Українська література

Украї́нська літерату́ра — література, написана українською мовою.

Цитати

	Можна сказати сміло, що від Ґаватовича [помер 1679 р.] аж до «Енеїди» народна українська мова в літературі держиться в одній і тій самій домені гумористично-сатиричного віршування.
	— Іван Франко

	Найважливіші і найцінніші південноруські твори з кінця XVII і першої половини XVIII ст., зокрема праці історичні, хроніки, компіляції, переклади, щоденники, діярії тощо залишаються в рукописах, знаних тільки вузьким колам близьких знайомих авторів, переписуючись і переходячи з рук до рук або пліснявіючи в пилюці монастирських бібліотек. Таким чином збереглися, цілком чи в уривках, і аж у наші дні побачили світло денне такі надзвичайно важливі твори південноруської історіографії, як Густинський літопис, хроніка Граб'янки, історичний твір Самовидця, хроніка Величка.
	— Іван Франко, «Характеристика української літератури 16 – 18 століть» (1892)

	Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, «Руська Правда», «Слово о полку Ігореві» і т. д. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».
	— Іван Нечуй-Левицький

	Такі дужі таланти, як Чарльз Діккенс та Теккерей в Англії, Ф. Шпільгаґен та Авербах в Німеччині, Еркман-Шатріян, Флобер, Доде та Золя в Франції, зовсім затвердили літературу на реальному, національному і, потроху, на народному ґрунті. Українська література йде сією стежкою з самого початку XIX віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим народним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Великоросії, а другий український геній Шевченко вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літературі і навіть в європейських літературах. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».
	— Іван Нечуй-Левицький

	Те, що відбулося після совка, — це великий прорив. Покоління літераторів-вісімдесятників дуже сильно копнуло ці двері холодильника, щоб вони відчинилися. Покоління вісімдесятників виконало функцію прощання з колоніальним світом. І вони це дуже добре зробили. Майбутнє сучасної української літератури почалося завдяки вісімдесятникам.
	— Марко Андрейчик

	У вчителів і учнів тієї школи [Петра Могили] в другій половині XVII ст. бачимо дивну мовну строкатість, яка, що б там не було, свідчить про послаблення того сильного народного почуття, яке почало було вироблятися в період перед 1648 роком, Одні, як Ґізель, застосовують поруч із польською лише церковну мову, інші пишуть тільки по-польськи, ще інші, як Ґалятовський, поруч із польською застосовують лише південноруську літературну мову, ще інші, як козацькі літописці, пишуть виключно останньою, або ж, як Єрлич, тільки по-польськи, чи, як автор Густинської хроніки, лише по-церковному. Ця строкатість, на велику шкоду для правильного розвитку літературної мови Руси, триває до кінця XVIII ст., коли одна частина українських письменників схилилася до витвореної тим часом російської мови, а друга рішуче переходить на бік чистої народної української мови.
	— Іван Франко, «Характеристика української літератури 16 – 18 століть» (1892)

	Українська література, зокрема через те, що перебуває у стані переходу, має власну й унікальну точку зору на багато речей. По-перше, вона може показати, що відбувається в ній і в українському суспільстві. По-друге, вона також має свою точку зору й на проблеми універсальні, які притаманні всьому світові. Через те, що певні проблеми стоять вкрай гостро, вона може їх бачити в дуже наближеній оптиці. Наприклад, проблема ідентичності, пам'яті, ментальних кордонів. Звісно ж, все це — питання глобального характеру, але українська література їх досить яскраво осмислює. І цей унікальний погляд може бути доволі цікавим для стабільніших країн і суспільств. Думаю, що наші митці та інтелектуали здатні передати безліч нюансів, які західні інтелектуали передати не зможуть.
	— Марко Андрейчик

	Хоч відсунена від друку [південноруська література], в ХVIII ст. не тільки жила в рукописній традиції, але саме завдяки тому наблизилась до народу, стала власністю широких верств, перелиттям старого скарбу книжного добра служила потребам народу і приносила йому трохи нового бодай формою, якщо не змістом.
	— Іван Франко

	Я взагалі вважаю, що назвою «українська література» треба означати не тільки все, що друкується українською мовою, але також усе, що, хоч видається російською, польською та іншою мовами, але належить авторам-українцям і являється витвором українського духа. Особливо це стосується творів про Україну, або з українського життя писаних. — у вступі до «Покажчика»
	— Дмитро Дорошенко

Див. також

• Авангард (літературна група)
• Гарт (літературна організація)
• Гроно (літературна група)
• Історія української літератури
• Неокласики
• Пригоди української літератури
• Розстріляне відродження
• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років
• Шістдесятники
• Вісімдесятники

Джерела

• Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3