Розстріляне Відродження

знищення українських культурних еліт 1920-30-х сталінським Великим терором
(Перенаправлено з Розстріляне відродження)

Розстрі́ляне відро́дження (також Червоний ренесанс) — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920-х і 30-х рр. XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно та яке було знищене під час великого терору.

Вікіпедія
Вікіпедія
Члени об'єднання "Ланка" Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. Київ, вулиця Володимирська, 49, 1925 рік. Усіх, крім першого й останнього, розстріляно в 1930-х

Цитати

ред.
  •  

На початку 1950-х, коли Юрій Лавріненко в Парижі склав антологію творів 20-х років, назву «Розстріляне Відродження» підказав Єжи Ґедройць і книжка вийшла у видавництві «Культура». Однак я супротивниця метафори «Розстріляне Відродження» до нашої літератури 20-х років минулого століття. Мені здається, що вона вже своє віджила й нині неактуальна, адже вона більше наголошує на тому, що ці письменники стали жертвою режиму. І коли у 2016 році ми починали проєкт, то назвали його «Наші 20-ті», бо тут менше смислових обмежень. Це теж метафора, але вона більш всеохопна, повніша й цілісніша, ніж «Розстріляне Відродження»[1].

  Ярина Цимбал
  •  

Проблема Розстріляного відродження була не просто в тому, що от була така класна література і цього не стало. Так, це дуже сумно, але ключова проблема полягає в тому, що знищена українська еліта – каста мислячих людей. І від цієї травм ми оговтувались дуже багато десятиліть.
Маємо зробити все від нас залежне, щоб сучасна ситуація не дала нам ще одного Розстріляного відродження[2].

  Богдан Тихолоз
  •  

... ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна. [...] Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів[3].

  Оксана Забужко
  •  

Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі»[3].

  Оксана Забужко

Див. також

ред.

Примітки

ред.