Донал Раян

Донал Раян (англ. Donal Ryan, нар. 1976 року) — ірландський письменник. Автор низки романів, зокрема «Серце на шарнірі» («The Spinning Heart», 2012), «Справа про грудень» («The Thing about December», 2013), «Усе, що ми маємо знати» («All We Shall Know», 2016), «З низького й тихого моря» («From a Low and Quiet Sea», 2018), «Дивні квіти» («Strange Flowers», 2020).

Донал Раян

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Власне, майже все в ірландській мові прив’язане до наративності. У ній багато перебільшень. Наприклад, коли ви хочете сказати ірландською (тобто гаельською), що дуже голодні, то фактично говорите так: «Відчуваю голод усього світу». Ось такий красивий гіперболічний стиль висловлювання, який лежить в основі того, як ірландці оповідають історії.

Ірландська мова кілька разів упродовж історії опинялася поза законом, як і все ірландське. У певний момент наше суспільство опинилося майже безборонним, коли у нього віднімали землю. Оповідання історій було однією з форм ірландського спротиву, своєрідною зброєю проти колонізаційних впливів.

Кожен з нас певною мірою живе в селі, навіть якщо воно представлене кількома під’їздами чи вулицями. Адже всі ми об’єднуємось у невеликі громади. Хоча, як на мене, бути самотнім набагато легше саме у великому місті, ніж у маленькому селі.

Ірландці довго не були самостійними, і тінь цієї несамостійності досі над нами нависає, принаймні в нашому баченні світу. Сьогодні вимальовується досить дивна дихотомія: ірландці дуже горді бути частиною об’єднаної Європи й водночас пишаються тим, що повернули собі незалежність. Десь у цій площині, як на мене, криється певний конфлікт, і це впливає на спосіб, у який ми оповідаємо свої історії.

Ми багато знаємо про інтелектуалів і політиків, які стояли на чолі війни за незалежність Ірландії на початку ХХ століття, проте не забуваймо, що билися за неї прості люди, здебільшого робітники. Немає в них нічого, так би мовити, відполірованого й гламурного. І ця груба простота й справжність є однією з унікальних ірландських рис, як на мене.

Навіть попри те, що я змальовую простонародних персонажів, тих, кого бачу довкола себе, не скажу, що мешканці сільської Ірландії сильно сповнені бажання показати решті світу, що в них усередині, в думках і душах. Їм не надто кортить відкрити правду про свої життєві перипетії та ситуації. Думаю, це один із наслідків економічної кризи 2008 року, перед якою постала Ірландія, після чого цей злам став значно помітнішим.

Нікому не подобається, коли тебе відкидають, або ж коли в тебе певні вади, отримані з народження чи набуті. Гадаю, що цілковите психічне здоров’я — це недосяжний стан. Норма такого здоров’я значно ширша, ніж ми собі уявляємо. Як на мене, упродовж останніх років ця тема стала приводом для обговорень, і про неї почали висловлюватися в рази відкритіше.

Суспільство вельми змінилося з початком пандемії — і йдеться не тільки про смерті, про цю трагедію. Змінилося те, як люди працюють, спілкуються, фізично взаємодіють. Трансформації, які за нормального стану речей тривають десятиліттями й століттями, відбулися за лічені тижні. Багато сказано про те, де сходяться в одне свобода й відповідальність, свобода й обов’язок. Але сьогодні ж вони перебувають в конфлікті між собою.

Так, я зобразив Шонні Шепера людиною з ментальним розладом, проте використав цей образ як один із внутрішніх механізмів мого тексту. Якби міг повернутися в минуле, то зробив би це інакше, адже йдеться про дуже серйозну річ, про яку треба говорити, дуже ретельно добираючи слова й висловлювання. — Про героя роману «Серці на шарнірі»

У своїх творах я вживаю сільське просторіччя, мову простих людей. Це дає мені змогу відчути, що мої історії правдиві. Але мої перші дві книжки написано добірною англійською та з глибокою пошаною до цієї мови.

У «Серці на шарнірі» я намагався доволі обережно говорити на тему психічного здоров’я через героя твору Шонні Шепера, показувати його в певний спосіб. Гадаю, що він є типовим представником тієї когорти людей, які переживають постійний сором тому, що почуваються внутрішньо погано, навіть думають через це про самогубство. У моїй книзі є ще декілька персонажів, які теж так чи так мають певні проблеми згаданого типу. Інколи почуваюся винним через те, як саме їх показав, через те, яким чином вони оприявнюються в тексті мого роману.

Усна оповідна традиція в Ірландії завжди була дуже потужною, і це вилилося в не менш потужну писемну традицію. Якщо глянути на так званий канон ірландської літератури, зокрема «знадвору», то видно Джеймса Джойса, Вільяма Батлера Єйтса, Бернарда Шоу, а також авторів-модерністів, які завжди залишатимуться у світлі софітів.

Якоїсь миті до мене прийшло відчуття — чому б не почати писати природною мовою, спробувати зафіксувати, як говорять мої сусіди й усі довколишні. Минули роки, перш ніж я почав писати тією мовою, якою сам щодня спілкуюся, та розповідати історії про своїх земляків і всіх тих, хто мешкає в місцях, з яких я походжу.

Якщо подумати, що сьогодні намагається зробити Мартін Макдона, то йдеться про те, щоб певним чином означити ірландську модель художнього письма, спосіб оповідати історії. Зробити це нелегко, бо немає сенсу відкидати весь попередній літературний канон, ті імпульси, які тоді живили наші наративи. Сумніваюся, що все це можна вмістити в рамки одного маленького визначення.

Як на мене, завжди була певна таємниця щодо того, що це таке — оповідати історії по-ірландськи. Так чи так, ідеться про певну трансгресивність, адже мається на увазі культура, яка дуже довгий час перебувала під тиском колонізації.

Я не маю досвіду проживання у великому місті, бо мій рідний Лімерик — невелике ірландське містечко. Мій світ, бачте, отакий. Ніколи не думав про селян як про якихось, так би мовити, особливих, інших людей.