Дорошенко Дмитро Іванович

Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно — 19 березня 1951, Мюнхен) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф.

Дорошенко Дмитро Іванович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Свідомості національній я завдячую своєму покійному батькові Іванові Дорошенкові, який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна. Походив мій батько з Чернігівщини і належав до старого козацького роду, який мав за свого предка козацького гетьмана Михайла Дорошенка, що поліг у бою під Бахчисараєм в поході на Крим 1628 року. Одним з онуків Михайла був відомий гетьман Петро Дорошенко, що боровся за самостійність України в союзі з Туреччиною. Від рідного брата Петра Дорошенка — Никона Дорошенка — і пішов наш рід

Я добре бачив, що при тогочасному курсі української політики мені нема місця, і що моя служба була б неможлива і небажана. Я вирішив відійти від усякої політики і зайнятися літературною працею. — зі спогадів про падіння Гетьманату та утворення Директорії УНР

Я взагалі вважаю, що назвою «українська література» треба означати не тільки все, що друкується українською мовою, але також усе, що, хоч видається російською, польською та іншою мовами, але належить авторам-українцям і являється витвором українського духа. Особливо це стосується творів про Україну, або з українського життя писаних. — у вступі до «Покажчика»

Про свій побут у Львові//Зі споминів «Про недавнє минуле» (1914-1918)

Дуже скоро чутка про мій приїзд розійшлася серед моїх львівських приятелів, і я ще не встиг сам до всіх зайти, як мене почали відвідувати, запрошувати, хто на обід, хто на вечерю, і я провів весь тиждень серед своїх людей, скрізь мене приймали мов рідну, близьку людину, з якою давно не бачились. Я побував, або побачився з цілим рядом моїх старих приятелів і знайомих, з д-ром Ст. Федаком, ‎д-ром Л. Цегельським і його шановним батьком о. Мих. Цегельським, з д-ром Іл. Свєнціцьким, п. Волод. Гнатюком, д-ром М. Лозинським, моїм давнім приятелем і тезком — Володимиром Дорошенком; познайомився з заслуженими галицькими діячами: Олександром Барвінським, Юліяном Романчуком, Костем Левицьким; побував у митрополита Андрія Шептицького, віддаючи йому його київську візиту. Мене запрошувано на засідання Виділу Наукового Товариства імени Шевченка, на збори Народнього Комітету; я знову оглянув наші, так дорогі мойому серцю, установи — музеї, бібліотеки; взагалі цей тиждень був один з щасливіших в моїм житті!

Я був у Львові, цім вимріянім з молодих років у моїй уяві духовім осередку українського життя, серед людей, до яких змалку звик ставитись з найвищою повагою, хоч знав їх тоді ще тільки по імени, серед моїх старих товаришів, які тепер поробились видатними діячами на ріжних ділянках громадського життя, і збоку тих і других зустрічав стільки тепла і ласки, як один з перших гостей з Великої України, що прибули після кількох років війни і нашої обопільної недолі. Тепер у всіх був бадьорий, жвавий настрій; у всіх перед очима стояв образ могучої відродженої України, яка мов воскресла після многовічного сну і встала з домовини сильною, здоровою, і от-от простягне руку, щоб допомогти й своїй рідній сестрі Україні Наддністрянській...

Джерела

• Левицький К. Великий зрив. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2018. — 136 с. — ISBN 9789666684380