Йосип (Сліпий)

предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал

Верхо́вний архиєпи́скоп Йо́сиф Сліпи́й (у світі Йо́сиф Коберни́цький-Дичко́вський; 17 лютого 1892 — 7 вересня 1984) — єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

Йосип (Сліпий)
Cardinal Josyp Slipyj.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


ЦитатиРедагувати

БРедагувати

  •  

Багато разів звертався я до наших українських матерів, вказуючи їм на їхнє велике завдання перед Богом і нашою історією їх велику відповідальність у вихованні молодого покоління.
«Якою силою є материнство!» — кликав вже старогрецький поет. Милосердний Бог у своїм плані спасення вибрав собі Матір для воплочення свого Єдинородного Сина, щоб вона стала для нас усіх духовною Матір'ю[1].

  •  

Бог був, є і буде! То е велика правда, на яку ми опираємося, яку почитаємо, яка нас підносить — бо є Бог, який творить усе, підтримує все і до якого ми звертаємося. Він найсправедливіпшй і наймилосердніший! «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуємо» (Ді. 17, 28)[1].

  •  

Бог є любов і хоче, щоб ми любов’ю перемагали зло і ненависть. Бо любов будує, а ненависть руйнує людські душі, затруює людські серця. Ісус казав: «Ось що вам заповідаю: щоб ви любили один одного! Ненавидить вас світ — то знайте: мене він ще перед вами зненавидів» (Йо. 15,17-18)[1].

ВРедагувати

  •  

Вдячність — це для християн свята річ і важливий обов’язок, і треба би словам подяки надати той святий характер, який повинна мати правдива християнська вдячність, за словами св. Павла: “І все, що б ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім’я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через Нього” (Кл. 3,17)[1].

  •  

Велике це і святе діло — бути Христовим свідком, учнем і священиком. Працею священиків Христос веде людство і народи до спасення, живе в світі як світло для світа, провадить людство і народи по історичних дорогах одним певним шляхом. Та сам Христос сказав, що люди часто більше люблять темряву, ніж світло (див. Йо. З, 19) і йдуть своїми дорогами. У такі часи історії, звичайно, буває брак священиків, бо ті, яких Христос кличе до своєї праці, відмовляються, або подобається їм більше життя в світі, життя для марнот світа, ніж життя для других, для свого народу, для Христа і блаженної вічности. Ми це звемо: «брак священичих покликань», а сам Христос із журбою казав: «Жнива великі, та робітників мало» (Мт. 9, 37)[1].

  •  

Великого бажайте! ...Одушевлятися великим, високим і мати перед очима гідну мету — само собою підносить людину. ...Людина росте зі своїми задумами і своїми планами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духовних будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике... Держись вічного життя! (див. 1 Тм. 6,12)[1].

  •  

Відкуплення — то нове життя у Христі. То не звичайне природне життя, яким живемо з дня на день, але то життя, яким Бог живе в нас своєю благодаттю і яке завершується життям вічним. Пресвята Євхаристія — то завдаток того життя вже тут, на землі. Тому священик і каже, коли дає нам Святе Причастя: «Причащається раб Божий на відпущення гріхів своїх і на життя вічне»[1].

  •  

Всі прагнемо жити, а душа наша в окремий спосіб відчуває потребу і схильність до вічности, бо вона — дух. Але її життя вічне запевнене лише життям у Божій благодаті. Тому спішімо завжди з чистим серцем на заклик нашої Літургії: «Зі страхом Божим і вірою приступіть»[1]!

  •  

Все могло бути набагато гірше: вас могли ще бити й принижувати. Запам'ятайте, зло довго тривати не може![2]

ДРедагувати

  •  

Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука. Від початку людської історії вели вони людину впродовж віків, як два нерозлучні товариші, удосконалювали її знання, мораль і життєві вимоги.
Ціль науки — пізнати правду. Об’явлення не відводить науку від правди, але відкриває нове. Певність надприродних правд є більша, ніж природних, бо їх відкриває непомильний Бог, а не помильний чоловік. І тому наука й віра не тільки не можуть собі суперечити, але, навпаки, мирна співпраця і взаємна поміч виходить їм на обопільну користь[1].

  •  

Для нас християн — то подія надприродного значення. Ми народились у Христі для життя вічного, ми стали членами Христового містичного Тіла тут, на землі, і спадкоємцями Його вічного Царства, ми за словами Митрополита Іларіона, вступили в Христову добу Божої благодаті. Коли ж ця надприродна подія докорінно змінила наші душі, вона внесла і новий спосіб щоденного життя, новий спосіб мислення, вона піднесла нас на нові щаблі людського життя[1].

ЄРедагувати

  •  

Є природне право на оборону — чи то для поодинокої особи, чи для народу. Застосування цього права, на жаль, відбуватиметься, поки людство не збагне великої правди, що всі ми — Божі діти і що «тут, на землі, не маємо постійного місця, а до вічності прямуємо» (див. Євр. 13,14)[1].

ЗРедагувати

  •  

Загальновідомий благодатний вплив посту в житті кожного християнина. Його практика в Христовій Церкві була завжди одним із найважніших чинників і засобів покути та покаяння за гріхи, освячення і подвигів у змаганні до християнської досконалости. Сам Ісус Христос положив піст як наріжний камінь у будові покаяння, праведности і досконалости душі[1].

  •  

Згадайте своїх славних предків, що так бадьоро несли хрест церковної єдности і проливали за неї свою кров — митрополитів, архиєпископів, священиків, монахів, монахинь і непроглядну кількість вірних. Гляньте на теперішніх страждальців, що стільки перетерпіли, і їхні праведні родини (...) Вони мають совість чисту, радісно глядять в очі, а заслуга їхня перед Богом і Церквою, історією і народом — велика.
А скільки з них архиєреїв, духовних, вірних свято донесли свій хрест у в’язниці до кінця й одержали, вже як ісповідники, заслужений вінець слави. Вони послухали науку св. Петра: «Коли ви терпите задля справедливості, — щасливі ви, а страху їх не бійтеся, ані не тривожтеся, а Господа Бога святіть — у серцях ваших... (1 Пт. 3,14-15)[1].

ІРедагувати

  •  

І свячене, і просфора, і коляди, і поминки, і святочні обходи зв'язують одиницю з народом, запускають у ній глибоко коріння національної свідомості, так, що важко її після того відірвати від матірного пня, від неньки України[3].

  •  

І Христос тоді каже: «Видите, той митар вийшов більш оправданий, ніж той фарисей». Він вийшов більш оправданий. Чому? Та покора його, те відання і визнання своєї вини — ніде він, хоч наробив стільки зла, не виносить своєї особи. Він перед Господом Богом є ніщо — старався тільки, щоб Господь простив йому всі гріхи. І тому він такий великий у своїй покорі! Покірним Господь дає благодать, а гордим противиться, як виразно сказано й у св. Петра й св. Якова. Господь не любить зарозумілих і гордих, бо вони не мають чим гордитися, бо те, що маємо, маємо від Бога[1].

КРедагувати

  •  

Коли хто з миром і любов’ю глядить на свою працю, на свої клопоти і труди під кутом вічности, а не матерії, що проминає, то, як каже Христос, зачинає вже тепер своє вічне життя і відчуває його благодатній вплив і полегшу: «Шукайте перш Царства Божого» (Мт. 6, 33)[1].

  •  

Коли глянемо на Пречисту Діву Марію, вона від свого народження була охоронена від гріха. До неї, як до нікого іншого, говорив архангел Гавриїл: радуйся благодатна, ти повна ласки Божої. Радуйся, бо в тебе найчистіша душа... І ще до неї сказав ангел: щоб ти була весела, щоб ти була рада... Те саме каже ангел нині нашій душі: радуйся! Щоб і твоя душа була чиста, несквернена, щоб вона була освячена і сповіддю, і Святим Причастям...[1].

  •  

Крізь терни до зірок — девіз, написаний на його єпископському гербі

 

Per aspera ad astra

  •  

Куди належить молодь — там і майбутнє. Молода душа, — це терен боротьби, де вирішується питання, чи суспільність має бути християнською, чи безбожною. Вже замолоду вирішується і стелиться дорога людини, і залежить вона від того, чи зародки доброго, а чи зла візьмуть верх. Правда, що і гарна, і добра, і чесна молодість може ще завернути до злого, але зла молодість не видасть доброго плоду[1].

ЛРедагувати

  •  

Любіть свою Українську Католицьку Церкву і наш український народ. Любіть наш чудовий східний обряд і все, що наше рідне, українське. Не лякайтеся труднощів і перепон, бо з нами Бог. Вірте у велике і світле майбутнє Укрїнської Церкви і народу, бо після Голготи напевно прийде Воскресення[4]. — Із Промови Патріярха Йосипа (Сліпого) до українських хористів з Польщі, Рим, 15 листопада 1983 р.

МРедагувати

  •  

Марія Богородиця неначе мандруватиме посеред вас і відвідуватиме Вас. Так часто бачив її наш нарід уявою своїх поетів і письменників. Вона мандрувала серед терплячих, мандрувала степами України і шукала там свого воскреслого Сина, вона втирала сльози гноблених і покривджених...[1].

  •  

Ми, українці, мали скрізь одну прикмету: де б не опинились — ми організовувались в громаду, обов’язково думали про свою власну Церкву і пильно дбали, щоб не загубитись серед чужинців.
Прикмета організованости — то велика прикмета народу, то запорука, що нарід потрапить сам собою кермувати, знає ким він є, знає як за свою правду, долю і волю стати серед непригожих обставин. Ця прикмета є також запорукою для недержавного поневоленого народу, що таку державу він потрапить і здобути, і зорганізувати[1].

  •  

Митар і фарисей — два типи, що надають тон в цілому житті. З одного боку, маєте того, дещо зарозумілого, що думає високо про свою особу, що хотів би всюди світити й вибиватися наверх. А другий — митар, що побачив, скільки він зла натворив, прийшов, клякнув на порозі, а не став спереду, як фарисей, і бився в груди: «Боже, милостивий будь мені грішному»! Він бився в груди, свідомий своїх гріхів, упадків, і хотів навернутися...[1].

  •  

Молитва — це насамперед вислів повної довіри до Божої помочі і непохитної віри в те, що могутній Господь здійснить те, про що Його невпинно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам виконати наші довірливі прохання? Він же сказав: «Просіть — і дасться вам, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчиниться вам...» (Мт. 8, 7)[1]

  •  

Мудрість, або Свята Софія — то великий дар Божий, який Господь нам уділяє так само, як дав нам буття-існування. Бог — то вічне Буття, Бог — то вічна Мудрість. Ви зачерпнули її тут як Божу благодать, у цім нашім університеті, — скромно, без світського шуму і галасу. Мудрість Старого Завіту каже: «Тихе слово мудрих варт більше, ніж крик ватажка дурнів. Мудрість ліпша від військової зброї» (Проп. 9, 17-18). Цініть, отже, науку, знайдіть у ній смак, полюбіть її, бо без науки будете бідні ви і наш нарід — коли не схоче розвиватися в знанні і Божій Мудрості[1]. — Із Промови Патріярха Йосифа (Сліпого) на закінченння Літнього курсу, Рим, 25 липня 1984 р.

НРедагувати

  •  

Наглядною нагородою для священика (чи катехита), що дуже підтримує на дусі і заохочує, є те, що він бачить, як слухачі приймають його слово без упередження і з любов’ю, без злобної критики, зі свіжою вразливістю чистої душі. З тим в’яжеться і думка, що та дитина буде колись мужем або жінкою, добре вишколеною у Христовій вірі! Яке це велике вдоволення для пароха, коли бачить, що його парохіяни провадять чесне, богобоязливе життя. Зі св. Павлом він може сказати: «Я поїв вас молоком, не стравою, бо ви ще не були в силі» (див. 1 Кр. 3,2). А тепер, брати і сестри, ви — «моя радість і вінець» (див. Флп. 4,1)[1].

  •  

Найчисленніші Церкви в нас — Православна й Католицька і, безсторонньо кажучи, нема між нами суттєвої догматичної відмінности, як це стверджують богословські студії і свідчить історія. Правду говорячи, розлам і поділ підтримують тільки ззовні, ті, хто знають, що тим ослаблюють український народ і Церкву. ...Треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро та не бути мотовилом у чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу...[1].

  •  

Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, що сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум...» (Пор. моє «Слово на відкритті Богословської Академії» у Львові 6 жовтня 1929 р.)[1]

  •  

Наша загальна національна хиба — роз'єднування і розбивання, свари і чвари. Ми радо схиблюємо і коримося чужим, щоби могти суперничати між собою і шкодити рідній справі. Дав би Бог, щоб опам'яталися ми всі від гори до долу і думали про майбутнє добро України і її Церкви, щоб закинули свої амбіції і самсобіпанські бажання, і користі, а Бога й Україну висунули як провідну ідею нашого життя, думок і діл[4]!

  •  

Наша історія Церкви тісно пов’язана з іконою. Нема церкви без ікони, а з тим годі говорити про історію Церкви без церковного мистецтва. І так вони в нас, слава Богу, лучились завжди разом. Разом, де є церква, там мусить бути ікона[1].

  •  

Нашій Церкві на поселеннях і в Україні потрібний один провід, яким є Патріярхат. Ним радіють та його підтримують. Та й Ви працюйте дальше для тої великої ідеї, щоб у нас була одна думка, одне бажання і один дух, що має лучити нас з великою нашою традицією Патріяхату[1].

  •  

Нехай ця хвилина зустрічі буде благословенною на тій дорозі до нашої єдности. Ця єдність мусить прийти... Вже це одне, що ми свідомі того і йдемо в тому напрямі, — це Боже благословення... Дай Боже, щоб ці наші кроки запровадили нас до одної спільної мети і осягнення того, чого бажав Ісус Христос, основуючи свою Церкву[1].

  •  

Носієм своєї благовісти учинив Христос Церкву — установу справді Божу. Вона триває вже 2000 літ і має тривати до кінця віку. Коли за цей час поставали і пропадали тисячі держав і народів, союзів і товариств, то вона дивним дивом стоїть непорушна, мимо всіх хуртовин, єресей і переслідувань. Якусь Божу надлюдську залізну організованість вдунув у неї Христос, і від неї мусимо вчитися, і з неї брати собі приклад[1].

ОРедагувати

  •  

Одне з найбільших наших сучасних завдань до проголошення блаженним Митрополита Андрея — це розбудження і плекання покликань до духовного стану серед нашої молоді. За заступництвом Слуги Божого Андрея, молоде, свіже духовенство дасть найсильніше запевнення розвою нашої Церкви і закріплення національної свідомости, зростом шкільництва і оживленням нашої славної традиції[1].

  •  

Одною з найкращих Христових притч є притча про милосердного самарянина. У ній є стільки науки про наше ставлення до співбратів, у ній Христос вчить, хто є нашим ближнім і каже, як нам чинити з ними. Нашими ближніми є всі, що опинилися в якійсь потребі, в якійсь біді, клопоті, терпінні чи й у небезпеці смерти. Тоді, згідно з наукою Христовою, нема для нас значення, чи то свояк, чи знайомий, чи приятель, чи чужинець, чи незнаний, чи навіть ворог; ми маємо йому поспішити з допомогою. Хоча, на перший погляд, це видається легким і милим, та коли йдеться про ворогів чи чужинців, ми можемо поступити як левіт і священик у Христовій притчі[1].

  •  

Основною чеснотою священика є побожність, себто особливий наклін душі до почитання Бога[1].

  •  

Отож, заповітую вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду, і за весь український нарід, і просіть всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви[1]!

  •  

Очевидно читання Святого Письма вимагає підготування і тому порадно читати його з добрими поясненнями[1].

ПРедагувати

  •  

Пам’ятаймо слова св. ап. Павла, якими він піддержував постійно упокорювану християнську громаду в Римі: «Утиски приносять терпеливість, терпеливість приносить досвід, а досвід — надію» (Рм. 5, 3-4). А надією живемо всі, що над нами є милосердний Господь, який бачить наші сльози, нашу добру волю, бачить, що згідно з Його словом несемо хрест, як нарід, і що Він зглянеться над нами та подасть винагороду[1].

  •  

Пам’ятайте, що любов Бога і ближнього — це той наймогутніший засіб, яким Ви можете приєднати і придбати молоді покоління до Бога і до Його Церкви. Молоді покоління, що їх атеїстичний режим старається виховувати у неправді та у ненависті, знайдуть Христа Бога і Божу правду у Христовій Церкві, у прикладі і теплі Вашої любови до ближнього[1].

  •  

Після молитви і святости заохочую Вас, Дорогі Браття, усильно і щиро працювати. Пам’ятайте, що монастир є місцем не відпочинку, а подвигу і праці. Майте завжди на увазі, що мусите так працювати, щоб удержати не лишень самого себе, але бодай ще одного з ваших братів. Ваша праця — різноманітна: наукова, мистецька, господарська чи реміснича має бути совісно сповнена і скерована на славу Божу і святої Церкви. Вона має бути продовженням вашої молитви і скріпленням вашої святости[1].

  •  

Прощаючись зі своїми учнями перед вознесенням, наш Господь ще раз пригадав їм, яке велике і широке їхнє завдання, до якого Він їх закликав: «І будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8). Христос приніс цілому людству науку-свідчення про Отця, у Христі ми побачили Отця-Бога, Його славу, ми побачили, якими ми, люди, повинні бути за нашою гідністю і досконалістю, Він приніс нам своїм словом, своїм життям і смертю з воскресенням повернення до Отця і життя вічне[1].

РРедагувати

  •  

Рідна мова — це нетлінний скарб, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони і переслідування, і передали нам у спадщину, і ми повинні йти їхніми слідами[1].

  •  

Родина — це перша жива клітина народу і Церкви, це перша школа катехизи. Кожна мама — перша вчителька про Бога і Його правди[1].

  •  

Розум не є свобідний, коли наглядно бачить правду предмету. З тієї хвилини, як пізнає, що річ мається (два рази два є чотири), конечно видає осуд і дає свою згоду на правду[5].

СРедагувати

  •  

Саме ствердження й описання факту не є ще науковим знанням. Щойно прослідження зв'язків, причин і наслідків діяння є науковим пізнанням[5].

 
Ця цитата була обрана цитатою дня 17 лютого 2016 року.
  •  

Спільним моментом у нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Велямина- Рутського. На жаль, їхня висока ідея згоди не здійснилася. Такі великі кроки зближення й порозуміння в новіші часи вже зроблені за Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.
Так само й тепер відбулася сердечна зустріч при великому здвизі православних у Бавнд-Бруку з Митрополитом Йоаном Теодоровичем. Там пролунали тоді великі слова:
«Ми такі православні, як Ви — католики!»
Це правда, нам треба всім пристати на Київську прадідну традицію...[1].

  •  

Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і сповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова!
З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря[1]...

ТРедагувати

  •  

Треба нам завжди пам’ятати, навіть серед найбільших переслідувань і терпінь, про найбільшу заповідь, яку лишив своїм послідовникам наш божественний Спаситель, а саме — про заповідь любови Бога і ближнього, не виключаючи тих, що нас переслідують[1].

  •  

Тому заповідаю Вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я!
Але наш Патріярхат ми вже маємо[1]!

УРедагувати

  •  

Українське жіноцтво мурашиною працею в своїй християнській родині, в громаді, в Церкві і над усе на виховному полі доказує, що українська жінка вміє бачити своє велике місце в християнському суспільстві. Наше жіноцтво може так багато добра зробити для своєї Церкви: плекання духовних покликань, молитвами і старанням про потрібну нам єдність і єдиномисліє.
Працюйте в тому напрямі і будьте надалі свідоцтвом гідности і шляхетности української жінки та українських матерів[1].

  •  

Усвідомлення, що я християнин-католик, мусить проникати всю душу до її глибин і супроводжати все думання і діяння від ранку до вечора, а не обмежуватися тільки короткою молитвою й участю у богослуженнях в неділі і свята. Старання про туземні матеріальні добра і маєтки занадто абсорбує і вичерпує енергію сучасної людини не раз так, що не стає вже сил, щоб молитвою і свідомою думкою раз-у-раз відривати себе від туземних турбот і линути в духовний світ за духовними благами і скарбами[1].

  •  

Український народе, як я сказав, будь собою! Не підлещуйся, другим у ласки не заходь, але сам власною працею здобудь своє майбутнє! Будь свідомим того, що ти є українським народом!
Якщо ця ідея ввійде у Вас, у духовенство, в мирян та в духовні семінарії — тоді, мої Дорогі, ми витримаємо це все лихо довкола нас. А велика-велика надія — на тих найменших, які підтримують нашу надію, що по нашій смерті ви таки не пропадете.
Прийде твоя хвилина, коли ти станеш і займеш належне місце «в колі народів».
Будьмо собою — і маємо надію, що буде краще[1].

  •  

Українська жінка в історії завжди була глибоко віруючою і богобоязливою, і тому наше родинне життя було завжди здорове і сильне, а зі здорового родиною був здоровий нарід. Значною мірою завдяки цьому чинникові ми існуємо серед тяжких часів нашої історії[1].

  •  

Уся наша надія на Христа — миротворця, що поставив своїм завданням утвердити мир на землі і зробив гаслом свого народження ангельську пісню: «Слава на висотах Богу, на землі — мир, в людях — уподобання» (див. Лк. 2,14). Оце і наш обов’язок і наша мета[1].

ХРедагувати

  •  

Христос бо єдиний Визволитель, Він — єдина Путь, єдина Істина, єдине Життя (див. Йо. 14, 6). Він є суттю людського життя, Він є основою людської гідности. Христос є «світлом світу» (див. Йо. 8, 12), справжнім світлом, що у «темряві світить» і «просвітлює кожну людину» (див. Йо. 1, 5-9) в лютому бремені непевности, несправедливости і безнадійности. Немає іншого світла! Єдине наше Світло — Христос[1]!

  •  

Христос вчить нас своєю притчею (про милосердного самарянина — ред.) практичної любови до ближнього і милосердя. Вчить також, як маємо наслідувати нашого небесного Отця: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5.48), а Він «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5,45).
Закінчив свою притчу Христос словами: «Іди і ти роби так само». У цей спосіб почалися в Церкві діла милосердя і любови для тих, хто в потребі, — скривджених, осиротілих, поневолених, переслідуваних[1].

  •  

Христос радо йде кожному каянникові назустріч, Він же — Бог покаяння, що прийшов на землю якраз тому, щоб дати можливість скрухи серця, візвати до покути й поправи. Якій безлічі грішників простив їхні провини і вчинки, і зробив їх великими святими! Простить і вам й освятить ваші душі. Треба лише після належного приготування в покорі склонити голову, пригнути тілесну і душевну шию, обтяжену множеством гріхів, і приступити до Нього в таїнстві покаяння. «Наблизьтеся до Бога, і Він наблизиться до вас. Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники!», кличе і св. ап. Яків (Як. 4, 8)[1].

  •  

Християнська родина і рідна українська школа — це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!
Отож, заповітую вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого українського народу[1]!

  •  

Християнин, як і все інше, так і свою Батьківщину повинен любити в Бозі і для Бога. То значить, радо і щиро, завжди і всюди думкою, серцем і ділами давати перше місце Богові, тобто любити Бога і Його найсвятішу волю у своїй Батьківщині. Без Бога ми були б нічим, а без батьків і Батьківщини ми не були б тим, ким є. Ми не мали б духовної і моральної вартости і краси, які ми набули і маємо.
І тому по Богові людина найбільше довжна і зобов’язана своїм батькам і Батьківщині[1].

ЦРедагувати

  •  

Церковні свята — не лише згадка і спомин давно минулих дій із життя Христа і святих, а й нове дійсне перехрестя євангельських подій із такими ж реальними щодо сущности наслідками в душі, як і колись. Уже сама пам’ять того, що сталося, величезно вагома: 12 апостолів — слабосилих пересічних людей, переважно рибалок, починають змінювати лице земної кулі і надавати новий напрям усій історії людства. По містах і селах зачинають вони будувати храми, приносити з вірними Христову жертву, вчать думати новим способом, не поганськими категоріями, а згідними з наукою Христа...
І тут свята Церква закликає не лише до роздумування над великими діями, а й до усильної молитви про потрібну поміч у подібні хвилини теперішности[1].

ЧРедагувати

  •  

Чим більше вчений знає здобутки других, тим більше є залежний, а чим менше знає, тим свобідніший, але, на жаль, для блудів[5].

ЩРедагувати

  •  

Щоб усе те передати всім людям по всій землі, Христос вибрав дванадцятьох апостолів, які мали перед світом про те свідчити, тобто проповідувати Христові слова, говорити про Його життя і Його спасенне діло для нас.
Апостоли своє свідчення передали наслідникам-єпископам і їхнім співробітникам-священикам, і в той спосіб Христове слово, сам Христос живе у своїй Церкві до сьогодні[1].

  •  

Що про вас скаже історія? З яким багажем, добрим чи поганим, ти станеш перед Богом[2]?

ЯРедагувати

  •  

Я вдячний, що Ви виявили свою зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся «за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси» у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. апостола Петра 1975 р. у час Святого Року.
Патріярхат, видіння Вашої віруючої душі став для Вас живою дійсністю! Таким він для Вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи — і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та у Вашій свідомості і Вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана Патріяршим вінцем[1]!

  •  

Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете моїми свідками...» (Ді. 1, 8). Свідчити Христові — сповідувати Його перед людьми (див. Лк. 12, 8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «убивають тіло» (Лк. 12, 4)[1].

  •  

Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись такій світлій науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, був свідомий того, що наука — це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука — це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (див. Мт. 28,19)[1]

Із Послання Патріярха Йосипа (Сліпого) до духовенства і вірних з нагоди 20-ліття звільнення з заслання, 1983Редагувати

  •  

Великим і багатим милосердям Божим, майже чудом, за молитвами Вашими і старанням Святішого Отця Івана XXIII та інших добрих людей послав мені Бог звільнення, коли тюремні терпіння доходили до вершка. І я опинився на волі. Для всіх це була велика несподіванка, з великим зворушенням прийняв цю майже неймовірну вістку сам Святійший Отець і стрінув мене зі словами «Наслідування Христа»: «Щаслива та година, коли Ісус кличе від сліз до душевної радости»[6]. — Із Послання Патріярха Йосипа (Сліпого) до духовенства і вірних з нагоди 20-ліття звільнення з заслання, (1963-1983), Рим, 9 лютого 1983 р.

  •  

Нехай буде ім'я Боже благословенне за все. Нехай не пом'яне лиходіям того, що лукавого вони зробили. Прощаю від серця всім, що мучили і в'язнили мене, що замикали уста мої і забороняли благословити дітей Божих. Нехай Бог простить їм за невіжество і невірство їхнє[7].

  •  

Хай остануть ці слова для нащадків.
Для святої нашої Церкви, для многостраждального мого народу я трудився все своє життя — на волі чи в неволі, в славі чи в неславі, суджений своїми чи чужими, славлений чи відкинений — добро моєї Церкви і мого народу було моїм світлом і моєю ціллю. Все, що зробити міг вільними руками, не зв'язаними безбожницькими путами, зробив я з єдиною потіхою, що Бог благословив це, а суд історії скаже своє правдиве слово[8].

Із Заповіту Блаженнішого Патріярха Йосифа (Сліпого)Редагувати

  •  

Нічне ув'язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!
Силу на оцьому моєму хресному шляху В'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зі мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі Владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці.
Я не самотній[9]!

  •  

Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в'язнем Христа!
Сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!
Прощаю їм усім, бо й вони — тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою благодать — бути в неволі і на волі в'язнем Христа ради[10]!

Цитати про Йосипа (Сліпого)Редагувати

  •  

Митрополит Андрей доручив візію університету о. д-ру Йосифу Сліпому, а той ішов до її здійснення переконано і цілеспрямовано, ціною титанічної праці й з незламної волі, – хоч нерідко наражався на нерозуміння, а то й іронію в середовищі семінаристів, клиру й громадського загалу.
Коли після десятиліття (1929-1939 рр.) систематичної, планомірної праці вже на базі Богословської Академії постала основа для універси­тету, обставини перетворилися з важких на неможливі. Як і напередодні Першої світової війни, так і в 1939 році на перепоні створення університету стали глобальні катаклізми. Геноцид цілих народів, нівеляція мо­ралі, руйнація столітніх надбань матеріяльної культури, повна розруха економіки, що стали наслідками Другої Світової війни, перекреслюва­ли не лише університетські перспективи. Але й кінець війни не поклав краю її жахіттям. Ідеологія, яка завдяки війні тільки набрала сили, ще довго не давала людям спокійно жити на українській землі[11]. — З лекції «Подяка за благословення Антоновичів та обіцянка нести його далі». Львів, 19 травня 2007 р.

  Борис Ґудзяк
  •  

Чи переслідувані на батьківщині, чи перебуваю­чи на східному засланні, український інтелігент, духовний провід­ник, політик, підприємець, господар – зрештою, проста українська душа – переживали добу невимовних випробувань, наслідки яких ще довго буде важко збагнути.
Тоді Архиєпископ, а після смерти Андрея Шептицького – Ми­трополит Йосиф очолив ряди тих, хто став на дорогу боротьби з найбільшим лихом XX століття. Лише глибоке пережиття Божо­го благословення, невід’ємна тотожність гідности «образу і подо­би» Божої (Бут. 1:27) і здатність передавати це благословення й цю ідентичність через спільноту ісповідників та мучеників – широко розсіяному Божому людові, дозволили беззбройним, по-людськи безборонним постатям подолати спершу свастику, а згодом серп і молот, подолати ҐУЛАГ і всі інші безглузді та лукаві витвори гордовитого ідеологічного утопізму[11]. — З лекції «Подяка за благословення Антоновичів та обіцянка нести його далі». Львів, 19 травня 2007 р.

  — Борис Ґудзяк

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Великого бажайте. 365 думок визначних постатей УКГЦ. — Львів: Свічадо, 2019. — 160 с. — ISBN 978-966-938-282-5
  • 125 думок патріярха Йосифа Сліпого Упоряд. Ференц Тереза. — Львів: Свічадо, 2017. — 144 с. — ISBN 978-966-938-103-3