці довший час і змусили стати до наукової роботи при Кам'янецькому університеті. — З автобіографії (7 серпня 1929 р.)

Гак Анатоль (Антоша Ко)

Року 1924 переїхав на постійне житло до Харкова. Протягом двох років обіймав посаду секретаря редакції журналу «Селянка України». Разом з тим працював, як фейлетоніст, в різних газетах та масових журналах. З року 1926 залишив працю в редакції і займається виключно літературною роботою. До 1928 року був членом організації селянських письменників «Плуг». Зараз перебуває поза літературними організаціями. — З автобіографії (26 січня, 1930 р.)

Ґжицький Володимир Зенонович

1923 року зважився видати невеличку збірку поезій «Трембітині тони». Того ж року вступив до Спілки селянських письменників «Плуг» і в альманасі «Плуг» № 1 надрукував перше оповідання «Нуждарі». Так почалася літературна праця, яка не дала ще великих наслідків, бо проходила вона лід час тих коротеньких промежутків між працею в установі і навчанням в Інституті. — З біографії (1927 р.)

Головко Андрій Васильович

Життя хороше. Але були і темні плями на ньому і цілі темні смуги. Це коли неспокій приходив. Або, коли хотіння будились — газетою випадковою, спогадом, зустріччю, листом од кого з товаришів. Журно тоді робилося. Життя таким сірим здавалося. А на шляхи, на сонячні не вибитись мені. (Не кину дружини. А й кину — з дороги вернусь, прилетю). І ще робилося журно, бо відчував, що «вічно» так бути не може, що життя заплутується, і я не розплутаю його. (Хіба розірву). Було і журно й було жаль їм. — З автобіографії (Психіатрична лікарня в м. Полтаві, 23.02.1925)

Гордієнко Костянтин Олексійович

За останній час позначилася в мене схильність до сатири. В країні радянській сатира, діалектично, начебто не мусить мати ґрунту. В капіталістичних країнах сатира може бути скерована проти пануючої верстви, системи, норм, моралі, культури тощо, сатира тут якнайгостріше революціонізує народні маси. А в нас то? Гадаєте, закінчився процес того революціонізування? Невже з перемогою соціяльної революції нам не діставсь у спадщину весь жахливий міщанський намул, що затруює буквально кожну ділянку нашого життя. Проти міщанина з усім його автоматичним способом думання загострено сатиричне перо моє. — З автобіографії (с. Краснокутське на Харківщині, 5 травня 1929 р.)

Діхтяр Олекса Іванович

За час семилітнього вчителювання енергійно працював над пробудженням національної свідомости серед рідного народу, впоряджаючи лекції, читання та роздаючи й поширюючи книжки на українській мові як серед школярів, так і дорослих. Взявши на себе режісуру, майже щомісяця впоряжав українські вистави, зорганізувавши драматичний гурток з свідомого селянства та інтелігенції. Мої учні, що скінчали 2-хкл[асову] школу, вступаючи до середніх а потім і вищих шкіл визначалися справжніми свідомими робітниками на праці ширення українського національного руху. За всю цю ідейну роботу його позбавили місця і перевели до другої школи кудись в глухе село Полтавщини, та він не скорився цьому... — З автобіографії (1919 р.)

Доленґо Михайло

Писати по-вкраїнському почав з 1918 р. Перші поезії М. Д[оленга] були надруковані в «Літературно-науковому віснику» того ж року (ч. X). В дальшому працював виключно в Харкові у галузі поезії та з 1921 р. ще літературної критики. М. Д[оленго] з кінця 1918-го р. брав участь у літературно-мистецькому об'єднанні «Цех каменярів», накладом якого і були видані дві збірки його поезій в 1923 р. (І і III). — З автобіографії (1925 р.)

Донченко Олесь Васильович

3 1922-го року починає друкувати свої вірші в столичних газетах і журналах. В цьому ж році вступає до Всеукраїнської] спілки сел[янських] письменників] «Плуг». В 1926 році виходить у ДВУ перша збірка поезій під назвою «Червона писанка» (між иншим, збірка ця друкувалася два роки. За той час автор значно виріс і сам тепер зрікався деяких своїх агіт-віршів). Друга збірка поезій виходить в 1928 році — «Околиці». В цьому ж році перейшов до Прози, випускає окремими виданнями дві повісти: «Сурми» і «Золотий Павучок». Одночасово працює над цілим рядом віршованих книжечок для дітей-дошкільнят. — З автобіографії (лютий 1929 р.)

Драй-Хмара Михайло Опанасович

Бажаючи інтенсивніше працювати на науковому полі, я переїхав р[оку] 1923 до Києва. Протягом п'ятьох років я працюю тут при науково-дослідчій катедрі мовознавства, керую й семінаром польської та чеської мови й літератури. Р[оку] 1924-[19]25 я працював у Комісії для складання словника живої української мови (див. передмову до другого тому «Рос[ійсько]-укр[аїнського] словника». — З Curriculum vitae (14 вересня 1929 р.)

Думін Осип Олексійович

В вересні 1918 р. началося наново формування С[ічових] С[трільців] в Білій Церкві. Я переїхав туди і обняв знову команду 3-го куреня в І п[іхотнім] п[олку] С[ічових] С[трільців]. В січні 1919 р. віддано мені команду над окмедиційним відділом, задачею якого було зліквідувати повстання от[амана] Зеленого. В формації С[ічових] С[трільців] пробув я до кінця 1919 р. В падолисті С[ічові] С[трільці] вийшли зі Староконстантинова на північ, а я подався на захід, де попав в польський полон. З полону втік я на Чехословаччину, де прийнято мене в склад інтернованої там української бригади. — З автобіографії для «Словника українських письменників» (6 травня, 1929 р., Берлін)

Загул Дмитро Юрійович

1918 р. вийшла моя збірка віршів «З зелених гір». Після того в Київі згуртувалась літературна група, що назвала себе «Білою Студією». До неї, крім Тичини, Савченка, Слісаренка, Семенка, Кобилянського й мене, належали ще митці инших галузей: Л. Курбас, Марк Терещенко, П. Ковжун, Р. Лісовський, А. Петрицький та инші. Ця група залишила в історії української] літератури свій єдиний альманах «Літературно-Критичний» (1918 р.), а сама перетворилась у т[оварист]во «Музаґет». До нього пристали свіжі літературні сили (Мик. Терещенко, В. Ярошенко, М. Івченко, Г. Журба, Г. Михайличенко, Ю. Меженко), а, крім того, близько до нього стали й инші письменники, що їх імена стоять на сторінках альманаху «Музаґет» (1919 р.) — З автобіографії III (1927 р.)

Зеров Микола Костянтинович

Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і перше ніж сісти до столу мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання. — З автобіографії (29 травня 1928 р.)

Йогансен Майк Гервасійович

І в віршах своїх і в прозі і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Не дбав за гроші і не дбав за славу, і не шукав дешевих ефектів. — З автобіографії (1930 р.)

Жилко Юрій Зіновійович

Укр[аїнською] мовою почав писати під впливом «Рідного краю», що його передплачував батько, а 1914 р. навіть посилаю до друку вже оповідання до того ж таки «Рідного краю». Звичайно, не видрукували. На якийсь час кидаю писати, знов починаю. Переїхавши до Полтави, знов беруся до пера. Твори цього періоду — і кохання, і невиразні революційні заклики. — З автобіографії (1 квітня 1923 р.)

Жук Михайло Іванович

Писати почав Михайло Жук з 16-ти років. Друкуватися — з 1906 року у «Літературно-науковому Вістнику». Дебютував першим оповіданням — «Мені казали: ще молодий». Починаючи з того-ж року М. Жук стає постійним співробітником «Літературно-наукового Вістнику», де і друкує як поезії так і прозу аж до останнього дня істнування «Вістника» на московській Україні Не малу прикрість справляють його твори на клерікальну частину передплатників. Оповідання «Дора» — викликає цілий ряд листів Галицького попівства до редакції з загрозами, що після таких річей вони полишають передплачувати журнал. — З автобіографії (27 березня 1924 р.)

Жук Сергій Стефанович

В 1916 р. мною закладено в к[олишньому] Петербурзі Українське Літературно-Художнє Товариство, яке об'єднувало кращі художні й артистичні сили колишньої російської Столиці. З 1916 до 1920 р. був головою Ради названого Товариства, спочатку в Петербурзі, а потім у Київі. В час революції був фундатором низки українських організацій в Петербурзі: Політичного Клубу, Спілки службовців, Ради українських організацій Петербургу. — З автобіографії (18 вересня 1929 р.)

Журлива Олена Костівна

Національна свідомість прокинулась в мені під час знайомства з Оленою Петровною Пчілкою (Косач), на присуд якої я й віддала свої перші спроби. В відповідь О[лена] П[чілка] прислала мені число «Рідного краю», де й було вміщено мої вірші, «Замість червоного яєчка». Як переказувала О[лена] П[чілка] (діло було якраз на Великдень). З того часу я й рядка не написала в російській пресі, всім серцем полюбивши свою мову, що органично бреніла в мені — З автобіографії (22 березня 1922 р., м. Київ)

Ковінька Олександр Іванович

Та я чим далі почав переконуватись, що я іду за тими, які гублять і соціяльне і національне визволення трудящих України. І в 1922 році повернувся я на Червону Україну. З того часу активно приймаю участь у громадській роботі, посідаючи посади в окрузі. За ці роки, не звертаючи ні на віщо, книжки я не кидав. Першу гумореску написав я у 1926 році. — «Розворушив» — Остап Вишня. Хай він живе, та ще живе. Як я дивлюсь на письменницьку роботу. Хай як я стану письменником, тоді скажу. Членом є Полтавської Літературної групи. — З автобіографії (16 січня 1929 р., м. Полтава)

Коляда Гео

Почав писати з 13 років. Пишу вірші. Працюю в Спілці пролетарських письменників «Гарт», в Спілці пролетарських письменників «Плуг» (Харків), а також у Москві у Москфільмгарті. Друкуюсь в українських часописах «Червоний шлях» — Харків, «Знання» — Харків, «Глобус» — Київ, альманахи «Плуг — Харків, альманахи «Гарт» — Харків, у збірці поезій під назвою «Москфільмгарт» — Москва, в збірці поезій «Штурм» — Харків, 1923 р., в «Антология переводов украинской поэзии» — Харків,1924 р., та по газетах. Здаю до друку «Місто дихає!» — цикл динамічних поем, книжку «Поеми». Пишу лише на укр[аїнській] мові, пишу лише вірші, працюю зараз над п’єсою. — З автобіографії (1924 р.)

Копиленко Олександр Іванович

Ми жили з Сенченком І. у льоху на Басейній 20, коли одного вечора до нас прийшов В. Вражливий — мрійний, наївний селюк у довгому, аж до землі, пальті. Він дуже захоплений був як і ми всі, роботою і поселився у нас на пічці. Удень ми топили велику грубу-плиту, а уночі В. Вражливий на ній спав, бо більше нігде було. Мабуть у тому льоху він і на туберкульоз захворів. Тоді ж випадково мабуть, у нас і зійшовся наш гурток літературний: І. Сенченко, В. Вражливий, П. Панч, Г. Коляда та я. Цей зв'язок і зараз є між нами. — З автобіографії (1920-ті роки)

Корж Олександр Юхимович

На початку 1920 року я уже був у руках В. Коряка («вихователя молод[их] поетів»), який забрав мене до Харкова (наркомосвіт[а], Всеукрлітком). З того часу я і почав друкуватися. В тому ж [19]20 році мене привітав Михайль Семенко, мабуть побачив в мені футуриста. І дійсно, не читавши тоді майже ще нічого М. Семенка, я почав писати в його дусі. Це вже таке споріднення. — Олелько Корж автобіографічна замітка (14 серпня 1923 р., м. Харків)

Косарик-Коваленко Дмитро Михайлович

Почав селькором писати до «Сел[янської] Правди», а разом з дописами й вірші. Перший вірш 1923 р. «На жнивах» вмістила «Сел[янська] Правда». Почав їздити на вечірки «Плуга». Прочитав на вечірці «Голодне хлоп’я» та антирелігійного вірша, і мене прийняли до «Плуга». — З автобіографії (24 березня 1929 р., с Ракитна)

Косинка Григорій Михайлович

Мої учителі — Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко. Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань — написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити з імені української літератури, не соромно носити почесне ім'я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякі безпардонно прославлені сучасні письменники. — З автобіографії (1925 р.)

Крижанівський Степан Андрійович

Перші часи мене надзвичайно, до краю захоплював В. Сосюра. Хоч на мою подальшу творчість ніякого впливу не мав. Далі я в ньому зневірився, і мене захопив «Обріями» Фальківський, та швидко й він поступився місцем Є. Плужникові, що надзвичайно довго й міцно мав мої симпатії, але впливав більше на психіку, ніж на творчість. Зараз мої симпатії належать Бажанові (Будівлі, Розмова сердець, Гофманова ніч), також почуваю нахил до лівих течій літератури: Асеєв, Багрицький. М. Хвильовий з давніх-давен мій улюблений автор. Рильського я читач, а не прихильник. Поліщука — не читаю, Семенка — поважаю. Відзначу В. Гадзінського, що його як людину (не як поета) я дуже поважаю і вважаю за свого літературного батька. — З автобіографії (м. Миколаїв, червень 12 дня 1929 р.)

Мамонтів Яків Андрійович

Опріч п'єс за останні 10 років я видрукував ще кілька праць науково-педагогічного та публіцистичного характеру: «Сучасні проблеми педагогічної творчости» (ДВУ, 1922), «Хрестоматія сучасних педагогічних течій» (1 вид[ан]ня ДВУ 1924; 2 вид[ан]ня, 1926), «На театральних роздоріжжях» («Книгоспілка», 1925), а також багато журнальних та газетних статей в галузях педагогіки та театру. — З автобіографії (8 липня 1928 р.)

Марфієвич Микола Іванович

Друкуватися почав у 1919 році в буковинських газетах та журналах. Перша збірка поезій — вийшла в 1922 році. Крім поезій пишу оповідання й повісті. Належу до Спілки революційних письменників «Західня Україна». Псевдонім: Остап Росолода. — З Curriculum vitae (18 липня 1929 р.)

Масенко Терень

З Панаса Мирного — «Хіба ревуть воли, як ясла повні» — я й почав учитися читати українською мовою (на чотирнадцятому році життя!). Але вже другу книжку я читав швидко і дуже легко. Бо Панас Мирний — зачарував мене. Це й брат Степан — не знаю чому і навіщо — порадив мені ще там, у степах — писати вірші (звичайно, він не казав тоді: — «пролетарські»...). Тоді ще не було ні «Плуга», ні Молодняка, ні ВУСППа). — Про себе (29 вересня 1928 р., м. Харків)

Микитенко Іван Кіндратович

Всі оповідання, написані в Одесі, склали книгу «На сонячних гонах», видану вперше Держвидавом України в 1926 році (тепер це входить в І том). Одночасно з цим я працював у газетах, писав фейлетони, райошники, статті. В 1924 році в Одесі організувалася філія Всеукр(аїнської) Спілки пролетарських письменників «Гарт», якою я потім керував до кінця 1926 р., поки не переїхав у Харків, де в 1927 році був одним з ініціаторів і організаторів І Всеукр[аїнського] з'їзду пролетарських письменників, що поклав початок ВУСППу (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), членом якої я є і понині. — Про себе (1930 р.)

Мисик Василь Олександрович

Але роки з [19]22 по [19]24 були для мене особливо багаті переживаннями. Тут: розлука з минувшиною і відчуття майбутнього. Праця на полі переплітається з працею по самоосвіті. І от пориваю я з усим і думка моя стає на стальні рейки комунізма. Лейтмотив зіграв у моєму духовому розвитку учитель-літерат Арк. Казка, за що я йому вічно вдячний. В його товаристві пробув я з [19]20 по [19]22 рік і зв'язку з ним не пориваю досі. У дні революції, коли в наших районах гуляв Махно, пам'ятаю я наші довгі дружні беседи, читки поетів, та філософів. Це був найкращий час мого життя, повний мрії та поривання. — Мій життєпис (18 квітня 1924 р.)

Нятко Поліна

В перше, в 1918 р. працюючи в інформаційному] бюро Армій, написала фейлетона до військової газети, що видавалася при бюро. В цьому ж році почала свою працю в незалежній студії при Молодому Театрі і цю працю в театрах несу і по Цей час як акторка. Багато часу довелося віддати на працю в клубних гуртках. Дуже часто не вистачало мені матеріялів для праці в драмгуртках і тут головним чином і довелося підійти до літературної роботи. В 1922 р. в Камінці-Под[ільському] святкуючи Жовтневі свята довелося придумувати словесний матеріал для містерії, на жаль у мене не лишилося від нього нічого. Часто перекладала коли не вистачало на українській] мові. — З життєпису (1926 р.)

Осьмачка Тодось

По степені розвитку, я хотів буть: казковим героєм, святим, стражником і нарешті поетом. У книзі Толстого «Дитинство і отрочество» я вичитав про те, як Миколка Іртеньєв написав своїй бабуні вірша. Я рішив, що можу краще од його писать… Вчителі глузували. Особливо Микола Зеленіцкій. Товариші ставились із повагою. — З автобіографії (1920-ті роки)

Отамановський Валентин Дмитрович

Стимулювали мене мотиви громад[ського] характеру, бо літерат[урна] праця була одним з більш-менш можливих у тогочасних політ[ичних] обставинах способів сприяти розвиткові укр[аїнської] культури. Наслідки, однaк моєї праці здебільшого загинули. Я був під доглядом поліції, а мої батьки, чекаючи з дня-на-день трусу, поперелякувались і, зробивши під час моєї відсутности огляд у моїй кімнаті, попалили всі рукописи укр[аїнською] мовою та всі укр[аїнські] книги. Повернувшись за кілька місяців додому до Київа, я був так вражений цією втратою, що відтоді не міг більше перекладати. Особливо мені шкода було «Таємн[ичого] острова», бо Ж[юль] Верн пересипає свої романи, а особливо цей, силою природничо-технічних термінів та висловів, перекласти які в умовах тогочасної нерозроблености укр[аїнської] термінології коштувало мені яких два роки праці, та ще й якої праці! — З листа В. Отамановського до М. Плевака від 3 червня 1929 р., м. Вінниця

Панів Андрій Степанович

1921 року вперше друкую свої поезії, оповідання й статті в газеті «Селянська правда» й «Вісти» та «Шляхи Мистецтва» і далі беору постійну участь в українській Радянській пресі; 1922 року беру участь одним із перших організаторів в ініціативній групі Спілки Селянських письменників «Плуг», з самого часу її існування і до цього часу — секретарем Спілки, спершу Бюро, а після першого Всеукраїнського з’їзду — ЦК. 1923 р. кідаю учительську працю і працюю лише як журналіст (Відповідальний Секретар журналу «С[ільсько] Г[осподарський] Пролетар». Органу Всеробітземлісу на Україні, де веду технічну редактуру і редагую літературний відділ і до цього часу. — З Curriculum vitae (20 лютого 1925 р.)

Панч Петро Йосипович

В 1925 р. вийшов із «Плуга» і став за одного із фундаторів «Вільної Академії Пролетарської Літератури» («Вапліте»). Перша повість «Там, де верби над ставом» вийшла у В[идавницт]ві «Шлях Освіти» [в] Харкові 1923 році. Належить до школи реалістів, які, на мій погляд, найбільше відповідають сучасній добі. — З автобіографії (24 грудня 1925 р., м. Харків)

Пахаревський Леонід Андрійович

Ще в університеті вступив до відкритої тоді укр[аїнської] драмат[ичної] школи М. В. Лисенка, яку й закінчив по класу М. Старицької в першому українському] випускові. В цей час грав в українській] драм(атичній) трупі М. Старицької в Київськ[ому] Лук'янівському Нар[одному] Домі (на ролях каліків і режісера). Брав участь у виставах та концертах «Просвіти». Псевдонім сценічний — Л. Свірговський (див. кн[игу] Комарова «Українська Драматургія»), Мріяв про заснув[ання] нового укр[аїнського] театру з європ[ейським] репертуаром, але справа обмежилася тільки скількома виставами «Просвіти» в Києві: («Огні Іванової ночи», «Нора», «Ювилей») та в Чернігові: («Нора»). — З автобіографії (1927 р.)

Петрицький Анатолій Галактіонович

Під час навчання на мене вплинув худ[ожник] Василь Кричевський. В 1914 році перший раз із В. Кричевськім ставив українські інтермедії на Сирецькому іподромі, куди мене було запрошено худож[ником]. З того масу я почав вивчати українське мистецтво по збірці Кричевського народнє різб'ярство, малярство, гапт[ування], вишивки і т. ин. — З Автобіографічних відомостей худ[ожника] Анатолія Петрицького (1921 р., Київ)

Пилипенко Сергій Володимирович

Бере участь у видавництві «Космос» і «Держвидаві», перекладає низку публіцистичних і популярно-наукових речей. В час денікінської і польської кампанії — на червоному фронті, яко командир бригади. З 1921 року редагує орган ЦК КП(б)У «Селянська правда», бере участь у ріжних харківських виданнях. По характеру творчости — популярист-публіцист. Всього написав понад 1500 ріжних статтів на теми біжучого дня. 1922 року приступає до організації Спілки селянських письменників «Плуг», головою якої є й понині. — З життєпису (11 липня 1923 р.)

Плевако Микола Антонович

В останній час, несучи обовязки директора Харк[івської] 7-ої ім. Б. Грінченка гімназії та голови учительських нарад по виробленню програмів по предметах українознавства, М. Плевако займався студіюванням іст[орїі] укр[аїнського] письменства та складанням підручників, з котрих друкуються нині такі: 1) Хрестоматія по новій українській] літературі для шкіл учительських і середніх, з передмовою-оглядом іст[орії] укр[аїнської] літ[ератури] і біографіями письменників. 2) Бібліотека нової української літератури — складна хрестоматія з вибраних творів українського] письм[енства] від Котляревського до наших днів. 3) Короткий огляд нової укр[аїнської] літ[ерату]ри. — З Curriculum vitae (28 листопада 1918 р.)

Поліщук Валер'ян Львович

Приймав участь в військових частинах Діректорії УНР, але кинув і повернувся в 1919 р. весною знов у Катеринослав до більшовиків. Був у партії тоді українських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів].

До петлюрівщини був в опозіції, так що цілком безглузді ті брехні, що начебто я редагував петлюрівський орган (див. рецензію на «Нову Думку» в збірнику «Жовтень» 1921 р.). В Кам'янці дочекався більшовиків і помандрував у Київ пішки влітку в 1920 р., де зразу став співробітником газети «Більшовик», яку редагував С. Пилипенко, з яким я працював у Київі під час гетьманщини в газеті «Народна воля». Тоді ж зорганізував літер[атурно]-мистецьку групу «Ґроно», де був головою. В «Ґроні» брали участь ще Косинка, Шкурупій і Мик. Терещенко — це була основа. З того почалась моя літературна робота, яка тягнеться й досі. — З автобіографічних відомостей про В. Поліщука (24 липня 1923 р., Харків)

Поліщук Клим Лаврентійович

Літо 1909-го я провів в Борзні, де часто бував у Ганни Барвінок, яка мала на мене свій шляхотний вплив в розумінні моєї праці. В кінці цього-ж року, в 23-му числі львівського часопису «Дзвінок», було надруковано перше моє оповіданнячко — «Що співав соловейко?..» З того часу аж до самої війни я постійно друкувався в таких часописях, як «Рада», «Рідний Край», «Світова Зірниця», «Дніпрові Хвилі», «Сніп», «Діло», «Ілюстрована Україна»,«Добра Новина», «Громадський голос», «Каневская Неділя», «Вольїнская Почта» і «Огни». — До анкети письменника (1919 р., м. Київ)

Романівська Марія Михайлівна

Кохання до музики пройшло ниткою через все життя, було радістю і мукою, бо спочатку вчитись музиці було ні на чому, а потім ні в кого. Революція сонячним акордом вдарила в юну душу, але потім на час застигла. Кров лякала незагартовану душу — тому була доба химерних казок і закохання в чисте мистецтво.

І в 1921 році — Харків, закохання в місто, потім закохання в сучасність, як прелюдія до могутньої сімфонії майбутнього. Вірші од звуків природи і кохання почали переходити до инших мотивів. Але писала самотно, рідко кому показувала, доки «Червоним маком» не вступила до «Плугу». Зараз живе в Харкові і жадібно шукає і ловить все, що горить революціонною хвилею нового людства, що веде до воріт осяйного майбутнього. — З біографії (червень 1923 р.)

Рудик Дмитро Петрович

На Україні з 1917 р. На початку 1924 р. переїхав до Києва. Перша надрукована річ (1914 р.) — художній репортаж з життя карпатських українців. Систематичну літературну працю почав з 1917 р. друкуючи критичні статті, рецензії, стані на педагогічні та професійні теми... Писав і дальше вірші та оповідання, але до друку дав з них тільки дещо. 1925 р. був одним з фундаторів Спілки революційних письменників «Західна Україна» (тоді ще як секція «Плуг»), що до неї належу і тепер. — З автобіографії (3 червня 1929 р., м київ)

Самусь Микола Данилович

Ще коли я вчився в Агротехнікумові, то за моєї ініціятиви та тов. Селянина Ів. (що на той час був членом спілки «Плуг») року 1924 у Чернігові було засновано філію спілки «Плуг», де я був увесь час за секретаря спілки. Ця філія існувала аж до середини 1926 р., коли з Чернігова виїхали майже усі члени філії. Протягом 1925-1926 року я був обраний до членів ЦК спілки «Плуг». Чернігівська філія розгорнула свою роботу досить широко; за допомогою АПО ОПК організувались щотижневі вечірки, виїзди на села тощо. — З біографії (10 листопада 1928 р.)

Семенко Михайль Васильович

Під час війни, по дорозі в Америку, застряв у Владивостоці й околицях, де пробув коло трьох років, був у війську й грав у кіно на скрипці. Увесь революційний час (з 1916 р.) належав до комуністичної партії, з 1922 р. поза партією. В партії працював як журналіст в радянській партійній пресі. Зараж живе в Київі, працює і т. д. Вмер... — З автобіографії (2 квітня 1924 р.)

Слісаренко Олекса Андрійович

Перші поезії свої видруковав у журналі «Рілля» листопаду 1911 року, будучи ще в Хліборобській школі. На протязі 1912 друковався в журналах: «Літер[атурно]-Наук[овий] Вістник», «Рідний Край», «Сніп», «Село», «Дніпрові Хвилі», «Засів». З 1913. аж до 1917-го майже ніде не друковався тай писав дуже мало завдяки прикрим життьовим обставинам. У 1917 р. почав знову друкуватись у «Проміні», а останніми часами виключно свої поезії поміщаю в «Шляху» та почасти «Л[ітературно]-Н[ауковому] Вістнику». Окремої книжечки поезій не видавав. У сей час перебуваю в Київі, шукаючи заробітку. — Видавничому Товариству Час для словника українських письменників (4 липня 1918 р., м. Київ)

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

Найтісніше зв'язані дружніми відносинами були наші три родини: Старицькі, Лисенки, Косачи, те саме золоте джерело творчости єднало їх. Біля цих родин і почала гуртуватись та літературна громада, що на початку 90-х років зорганізувалася в Києві. — З автобіографії (20 лютого 1928 року)

Сулима Микола Федорович

У Харк[івській] наук[ово]-дослід[ній] Катедрі мовознавства від 1921 р. — аспірант, від 1925 р. — науковий співробітник, а від 1929 р. — керівник Секції української мови. Від 1930 р. — дійсний член і керівник Сектору живої української мови Харківськ[ої] філії наук[ово]-дослід[ного] Інституту мовознавства. Працює переважно коло української синтакси, досліджуючи з синтаксично-фразеологічного погляду мову українських письменників ХІХ-ХХ ст. — З автобіографії (27 листопада 1930 р.)

Танцюра Гнат Трохимович

Починаючи 1917 р. я записував народні пісні (з голосами), поговірки, загадки, історичні матеріяли, народній календар, народ[ний] світогляд. Зібрано мною по над (2000) дві тисячі пісень, переважно в одному селі — Зятківцях. Весною 1929 р. здав до друку ДВУ (Харк[ів]) першу музично-етнографічну збірку «Жіноча доля в народніх піснях», (з передмовою та примітками), 50 нар[одних] пісень, сторінок 57. Записав Гнат Танцюра. — Для «Словника письменників» (7 листопада 1929 р.)

Терещенко Микола Іванович

Фах і стиль улюблений є поезія. З'окрема — лірика. У садах настроєвих найбільш принад. Поза ліричними речами майже нічого не пробував писать. В останній час є потяг і до иншого. — З автобіографії (20 грудня 1920 р.)

Тичина Павло Григорович

З виходом у світ «Соняшних Кларнетів» для мене починається кресчендо, яке тривало до Ґрупи ґроністів. Кожне ж кресчендо не безкінечне. З заявами групи «Гроно», що Тичина в «Соняшних Кларнетах» панич не більше — ніби то починається димінуендо, хоч «Плуг» (навіть не вся збірка, а перший її вірш) не хоче подаватись. — З автобіографії (1919-1920 рр.)

Ткачук Іван Васильович

В 1924 році вступив у члени літературної організації «Плуг». У 1927 р. вийшов з «Плугу» як один із організаторів першого всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників і на цьому ж з'їзді вступив до новоз'організованої літературної організації ВУСПП та залишився в цій організації й досі. Одночасно є членом літературної організації революційних письменників «Західня Україна» з самого початку її існування. — З автобіографії (17 жовтня,1929 р., Харків)

Филипович Павло Петрович

З 27.11.1919 р. до цього часу — науковий співробітник ВУАН (Комісії для видавання пам'яток новітнього українського письменства). 1923 року був командирований від ВУАН до Петрограду, де, крім збирання матеріялів про Котляревського та інш[их] (частину обробленого матеріялу вже видрукувано), розпочав у Центральній бібліотеці російської драми складання окремого карткового каталога українських п'єс (див. «Бібліологічні Вісті», 1923, № 3, 50-51 ст[ор]. і «Червоний Шлях», 1923, № 8, 302 с[тор].). — З curriculum vitae П. П. Филиповича (24 травня 1925 р.)

Черкасенко Спиридон Феодосійович

У Відні сталася подія, може найважливіша за всі попередні 15 літ моєї літературної праці, а саме: видання трьох томів моїх поезій, видання про котре я до того тільки мріяв, тоді як корифеї мали змогу випускати свої твори й раніш, — видання, яке п. А. Крушельницькій, потискуючи руку п. Сірому (директор видавництва «Дзвін»), привітав радісно словами: «Цим виданням ви подарували Україні нового поета», — натяк на те, що через розсіяння моїх поезій по ріжних часописах мене мало й хто знав, як значного піїту. — З листа Спиридона Черкасенка до Володимира Дорошенка (22. серпня 1929 р.)

Чернов Леонід Кіндратович

Я щасливий бути найменшим коліщатком нашої найвеличнішої в історії перебудови всесвіту і людства. Щасливий — навіть коли б мене розчавило каміння якогось раптового обвалу. Бо коли й загину, — то не мишею в пастці, а учасником велетенської будівлі, де в огнях і димах, у великих муках народжується нова людина і новий світ. Не сьогодні — завтра з вершини Дніпрельстану, з-під темних брів засвітить моїй країні неперевершена в сивих століттях красуня Електра. Вона дасть моїй країні світло, тепло, чавун, крицю, дюралюмін, тяжке колосся усуспільнених ланів... — З автобіографії (3 січня 1930 р., Харків)

Чернявський Микола Федорович

Читайте книги поетів і письменників і ви читатимете книги життя їх, а одночасно й свого. І задумаєтесь над ним: Що ж таке життя наше? Що ж таке життя письменницьке? — З Автожиттєписного нарису (14 листопада 1925 р. — 21 березня 1926 р.)

Черняхівський Олександр Григорович

3 року 1893 бував в літературнім гуртку, куди входили Леся Українка, Л. Старицька, Самійленко, Тимченко, Тулуб, Славіченко і инші, і тоді розпочав переклад Розбійників Шіллера. Продовженням в напрямку цієї праці були потім переклади Гейне: «Подорож на гору», книги Ле Граве. Року 1893 надрукував у 2 томі Львівських записок медичну роботу, яка становить початок української спеціяльної медичної літератури. — З автожиттєписного нарису (14 листопада 1925 — 21 березня 1926 р.)

Чумак Василь Григорович

Почав друкуватись у 1917 році: в ч. 176 газети «Земля и Воля» (Харків) була уміщена перша друкована поезія «До праці!». Далі співробітничав в цій же газеті і в «Новій Громаді». Збірників творів не було, але в скорому часі маю випустить першу книжку поезій. — З автобіографії (17 вересня 1918 р.)

Якубський Борис Володимирович

В 1919 році став дійсним членом київського Українського наукового товариства, потім Історично-літературного товариства при Академії наук, де читав доклади: «Еволюція ритму в поезії» та «Соціологічний метод в історії письменства». В 1921 році одержав доручення Комісії Енциклопедичного словника Академії наук дати для 1-го тому Словника статті по відділу віршування, що й було зроблено. З 1920 року розпочав читати курса «Ритмік й метрик» у Вищому музично-драматичному інституті ім. Лисенка. В 1921 році той самий курс читав для Студії театру ім. Михайличенка й в Археологічному інституті. В 1920-1921 роках керував Літературною студією Вищих політкурсів, та в 1922 році керував Літературною студією Мистецького об'єднання «Березіль» В 1924 році керував учительським літературним гуртком української літератури при губспілці «Робос». Крім того протягом 1919-1925 років виступав з докладами та лекціями на літературні теми в клубах «Робосу», «Радробітника», «Більшовика», «Губземлісу», «Залізничих майстерень», в будинку Червоної Армії та в клубі місцевкому ВУАН. — З Curriculum vitae Бориса Якубського (складеного 10 травня 1925 року)

Яновський Юрій Іванович

Мета цілого життя — об'їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину. Вірю в Дніпрельстан — в той, що проектується, а не в той, що вийде. Дніпрельстан я розумію, як могутній пролетарський маяк над селянською землею. Як серце країни. Як міць залізних батальонів, що підуть у рішучий наступ на 82%-ву селянську стихію. І переможуть. Для цього живу. — Міркування про себе (13 грудня 1927 р.)

Про книжку

	Упорядниця Раїса Мовчан вбачає у збірнику «своєрідне продовження вже закріпленої нашими класиками традиції жанру автобіографії, що її започаткував Ілля Турчиновський» у XVIII столітті. І припускає, що в читачів він викличе асоціяції з книжкою «Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ-го століття», яку уклав і видав Юрій Луцький 1989 року в Нью-Йорку. В основу книжки лягли документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, а також публікації у часописах, раритетних виданнях. — Травень 2017. Опубліковано у часописі «Критика», Рік XXI, число 3–4 (233–234)
	— Ростислав Загорулько

	Усього представлено автобіографії 105 українських митців доби «Розстріляного Відродження», серед яких і добре знані (Микола Вороний, Олесь Досвітній, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Людмила Старицька-Черняхівська, Павло Филипович), і маловідомі загалові особи (Калістрат Анищенко, Олесь Бабій, Ганна Берло, Анатоль Гак, Олекса Діхтяр, Олена Журлива, Аркадій Казка, Гео Коляда, Микола Самусь, Леонід Чернов). — Травень 2017. Опубліковано у часописі «Критика», Рік XXI, число 3–4 (233–234)
	— Ростислав Загорулько

	Значну частину автобіографій написано для багатотомного «Словника українських письменників», що його впродовж багатьох років готував, але так і не видав літературознавець, бібліограф Микола Плевако (див. фонд 271 ЦДАМЛМ України). Їхня форма досить розмаїта. Тут і художні автобіографії («Кілька слів з минулого» Михайла Івченка, «Автобіографічна новеля» Олекси Слісаренка, «Автожиттєписний нарис» Миколи Черняхівського), і розлогі автобіографії мемуарного штибу («Спомини й зустрічі» Христини Алчевської, «Дороги моїх днів» Валер’яна Поліщука), і автобіографічні відомості, подані у листах (Миколи Вороного до Олександра Білецького, Спиридона Черкасенка до Володимира Дорошенка), і куці автобіографічні довідки, складені під час влаштування на роботу, вступу до літературних організацій. — Травень 2017. Опубліковано у часописі «Критика», Рік XXI, число 3–4 (233–234)
	— Ростислав Загорулько

	Більшість автобіографій опубліковано вперше. Їх подано зі збереженням лексичних, стилістичних, пунктуаційних і графічних особливостей ориґіналів (архівних примірників чи археографічних публікацій), більшості з яких властиві тогочасні правописні норми. Також упорядниця зберегла й викреслений авторами текст. Репрезентовані у збірнику автобіографії доповнено примітками і коментарями. Зокрема, подано стислі біографічні довідки про їхніх авторів. Наведено інформацію про наявні в архівних фондах, звідки взято автобіографії, документи, які додатково розкривають їхній зміст: супровідні листи, списки основних творів, рукописи праць тощо. Для раніше оприлюднених автобіографій вказано видання, в яких їх опубліковано. — Травень 2017. Опубліковано у часописі «Критика», Рік XXI, число 3–4 (233–234)
	— Ростислав Загорулько

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3