Клер Сімон
Клер Сімон (фр. Claire Simon, нар. 1955, Лондон) — французька режисерка, акторка та сценаристка.
| Клер Сімон | |
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Документальні фільми мають дві проблеми. Правда прекрасна, вона така гарна, що стирає все інше. Це перший пункт. Але проблема з правдою полягає в тому, що люди не бачать, як її зроблено, як вона виникає. Це надзвичайний феномен. Люди думають, що режисер документальних фільмів просто вмикає свою камеру і знімає, але це не так. Відчуття правди конструюється й нарощується. Це дуже велика робота[1]. |
Зараз телебачення вже не цікавиться документальними фільмами. Тобто справжнім документальним кіно. Воно шукає репортажі й організовані зйомки, де тележурналісти схожі на режисерів. Вони не вважають документальний фільм справжньою кінематографічною формою, де кожен режисер може запитати себе, як знімати реальність[1]. |
Ми з моїми колегами як режисери докладали певних зусиль і до документальних, і до художніх фільмів. Але справжній початок жанру, про який ми говоримо, у Франції відбувся на початку 1990-х. Французькі документалісти доволі нашуміли у світі, бо Франція стала першою країною, де документальні фільми почали показувати в кінотеатрах. Власне, це й було моєю метою[1]. |
Найголовніше — навчити глядачів бачити структуру документальних фільмів, адже глядачі справді думають (навіть критики!), що в документальному фільмі його автор просто знімає реальність, що далеко не завжди так. На цьогорічному фестивалі Docudays UA усі фільми, які я переглянула, оповідали сильні історії, а те, що вони всі справжні, насправді дуже-дуже сильно[1]. |
Наприклад, історії, які відбуваються під час війни на Донбасі. Такі фільми дуже цікаві, оскільки показують, як зроблено таке документальне кіно. Є ще фільми, скажімо, про тюремне ув’язнення, і це сильні історії, бо вони правдиві. Те, що ви бачите на екрані, переглядаючи такий документальний фільм, настільки неймовірне, що якби йшлося про художнє кіно, то картина була б недостатньо хорошою[1]. |
Програмісти на телебаченні впевнені, що знають, як робити фільми. Така ось нині у Франції ситуація. Зараз лише один кінотеатр показує французьким глядачам здебільшого документалістику. До карантину й пандемії COVID-19 вони щотижня пропонували як мінімум 15 документальних фільмів, що свідчить про інтерес до жанру у Франції[1]. |
Справжній старт кінодокументалістики у Франції відбувся на початку 1990-х. Раніше Реймонд Депардон зняв лише декілька документальних картин, які показували в кінотеатрах. Іще раніше, у 1969 році, Марсель Оффулс презентував фільм «Смуток і жаль». Тоді документальне кіно створювали тому, що вважали його політичним жанром[1]. |
У кіноіндустрії триває велике зіткнення й боротьба між жанрами документального та художнього кіно. Люди з виробництва художніх фільмів, яким добре платять, бояться кінодокументалістики, бо відчувають, що хтось знімає фільми за менші гроші, а тому вони можуть утратити свої доходи. Відбувається своєрідне шпигування однієї галузі за іншою, тобто виробники художніх фільмів не зводять погляду з документалістики. Така реальність[1]. |
Фільми про воєнні конфлікти вважаю цікавими, але часто трохи нудними. Схоже, багато хто вважає, наче єдиний спосіб зробити документальний фільм — це бути на війні або чомусь подібному. Це показує слабкість галузі документального кіно. Бо якщо йдеться лише про це, ми не можемо оцінити іншого, збагнути, що в звичайному житті також є багато цікавого та складного. Тому я знімаю лише такі фільми. Усі вони про дуже звичайні речі[1]. |
Я згодна, що документальний фільм сам собою є кінематографом, де можливий будь-який винахід форми чи теми (залежно від ідеї фільму)[1]. |
Примітки
ред.
