Гримич Марина Віллівна

Мари́на Ві́ллівна Гри́мич (нар. 1961, Київ, Україна) — етнологиня, фольклористка, докторка історичних наук, кандидатка філологічних наук. Засновниця української школи прикладної антропології. Директорка видавництва «Дуліби», письменниця. Членка Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України.

Гримич Марина Віллівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Б

• Батько був членом Спілки письменників, тому я практично виростала в Будинках творчості письменників – Ірпінському (сюди їздила найчастіше, батько там часто працював), Одеському, в Коктебелі, Дубултах. Там була така традиція – після обіду прогулюватися алейками і вести розумні бесіди. Батько завжди мене з собою водив, і я в тих розмовах (нічого в них не розуміючи) «кохалася». Тодішній стиль життя письменників мене приваблював: творча праця, не потрібно ходити на роботу, твори собі, веди світські бесіди...

В

• Всіх тих, кого знаємо з підручників чи літературознавчих статей, я знала особисто. Микола Лукаш водив мене гуляти в ліс за ручку, вибрики дивака Василя Діденка (автор «Маку червоного в росі...») – бачила особисто. Жарти драматурга Олекси Коломійця та прозаїка Юрія Мушкетика знала з перших вуст, за Загребельним, Павличком спостерігала із-за кущів так званої “бузкової алеї” в Будинку творчості «Ірпінь» і так далі.

Д

• Дипломатичний етикет змушує жінок спілкуватися на примітивні теми. Ти маєш похвалити одяг, поцікавитися рецептами страв, якими пригощають. Це не залишає часу на розмови про щось інше і не націлене на те, щоб показувати жінок як розумних і сучасних особистостей.
• Досвід Лівану може бути корисний нам, особливо тоді, коли почнуть заживати рани. Мені дуже хочеться про це написати. Але це не так просто. Я спостерігаю за різними процесами в Лівані, за щоденною дипломатією, яка реально працює. Записала багато інтерв’ю про повсякденне життя. Планую продовжити польові дослідження. Для цього вчу арабську, бо все, що мені скажуть про війну англійською буде «з етикетом».

Л

• Люди шукають свої корені і хочуть дізнатися, чим вони відрізняються від інших..

М

• Мені важливо, щоб ми не тільки плакали над своєю історією, над своїми невдачами, а й бачили приклади успіху. Цікаво показати західним науковцям, що тут, на українських землях, периферії, в кінці ХІХ – початку ХХ століття був розвинутий бізнес.Тому я не здаюся.
• Ми можемо зацікавити західних читачів ексклюзивним матеріалом. Наприклад, темою Чорнобильської катастрофи чи війни на Донбасі. Але для цього варто запозичити західну мову і термінологію. Тільки тоді ми станемо зрозумілими для «їхніх» читачів і не виглядатимемо провінційними.

Н

• Наука – це не лише дослідження чи відкриття, це науковий цех. Так і в літературі – є тексти, а є цех. Тому таке велике значення мають творчі спілки й об’єднання.
• Наше патріархальне суспільство відрізнялося від інших...

О

• Остання книга, яка мені сподобалася настільки, що я собі сказала: «Я хочу таке написати», – це «Терор» Дена Сіммонса в перекладі Антона Санченка. Хоча я добре знаю, що такого не напишу.

У

• Університетське життя стало для мене головною школою. Я зрозуміла, що займаючись наукою в науковому інституті, ти не до кінця науковець. Університет – це стимул, це форма перевірки твоїх наукових концепцій.
• У суспільстві має бути критична маса професіоналів, до яких прийдуть як до експертів, коли буде потрібно.

Ф

• Фотографувати і нотувати у мене стало такою ж звичкою, як почистити зуби. Бачу людей, які можуть цікаво про щось розповісти – домовляюся про зустріч. Записую розмови і складаю у свій архів. Ніколи не знаєш, де і що тобі пригодиться.

Х

• Хотіла б порадити антропологам, етнологам, етнографам одну річ. Як правило, під час роботи – від поля до письмового столу – пропускають одну важливу стадію – класифікацію і категоризацію польових матеріалів. Начебто, економлять час, а насправді – це суттєво впливає на якість дослідження.

Щ

Щодо жіночого питання (...), то Ліван – це велика експериментальна гендерна лабораторія: Ви тут знайдете як старі традиції, так і дивовижну східну феміністичну стилістику, незрозумілу західному світові.

Я

• Я бачу, який талановитий наш народ...
• Я була першою дитиною. На час мого народження батькові було 36 років, і він приступив до мого виховання з «науковим підходом». Тепер я думаю, він на мене аж надто тиснув і був аж надто вимогливим. З раннього дитинства мене привчали до книжок.
• Я мрію про «університет майбутнього». Решту свого життя я б віддала для цього, якби такий був в Україні. Це мав би бути міжнародний проект. Такий університет мав би бути збудованим десь в індустріальному районі нашої країни, можливо, десь на сході, у якомусь дуже депресивному місці, де люди зневірені, де бракує роботи. Це має бути сучасна будівля з модерними гуртожитками для студентів. Університет потрібно розбудовувати, не покладаючись на старі пострадянські бюрократичні традиції, які не дають ефективно працювати. Там мають викладати спеціалісти з різних куточків світу, ентузіасти, які працюватимуть за ідею, а не лише за гарну зарплату. Навчання там має бути не лише з гуманітарного профілю. Там мають вчити спеціалістів з авіації, космосу, теоретичної фізики, комп’ютерних наук, енергозберігаючих технологій. Університет має виховати нове покоління українців. Єдиною умовою для них була б вимога працювати в Україні протягом п’яти років після закінчення університету.
• Я мріяла стати письменницею давно. У дитинстві мені здавалося, що це найпрекрасніша професія у світі. Але мені завжди щось заважало почати серйозно писати. Але, знаєте, коли наближається сороківка, думаєш: або зараз – або ніколи! Пам’ятаю, в цей період мого життя я зробила три речі: почала писати прозу, сіла за кермо і стала на гірські лижі.
• ...якось мені під руку потрапили архівні матеріали пленуму Спілки письменників 1947-го. Вони мене заворожили. Перевернули догори дригом усі мої пріоритети. Я відклала заплановані 60-ті й узялася за 40-ві. І вони мені віддячили – «Клавка» полюбилася читачам.
• Якщо люди переселяються на нову землю, то обов'язково щось втрачають — те, що не є ефективним на новому ґрунті.
• Я працюю в полі, як детектив Коломбо. Він, ведучи розслідування розповідає про свою дружину, щедро робить компліменти і щиро цікавиться «клієнтом», не соромиться виглядати «дурником», невігласом. Він «розкриває карти» «підозрюваному».

Твори

• Клавка