Ева Томпсон

Ева Томпсон (англ. Ewa M. Thompson; нар. 1937, Каунас) — польсько-американська літературознавиця і славістка, професорка університету Райса (Rice), Г'юстон, штат Техас, США), редакторка журналу «Sarmatian Review» («Сарматський огляд»). Авторка кількох книжок про російську літературу, серед них — «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм».

Ева Томпсон

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Важливо пам’ятати, що протягом десятиліть ми перебуваємо підо впливом марксизму. І для марксистів, і для ліберальних, і для лівих рухів «націоналізм» — це брудне слово. І то не залежить, який саме націоналізм, бо вони їх не розрізняють. Тут не будемо зачіпати самого Маркса, бо він, наприклад, симпатизував польському націоналізмові й не любив російського, проте сучасний марксизм не сприймає націоналізму. Сьогоднішні марксисти хочуть бачити людство без ідентичности — сексуальної (її можна обирати пізніше), національної, релігійної тощо.

В американських університетах так само, як у європейських, дуже багато публічного дискурсу навколо цього. Якщо хтось називає тебе націоналістом, то для нього очевидно, що ти — фашист. І доводиться боротися за те, щоб донести до свідомости людей цю різницю між захисним націоналізмом та агресивним. У своїй академічній діяльності я постійно намагаюся це робити. Стараюся поширювати розуміння того, що захисний націоналізм — це ніщо інше, як патріотизм. А патріотизм завжди був хорошим словом, іще з часів Стародавньої Греції, коли захищали Спарту.

Для сучасних марксистів націоналізм — це погано, бо він ділить людей. А було б добре, згідно з марксистами, не звертати уваги ані на стать, ані на національність, ані на релігію. Звичайно, офіційно ми не маємо цього враховувати, але суто персонально ми на це зважаємо. Не зважати неможливо. Людство природно поділене на національні групи. Але для марксистів навіть поняття «патріотизм» — це про націоналізм.

Доти, доки ми маємо всі ці елементи російської пропаганди, не думаю, що можна багато зробити. Ці тисячі студентів, які слухають російські курси в американських університетах, неминуче навчаються симпатизувати Росії і Путіну на противагу симпатії до України чи Литви, Естонії тощо. Ви можете заборонити росіянам виступати в тисячах місць на кшталт симфонічних залів, оперних театрів. Однак коли йдеться про образ Росії, то його зміна є утопією через усі ці університети, які промотують образ Росії, пропонуючи твори від Карамзіна до Дугіна.

Коли ти починаєш відокремлювати від Росії всі ці нації і території, що насправді не є російськими, то виявляєш, що справді російським є дуже обмежений простір. І для росіян зрозуміти, що колись це все може бути зведено до дуже обмеженого простору, — вкрай складно. Народи Західної Європи, які були колонізаторами, мали принаймні чіткі кордони для своїх національностей, натомість у Росії цих чітких кордонів не було. Тому, наприклад, відпустити Сибір було би для росіян дуже боляче. Тож коли російські автори не хочуть про це говорити, тут йдеться і про приватне несприйняття.

«Маленька людина» — герой багатьох відомих творів російської літератури, постать абсолютно безпомічна, ні до чого не здатна. Та коли подивитися на історію різних країн, можна побачити, що свобода, воля були досягнуті винятково через жертву пересічної людини. Яка, замість того, щоб сидіти і плакати, пішла боротися за волю. Те, чого російська література геть не свідома, так, наче вона просто сліпа до цього, — свобода не настає задарма. За свободу треба боротись. Натомість багато російської літератури презентує «маленьку людину», яка ні на що не спроможна. Але ж це не так. Вона здатна організуватися, щоб знищити тиранію. Проте російська література не пропонує таких рішень, і в цьому сенсі вона винна за фальшування образу людини.

Ми й досі далеко від загального усвідомлення, що навіть сама Російська Федерація складається не лише з росіян. Це починає змінюватись, але дуже поволі. Мене вразило те, що коли Росія посилає воювати в Україну, наприклад, бурятів, таджиків, то американці не чують і не бачать цього. Вони ніколи про це не чули, для них це неважливо. Однак насправді це дуже важливо.

Культура і відображає суспільство, і формує його. Цей вплив взаємний. Якщо говорити про вину, то винною є не стільки культура, скільки особа, яка щось творить. Однак на іншому, есенціальному рівні культуру можна розглядати як винуватицю — через створення хибного образу якогось суспільства. Російська культура і в Росії, і закордоном (думаю, що навіть передусім закордоном) створила такий образ, що виправдовує агресивні дії, які Російська імперія втілювала століттями.

Росіяни не свідомі того, що, наприклад, Толстой, пишучи роман «Війна і мир», абсолютно забуває, що між Німеччиною та Росією є інші нації. І західні читачі, яких мільйони, засвоюють це саме так, як написано в Толстого. Ось про що мені йдеться, коли кажу, що російська мова не готова до цього.

Росіяни цілковито відкидають усвідомлення власного колоніалізму. Ми й далі маємо посилено працювати, щоб показати це виразникам російської думки. Утім це треба демонструвати і британському мейнстриму, який у минулому теж був великою мірою колоніальним. Маємо показувати це і французьким популяризаторам. Ви, може, знаєте, що Камю написав абсолютно колоніальний роман «Сторонній». Цей автор не мав жодного уявлення про те, що воно суспільство колоніальне. Так само, як Толстой. Дивовижно!

Слово «патріотизм» чомусь зникло з нашого словника. Ви дуже рідко натрапите на цей термін у науковців чи письменників. Звичайно, країни мають плекати оборонний націоналізм, бо саме так ми захищаємо своє суспільство і свою культуру. Але до того, щоб цю різницю усвідомили і прийняли, ще дуже довгий шлях.

Я б хотіла, щоб моя книжка про російську літературу та колоніалізм була опублікована в Росії. Уявляю собі: якщо російські націоналісти прочитають цю книжку, то спершу матимуть серцевий напад, але якщо переживуть його, то, може, це була би перша маленька тріщина у панцирі, що вкриває їхні уми, — панцирі непереможности. Може, після цього людина прочитала б якусь українську, литовську, фінську чи ще якусь статтю. Може, прочитавши, вона зрозуміла б: те, що зроблено з Грозним, — скоїли росіяни.

Якось підсвідомо росіяни повірили в те, що вони — бідні, безпомічні та пригнічені, що вони абсолютно не відповідальні за те, що чинить уряд у Москві. А його б скинули, змінили, якби люди в Росії об’єдналися і пішли на жертви, так само, як це діялося в інших країнах, де небайдужі десятками, сотнями гинули за свободу. Але в Росії люди не хочуть цього робити. Там є жменька дисидентів, багато хто виїхав на Захід — вони й висловлюються проти влади. Усі можуть побачити, які ці люди чудові. Так, справді чудові — але їх недостатньо. Ці люди не спроможні здійснити поступу, російське суспільство не продукує достатньо людей, готових боротися за свободу.