Йоанна Яґелло (пол. Joanna Jagiełło, у дівоцтві Рошковська, нар. 1974, Варшава) — польська письменниця та журналістка, авторка творів для дітей та молоді.

Йоанна Яґелло
Стаття у Вікіпедії

Цитати ред.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Б ред.

  •  

Батькам здається, ніби вони в курсі всього, мають чудовий контакт із дитиною, а тим часом діти не говорять найскладнішого, мовчать про найстрашніші речі. Просто треба намагатись робити все, аби дитина не боялась прийти, не боялась говорити[1].

В ред.

  •  

Варто справді цікавитись, що дитина робить, чим живе. Зрештою це ж цікаво, мені справді хочеться знати, що відбувається в школі, що вони роблять, чим вона цікавиться – і це моя стратегія[1].

  •  

Відповідальність полягає в тому, щоб показати різні аспекти життя, усі його складнощі якомога правдивіше. Тому я не можу вдавати, що підлітки не пʼють алкоголю або не займаються сексом, не можу вдавати, що певні речі не існують. Як і інші проблеми світу, наприклад, бідність чи суспільна нерівність, чи міграції[2].

Д ред.

  •  

Дітей треба поважати, я не втомлююся це говорити. Інакше діти нас або не слухатимуть, або ми своїх дітей пригнічуватимемо. Якщо ми сердимося на дитину, бо та щось накоїла чи, навпаки, чогось не зробила, то про покарання чи наслідки варто говорити як із підлеглим на роботі (ну, бо батьки – трохи начальники, еге ж?)[2].

  •  

Для підлітка наш світ, яким він був тридцять років тому, – зовсім чужий. Якщо ми хочемо зрозуміти власну дитину й допомогти їй, треба спробувати познайомитися з його реальністю. Переконатися, як функціонують соцмережі, поцікавитися, що таке тікток, які фільми син чи донька дивляться на ютубі, що зараз актуальне. Не оцінюйте, лише цікавтеся[3].

  •  

Доньці 17 років, іноді вона хоче пізніше повернутись додому чи кудись поїхати. Я швидше м’яка мама. Саме тому, що це дає мені той шанс, що у випадку чогось поганого чи страшного вона прийде до мене, скаже про це, бо знатиме, що я не влаштую їй скандалу, а допоможу[1].

  •  

Дорослі в моїх книжках теж помиляються. Теж по-дурному закохуються. Теж не завжди добре ставляться до близьких. Теж чогось прагнуть. Щодо відстані – вона означала б поразку книжки й автора[2].

З ред.

  •  

Завдяки доньці я бачила інших дітей, її друзів, які бували в нас удома, часто розмовляла з її подругами. Можливо, якби цього не було, я б і не наважилася написати роман для підлітків. І взагалі, якби не спілкувалася з підлітками постійно – не написала б для них жодної книжки[1].

  •  

Запитуйте дітей не лише про школу й уроки, ставте щирі запитання. Про хлопців, про алкоголь, про секс. Звичайно, немає жодних гарантій, що дитина відповість на них або що скаже правду. Та якщо ми докладемо зусиль, щоб ці розмови здавалися нормальними, вони зрештою перестануть бути табуйованими[3].

  •  

З підлітком, та й із малою дитиною, потрібно говорити, як із рівним. Ніколи не ставитися зверхньо. Саме так роблять найкращі педагоги й найкращі письменники[2].

  •  

Звісно, що я намагаюся в текстах дотримуватися певної рівноваги. Мова має бути гарною, але тут форма ніколи не буде найважливішою. Найважливіше – це сюжет, оповідь. Й емоції[2].

І ред.

  •  

Іноді на щось можна не зважати. Корона з голови не впаде. Адже ми хочемо виховати толерантну й водночас асертивну дитину. Яка поважає інших, проте має власну думку. Таку, що коли матиме проблеми, то не боятиметься про них розповісти. А не когось, хто нас тільки слухає. Якщо ви цього вимагаєте – купіть собі краще собаку[2].

К ред.

  •  

Книжка для мене – це не товар, який продається гірше чи краще. Ідеться про відвертість, щирість, про власний голос, про те, що ти сам можеш запропонувати читачеві[2].

  •  

Кожна вікова група по-своєму унікальна, їх важко порівнювати, і любити можна й треба дітей будь-якого віку. Отож я люблю писати і для дітей, і для підлітків, і для дорослих, але це різна «любов». Мабуть, досі найбільше задоволення приносить писання для підлітків, бо мені здається, що саме їм це найпотрібніше[2].

  •  

Кожна молода людина прагне, щоб її сприймали, любили, хоче мати друзів, боротися за власне місце у світі. Це щось незмінне, і багато книжок залишаються, як мені здається, універсальними, навіть якщо реалії дещо відрізняються[2].

  •  

Кожне покоління має власний світ, свої способи спілкування з іншими. Ми точно можемо заохочувати дітей, намагатися проводити з ними час так, як вони хочуть. Нехай це навіть будуть покупки в торговому центрі чи похід на піцу. А я знаю батьків, які заявляють: «Мусиш іти з нами до опери та й годі. А як ні – то нікуди не підемо». Нічого доброго із цього не вийде. Не треба говорити з дитиною з позиції начальника й демонструвати, що ми маємо над нею владу[3].

Л ред.

  •  

Людина повинна почуватися потрібною, і письменник також цього потребує. А ще я відчуваю, що підлітки мені дуже близькі емоційно, що я добре розумію, як воно – перебувати на межі дитинства й дорослого життя, що це, можливо, найважливіший момент формування особистості[2].

  •  

Люди часто не говорять про те, чого соромляться, із чим важко, про свої проблеми. Але я хочу показати, що власне варто говорити, із друзями чи близькими – поділитися, аби не бути самому. Не можна сказати, що це якесь готове рішення, бо кожна ситуація інакша, і люди всі різні[1].

М ред.

  •  

Мені здається, що дорослішання завжди було болісним. Не розумію, як можна говорити, що колись було інакше. Кожне покоління змагалося з іншими проблемами. Наші дідусі й бабусі зростали під час війни, усвідомлюючи постійну небезпеку, часто у злиднях, поганих умовах, наші батьки також жили в дуже складних умовах. Озираючись на своє дорослішання, я теж часто усвідомлюю, що воно аж ніяк не було легким. Постійно виникали проблеми, з якими хтось боровся: нерозуміння, несприйняття, нерівні можливості[3].

Н ред.

  •  

На мою думку, молоді важливо читати, що вихід є і вирішити щось можна – й у найгірших ситуаціях[1].

  •  

Наших спогадів про власний підлітковий вік замало, бо світ тоді був іншим, і проблеми інші, тут потрібен живий контакт, точно не книжковий, і не лише знання із психології, навіть не спеціальна освіта. Іноді я боюся, що перестану розуміти цей світ. Та, на щастя, у мене є маленька онука. За кільканадцять років вона теж буде підлітком і, може, дозволить мені долучитися до її світу[2].

О ред.

  •  

Онука – це щось неймовірне. Але мені здається, коли ми говоримо про контакт з дітьми чи внуками, то варто пам’ятати й про особливості характеру. Усі ми різні, не завжди легко складається той глибокий зв’язок, і це залежить від вдачі. Часом можна бути на одній хвилі, а часом над тим потрібно дуже багато попрацювати[1].

П ред.

  •  

Повага – це один зі стовпів, на яких тримаються наші стосунки. Другий – це розмови. Багато розмов, причому серйозних. Третій – багато свободи. Щодо рішень про вибір друзів, зацікавлень, дозвілля. Межі мають бути чіткими й добре зрозумілими. Жодних там «ні, бо ні» чи «так, бо так». А четвертий стовп – уміння пробачати та любов. Це все-таки наша дитина[2].

  •  

Повчати не слід у будь-якому разі. Книжка повинна бути як щира розмова, у якій ми щось показуємо, чимсь ділимося. Вона має бути передусім цікавою, бо й щира розмова не буває ні про що[2].

Р ред.

  •  

Розповідаймо дітям історії із власного життя. Покажімо, що й ми іноді бували неслухняними. Варто черпати досвід з усього, що відбувається довкола. Із преси, телебачення. Дивімося разом фільми, у яких ідеться про важкі теми. Бо проблеми, які можна обговорити, перестають бути надто складними[3].

С ред.

  •  

Слухання історій корисне кожному, бо спонукає думати. Заохочує стати на чийсь бік, порівняти власну ситуацію із ситуацією, у якій опинився герой, зауважити якісь інші можливості. Ідеальна книжка для підлітків розповідає цікаві й важливі історії, такі, які не залишать нас байдужими[2].

У ред.

  •  

У житті завжди є вихід, я загалом оптимістично дивлюся на світ, це моя життєва філософія[1].

  •  

У мене дві доньки. Коли я починала писати «Каву з кардамоном», моя старша донька була віку головної героїні. І я добре знала, що вона переживає, які має проблеми[2].

Ц ред.

  •  

Це драма нашого часу – діти й батьки живуть наче на окремих островах. Не мають контакту, або ж він мінімальний, у формі низки заяложених щоденних питань. Найперше йдеться про емоційний контакт, про який дуже важливо дбати й старатись його втримувати. Навіть, якщо доведеться дивитись разом на тік-току якісь дурниці[1].

Я ред.

  •  

Я дуже емоційна людина, це моя стихія. Хоча, мушу сказати, що коли писала «Як дві краплі води», то настільки перейнялася долею героїні і, хоч сама в такій ситуації ніколи не опинялася, та все ж до нормального життя поверталася складно. Мабуть, так само складно акторові вийти з ролі[2].

  •  

Якщо, наприклад, ідеться про депресію, то моя мама страждала від депресії певний час, багато моїх знайомих також, тож я краще розумію її механізми, знаю, як вона виглядає, як людина стає заблокованою. І так, коли з’являється якась складна тема, то завжди дуже багато читаю, у тому числі й психологічних видань. Ні, я не психолог за освітою, але дуже стараюсь, щоб усе мало правдиве підґрунтя[1].

  •  

Я м’яка мама, бо переконана, що м’які батьки досягають кращого ефекту, тому обрала таку стратегію – тобто, дуже стараюсь бути близько й мати щирий контакт. Не отакий силуваний, мовляв, зараз потрібно про щось поговорити із дитиною – то сядьмо тут і поговоримо, ні, такого діти страшенно не люблять, бо все має бути природно й правдиво[1].

  •  

Я цікавлюсь психологією, і таки правда – письменник мусить бути психологом. Читаю дуже багато статей на тему психології молоді, підліткової, зокрема, і з психіатрії також[1].

Примітки ред.