Костенко Ліна Василівна

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930) — українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса. Авторка романів у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987 року) та «Берестечко» (1999), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) та інші.

Костенко Ліна Василівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Львів, вул. Ліста. Графіті з віршем Ліни Костенко

Засідання журі фестивалю «Відкрита ніч» за участі Ліни Костенко та Юрія Андруховича. 21 червня 2003 року

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

Архаїка ще виглядає добре, музейно. Але анахронізми виглядають погано, це баласти, це ana — chronos, це проти часу. Це призводить до консерватизму, спричиняє інертність мислення і маніакальну схильність до стереотипів. Одним iз таких стереотипів є хронічне потрактування України як жертви, континуативно в історії і до сьогодні залежної від чиєїсь злої волі, відтак іманентно нездатної якось переломити ситуацію навіть уже у своїй незалежній державі і, нарешті, стати в ряд достойних і вільних країн. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт — «Пісенька з варіаціями», збірка «Триста поезій»

А часом вже і думаєш, — а може, люди віруси, от просто собі віруси на цій живій Землі?! — «Жаби ганяють ряску над нуклідами», збірка «Мадонна перехресть»

А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги — «Берестечко»

• А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
• А втім покоління - це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім - інволюція в часі. Час - великий карикатурист.
• А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
• А я кажу: не кожна, ой не кожна!

Б

Біда сьогодні буть домовичками, у інтер'єрах казка не живе — «Домовичкам незатишно у місті», збірка «Мадонна перехресть»

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє — «Що доля нелегка — в цім користь і своя є», збірка «Триста поезій»

Бо хто в путі надовго зупинився, на того шаром осідає пил — «Шлях», збірка «Поезії»

• Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.
• Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
• Будні роблять людей буденними.

В

В дитинстві відкриваєш материк, Котрий назветься потім — Батьківщина — «В дитинство хочу, там усе моє»

В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий… — «Маруся Чурай»

Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом — «Інкрустації», збірка «Вибране»

Воно з-за ґрат свободу краще видно. То добрий вишкіл іноді — тюрма — «Берестечко»

Всі люблять Польщу в гонорі і славі. Всяк московіт Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить — «Берестечко»

• Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
• Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.
• Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
• Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

Г

Глобалізується не тільки економіка чи всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф. Ані важелів впливу, ні ефективних механізмів контролю у людства нема. І те, що сьогодні здається всього лиш сюжетом для письменників-фантастів, завтра може стати зловісною реальністю. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

Глобальне людство хоче ковбаси, а вже вона з нуклідами і сказом — «Усе змінилось…», збірка «Триста поезій»

Гублю себе, коли служу рабам — «Маруся Чурай»

Д

• Де воля спить, її ще й приколишуть

Демократія не настає, як пора року, вона будується послідовно і системно. Тож наша позірна демократія, не убезпечена ні законами, ні політичним досвідом, чаїла в собі масу непередбачених небезпек. І нагадує часом не демократію, а потужний викид плебейства. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року.

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там — «Маруся Чурай»

Душа — єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон. Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон — «Летючі катрени», збірка «Вибране»

Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.

• Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…
• До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.

Е

Епоха несприятлива — ламає іще в колисці геніям хребти — «Усі вже звикли…», збірка «Вибране»

Є

• Єдине, що від нас іще залежить, —

Принаймні вік прожити як належить.

• Єдиний, хто не втомлюється, — час.
• Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство.

Ж

Життя — це оббирання з реп'яхів, що пазурами уп'ялися в душу — «У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире — «Тінь Марії», збірка «Над берегами вічної ріки»

Жінка  — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи. — Цитати відомих українок про жінок

З

Зажурилася Єва, і Адам заклопотаний ходить, і посивілі хмари висмикує Бог з бороди. Щось у цьому раю вже нічого не родить, Вже нічого не родить, тільки родять запретні плоди. Бог трясе кулаками: та що це настало за врем'я?! Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно! Єва сушить узвар, Єва робить із них варення, Засипає у бутлі, і вже шумує вино! Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння. Ти забула, що я унатурив тебе із ребра? Не скузуйся зі мною, бо із того варіння, Бо із того варіння не буде тобі добра. — «Райська елегія»

Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те України зараз ніби немає.[1]

Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла — «Мабуть, ще людство дуже молоде», збірка «Вибране»

Зона відчуження — це ж не просто радіоактивно забруднена територія. Це чорна діра, яка поглинула цілий етнос, його ономастику, мову, історію, звичаї, промисли і мистецтво, призвела до непоправних деформацій віками сформованої етнопсихології. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

І

І все на світі треба пережити. І кожен фініш — це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт — «Пісенька з варіаціями», збірка «Триста поезій»

Історія проситься в сни нащадків — «Інкрустації», збірка «Вибране»

І хто ми є? Усі усім мільйони. А хтось комусь однісінький один — «Фото у далекий вирій», збірка «Вибране»

• І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!
• І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.

К

• Клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою
• Коли в людини є народ, тоді вона уже людина
• Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце обурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах

Колись були Орфеї, а тепер корифеї — «Інкрустації», збірка «Вибране»

Криши, ламай, трощи стереотипи! — «Криши, ламай, трощи стереотипи!», збірка «Триста поезій»

Критична маса невирішених проблем, глобальні демографічні дисбаланси, грізні порушення екосистем, залежність від вичахаючих енергоресурсів, невідступна загроза світового конфлікту — все це вимагає нового мислення, нової енергетики душ, нових політичних підходів і консолідації всіх інтелектуально спроможних сил. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

• Кожному поколінню сняться свої кошмари.
• Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.

Л

• Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.
• Люди, яких можна поважати, вже дорослі

Людина жартує у двох випадках: коли їй весело і коли їй смутно — «Якщо це вимагає пояснення», збірка «Поезії»

• Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.
• Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
• Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

М

Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню — вони ніколи не схопляться за зброю! — «Записки українського самашедшого»

• Ми — атомні заложники прогресу
• Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу

Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

• Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.
• Майбутнє щодня стає минулим.
• Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
• Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
• Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший?
• Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
• Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
• Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах "Маруся Чурай").

Н

Настане час — і все піде в архів — «У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

Немає народів з легкою історією. І наш не виняток. Але потрактування його як народу ексклюзивно нещасного та ще й iз таким букетом специфічних властивостей, як відсутність національної гідності, рабська звичка не вставати з колін, схильність до розбрату і братовбивчих конфліктів, так інерційно бездумно прийняте і активно задеклароване в самих початках державності, було фатальним для подальшого розвитку. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

Не розстрілюй часу робочого кулеметною чергою слів — «Нехай підождуть невідкладні справи», збірка «Річка Геракліта»

Не час минає, а минаєм ми — «Відозва до балакучого гостя», збірка «Вибране»

• Народ шукає в геніях себе
• Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову
• Не треба думати мізерно,

Безсмертя є ще де-не-де…

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста — «Вже почалось, мабуть, майбутнє…», збірка «Триста поезій»

Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш - то уже навіки.

• Нашого цвіту по всіх борделях світу.
• Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.
• Несказане лишилось несказанним.
• Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.

О

Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою — вона тебе затопче в пилюгу — «Балада моїх ночей», збірка «Вибране»

• Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

П

Поезія і популярність — у цьому завжди є якась полярність — «Усе змінилось…», збірка «Триста поезій»

• Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви і поки не з'явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде ця Україна — декоративна. Незалежність ворушить «вусами уві сні». [3]

Політичної біжутерії не ношу! — цими словами поетеса відмовилася від звання Героя України

Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить — «Берестечко»

• Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
• Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
• Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.

С

Сміятись краще все-таки, ніж плакать — «Маркова скрипка», збірка «Триста поезій»

Страшні слова, коли вони мовчать — «Страшні слова…», збірка «Триста поезій»

Стугнить земля. Ідуть великі юрми. Ти думав — люди, глянув — барани! Ти їм на поміч, лицар-недотепа. Ти їх рятуєш, а вони у крик. Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе. Не заважай іти їм на шашлик. — «Балада моїх ночей»

• Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
• Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Т

Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром — «Інкрустації», збірка «Вибране»

Тепер Жар-птиці не буває. Жар-птицю будень убиває — «Інкрустації», збірка «Вибране»

• Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
• Така любов буває раз в ніколи.
• Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.
• Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

У

У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

У драмі людській небагато дій: дитинство, юність, молодість і старість — «У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

Усе і всіх віки перетривали — «Гондоли — чорні», збірка «Триста поезій»

• У кожного своя пустеля і свої міражі.
• Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
• Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.

Х

Хто не має власного таланту, того присутність генія гнітить — «Сніг у Флоренції», збірка «Вибране»

• Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!

Ц

Це так природно — відстані і час — «Осіння хуртовина», збірка «Гіацинтове сонце»

Ч

Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

Час — він мудрий, фікції скасує — «День за днем…», збірка «Вибране»

Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

Чи нас Господь почує усіх разом, коли з нас кожний просить про своє?

	Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна — «Маруся Чурай»
	Ця цитата була обрана цитатою дня 19 березня 2016 року.

• Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.

Ш

Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине… — «Вже почалось, мабуть, майбутнє…», збірка «Триста поезій»

Шукайте цензора в собі — «Шукайте цензора в собі», збірка «Триста поезій»

• Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.

Щ

• Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох

Що є життя? Це — проминання тіней — «Сніг у Флоренції», збірка «Вибране»

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?! — «Берестечко»

Ю

Юрба у люті — то вже не громада — «Берестечко»

Я

• Я б просила у цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: люди, будьте взаємно ввічливі

Я знаю грамоту свободи — її підписують мечі! — «Берестечко»

• Якщо нації весь час кажуть, що вона упосліджена, меншовартісна, менталітет не такий, вона спить, вона стоїть на колінах, у неї апатія, і весь цей набір, іде абсолютний психологічний демонтаж нації
• Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити… на землі?
• Я всіх люблю, аби не заважали.
• Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п'ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: "Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!" Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет
• Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
• Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна.

Чиста нагорода з чистих рук (промова) (1990)

Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством. — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Травень 1990 року, Вашінґтон, Джорджтаунський ун-т

Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато'Гассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим він­ком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це при­малював йому Рафаель, вже на посмертному портреті.

Петрарка теж так і не дочекався гідного визнання. І з гніву, з обра­зи за поезію, за поетів, він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок,— не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія.

Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лавреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули їхньої слави, хоч і мали талант і працювали под- вижницьки для своїх народів?

Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т.Г. Шев­ченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не пар­тії — яке вони мають відношення до Шевченка?

Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звич­ну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періоди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літе­ратурного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катаклізми, знову треба йти від письмового столу на мітин­ги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проб­леми, ті ж гасла, не вирішені, не викричані протягом багатьох століть.

Сьогодні нам повертають письменників, що бу­ли вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненапи­сане сьогодні?

Укра­їнський письменник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «му­зику слова» писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він всеодно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не розбився об рифи наших проблем.

Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність,— так світ і сприйме.

А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не напи­сав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одна­че йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не ур­валася ця можливість творення справжньої поезії.

Все потрібно — і йти у вир суспільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змар­нувати можливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову.

Про Ліну Костенко

	Чи знайдеться у нас поетка, яка присвятила би стільки віршів своїм попередницям і вчителькам? Ліна Костенко пише про Лесю Українку, Папушу, Лідію Койдулу, Іму Сумак, Сільву Капутікян, Анну Ахматову, роздратовано – про імператрицю Катерину й королеву Ядвігу, про Марусю Чурай, звісно що, про Марусю Чурай. У її воєнному вірші, де «орда шалена» спалює книжки з сільської бібліотеки, на кострище аутодафе послідовно і показово входять Гаршин, Кобзар, Достоєвський, Шекспір – і Леся; та вона єдина тут олюднена, простягає руки до зірок. — З есею «Ліна Костенко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Ліна Костенко наче генеалогічне древо жінок-літераторів ростить – гілка за гілкою. В такій літературній ботаніці коріння – завжди найцікавіше. Така рослинка проросте? «Молитись пням… Такі тотальні пні… / Я не люблю нещасних. Я щаслива. / Моя свобода при мені». — З есею «Ліна Костенко»
	— Ганна Улюра

	Після «Мандрівок серця» Костенко на п’ятнадцять років замовкла, вона продовжує писати й опублікує окремі вірші, але до наступної книжки мають іще ті роки пройти. А 1987-го буде драматична поема «Сніг у Флоренції», де так само під чужими поглядами роздвоюються герої, душі та обличчя. І це буде вже геть інша історія, кардинально інша. — З есею «Ліна Костенко»
	— Ганна Улюра

	Двоє в світі Костенко – це завжди на біду. В світі поетеси, левова частка віршів якої – любовна лірика. Хтось спромігся мене нарешті побачити, і я цієї миті перестала існувати. В цьому радикальна розбіжність Мара-світу ранньої Костенко і її пізніх світів. — З есею «Ліна Костенко»
	— Ганна Улюра

	«Я пастух. Я дерева пасу». Те дерево росте гілками в літературні канони, коріння його – на гідропоніці глухої творчої самотності: на виду і в досяжності «третього» широкого погляду. — З есею «Ліна Костенко»
	— Ганна Улюра

Див. також

• Зоряний інтеграл (поема) (1963)
• Маруся Чурай (1979)
• Сніг у Флоренції (поема) (1987)
• Берестечко (1999)
• Записки українського самашедшого (2010)

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Костенко Л. Записки українського самашедшого / Л.Костенко. — К.:А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. — 416 с. — ISBN 978-966-7047-88-7.
• Костенко Ліна. Триста поезій. Вибрані вірші. — 18. — К: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2019. — 416 с. — ISBN 978-617-585-035-0
• Ліна Костенко: тексти та їх інтерпретація. Навчальний посібник-хрестоматія / Ідея, впорядкування та інтерпретація творів Григорія Клочека. — Київ: Український пріоритет, 2019. — 648 с. — ISBN 978-617-7656-62-2
• Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3
• Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576 с. — ISBN 978-966-8152-17-7
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5