Зоя Скоропаденко

Зоя Скоропаденко (нар. 1978 року, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область) — українська художниця, відома своїми картинами, скульптурами та ескізами, вже багато років живе і працює у Монако, Парижі, Токіо і Каліфорнії.

Зоя Скоропаденко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Був такий художник Анрі-Жульєн Руссо («Ле Дуаньє»), який не мав художньої освіти, але йому дуже подобалось малювати. Малював він примітивізм. І ось всі казали: «Та куди тобі!» А він відмовляв: «Я буду в Луврі, от побачите!» Я не знаю, чи є його роботи в Луврі, але він точно є в Музеї д’Орсе – Оранжері, де він стоїть біля Моне. Прагнути треба! І вірити. А якщо тебе хтось підтримує – то взагалі чудово.

Важливо, щоб ми самі почали розповідати про наших видатних людей, а не чекати, поки нас хтось знайде та покаже. Потрібно помічати досягнення, а не лише занурюватись у негатив. У мистецтві негатив не конструктивний, його ніхто не любить. Коли подивитись на відвідувачів картинних галерей, можна помітити, що батальні сцени люди минають швидко.

Від самого початку я мала бути художником. Я й була. Але на початку 90-х років бути художником означало поставити хрест на своєму житті. Вмерти від холоду й голоду. І мені цей факультет журналістики, на який я вступила без іспитів, за державний кошт (хоч вибирали, куди мені вступити, батьки), дав мені оці всі знайомства, знання, як працює журналістика. Це все мені не раз згодилося.

В Монако в мене є галерея сучасного мистецтва La vitrine. Міні-галерею я відкрила у 2009 році, коли про мене ще мало хто знав, а я була впевнена, що мої роботи потрібно виставляти.

Галерея – це просто стіни, за які треба платити. Галерея працюватиме тільки тоді, коли там буде людина, яка любить художників, яка любить мистецтво. Вона, звісно, також має розумітися на бізнесі.

Інколи мені здається, що багато галерей ставлять все підряд – і пейзаж, і портрет, воно все лежить і припадає пилом, поки хтось, може, купить. Це ж не мистецтво, а комісійний магазин! Поклали, і, може, хтось придбає. А раптом... Але ж ти не проживеш на «а раптом». Треба ж мати стратегію, треба пропонувати, гарно це все запаковувати.

Іноді дивлюся на роботи модерних митців і гадки навіть не маю, що це там таке зображено. А художник повинен дати бодай натяк для подальших роздумів. Також я не розумію митців, які зображають щось, бо вони так відчувають, вони таке пережили. Це ж просто діалог із самим собою, а розмову треба вести зі світом, аби йому було зрозуміло й цікаво. Тому своїми творами я намагаюсь заповнити ту нестачу змістовної творчості, яку спостерігаю в теперішньому мистецькому світі, і дуже сподіваюся, що мої роботи ще надовго залишаться надбанням ХХІ століття.

Люди купують Пікассо не тому, що він їм подобається. Їм подобається, що там підписано «Пікассо», і щось на кшталт «А тепер я – крутий». Вони, можливо, навіть не розуміють, що це – Пікассо. Вони ж не дивляться, який мазок. Вони купують ім’я. Люди купують легенду.

Мені дуже подобається мандрувати потягами, і в Україні також. Франція – Англія, Франція – Монако, чи Париж – Брюссель: якщо трапляється нагода, ці відстані я долаю залізницею.

Мистецтво – це не картина. Мистецтво – це художник. Галерея має розкручувати ім’я художника, адже якщо картина не підписана, то коштує одну гривню, умовно кажучи. А якщо підписана, то коштує стільки, скільки вклав у картину цей художник, або ця галерея – у художника.

На одній з площ Фукусіма-Сіті встановлено мою скульптуру «Надія» – подарунок України на підтримку постраждалих від цунамі територій. Скульптура – це маленька бронзова пташка-мухоловка, до якої можна підійти, погладити та загадати бажання.

Насправді Україна цікава всім. Повсюди у світі. Вони хочуть дізнатися. Але ж ми нічого не показуємо! Це як розповідати про електронну газету: у нас є газета. У нас є Іван Труш – погляньте у Вікіпедії. Але це ж не те! Це ж треба помацати, подивитись. Це як «Мону Лізу» показувати. Ось приїду в Японію і скажу: «У нас є «Мона Ліза». Дуже крута картина! Поглянь». Ну подивиться. І що? Електронний варіант – це не те.

Натхнення можна черпати зі всього, просто треба озиратися навколо. Малюю я щоденно, іноді по 14 годин на добу. За все життя у мене зібралось десь близько 2000 робіт, враховуючи графіку, яку я малюю кожної вільної хвилини, по 30 штук на день. Адже це зручно, не треба носити з собою фарбу, і так я не гублю оригінальні думки та ідеї.

От Борис Возницький організував експозицію робіт Пінзеля у Луврі. На виставці було багато інформації про митця, розвішані банери, і люди вчитувались у текст, а коли виходили, то купували журнали, у яких були статті про Пінзеля. Потрібно, щоб знайшлась енергійна людина з баченням місця України у сучасному світовому мистецтві, яка б розповідала та показувала українське мистецтво світові.

Роберт де Ніро казав, що працювати треба з тими, хто тебе любить. Так і я – працюю тільки з людьми, які мене люблять, – з галеристами, колекціонерами. Мистецтво – це обмін любов’ю. Я їх люблю, а вони – мене. І це власне те, чого не вистачає українському арт-ринку, – любові.

Світ дуже цікавий – усюди щось відбувається, варто просто уважніше придивитися. Я нічого нового не придумую, я переосмислюю ідеї та роблю те, чого мені не вистачає у сучасних музеях мистецтва.

Скажімо, письменники беруть участь у презентаціях, їздять країною. Так само для художників треба організовувати виставки. Я була тільки у Львові та Києві, але, сподіваюсь, десь є галереї в Луцьку, Дніпрі, які б робили обмін на професійному рівні. А зараз це схоже на те, коли продаєш мед, а разом із ним – і книжки, і лопати, і гриби сушені. Це ж непрофесійно.

У мене є багато ідей, мінімум іще на три життя. І немає ностальгії навіть за вчорашнім днем, адже завтра буде круто.

У світі є чимало митців із цікавим новим баченням, яких держави не беруть під свою опіку. От саме їх я й намагаюсь віднайти, разом працювати. Ми створюємо новий арт-світ. А музеї – це питання часу.

Усі знають Сергія Бубку, проте не усі асоціюють його з нашою державою. Тому я вирішила зробити саме мультимедійний проект про визначних українців – серію портретів, яку буде супроводжувати музика, відео та поезія. Якщо я просто намалюю портрети, не всі пригадають обличчя, проте коли будуть вказані прізвища, звучатиме музика Валентина Сильвестрова, а на екрані читатиме поезію Ліна Костенко, проект краще запам’ятається.

Художник має розкручуватися сам. Йому треба трохи допомогти. Він має сам хотіти. Сенсу немає тягнути того, хто нічого не робить.

Щоб жити з мистецтва, треба уміти себе просувати, рекламувати. Художнику варто розповідати свою історію, ділитись з людьми тим, як він малював цю картину, для чого, чому саме він це робить. Коли люди купують твори художника, їм цікаво спостерігати за його творчістю, адже картина – це частинка самого митця.

Я взагалі не розумію, де мапа львівських галерей? Роздрукувати б таку мапу – і народ буде бігати. Надрукувати новини та анонси, навіть у «Фейсбук», де прихильники будуть підписані на сторінку. І народ приходитиме.

Я дуже люблю Японію, завжди чекаю, коли туди повернусь – там естетичний детокс від всього світу. Узагалі захоплення Японією у мене з студентських часів: навчаючись на міжнародній журналістиці у Львівському національному університеті, я ходила на факультативний курс японської мови. Тепер, коли приїжджаю в Японію та проводжу там декілька тижнів, можу спілкуватись японською.

Я дуже хочу показати свою ретроспективу в Луврі (там періодично виставлять сучасних художників), Тейт (неважливо який), Центр Помпіду в Парижі, МОМА в Нью-Йорку, ЛАКМА в Лос-Анжелесі. Наразі працюю над цим. Я, як би то сказати, поза системою...

Я залишаю на полотні багато білого та даю роботу уяві. Я малюю річки, поля, гори як лінії, створюю напрямок думки, простір для фантазії, тому цю серію робіт назвала «Інтелектуальний пейзаж».

Як на мене, найкраще мистецтво те, яке залишає місце для думки власне глядача.

Якщо хтось підробить мою роботу, дам 100 євро, чесно. Бо, коли твори починають підробляти, це означає, що художник реально крутий. Я буду рада познайомитись із тим, хто підробить мої роботи.

Я люблю старі журнали. Деяким вже сто років. У мене є перші номери газети «День». Я все це люблю. Ось дивишся, що було сто років тому, що п’ятдесят, що тридцять – нічого не змінилося. Хіба вогнища військових дій переміщаються, змінюються терористичні організації. Економіка була поганою і тоді, і зараз. І триста років тому також все було погано. Змінюється мода, хоч і вона повертається, бо зараз усі носять те, що було модне у 70-х та 90-х.

Я малюю кожного дня – це невеликий формат, замальовки, які я потім поштою відсилаю додому. Це щоденна праця, щось цікаве побачив, одразу хочеться замалювати – потім можна використати у якійсь серії.

90% того, що називають сучасним мистецтвом, мені не те, що не подобається, – я не вважаю це мистецтвом взагалі. Так, це – кон’юнктура, це – маркетинг, але аж ніяк не мистецтво. Воно не залишиться через століття під склом, як картини Леонардо да Вінчі. Його просто не буде. А мені дуже хотілося б, щоб від нашого такого дивного і чудернацького століття залишились якісь творчі надбання.