Крапивенко Дмитро Михайлович

Дмитро Михайлович Крапивенко (народився 27 квітня 1979 в Туркменістані) — український журналіст, публіцист, волонтер. Був головним редактором часопису «Український тиждень», редактором українського видання «Світ у 2019 році». З початком повномасштабного вторгнення РФ пішов до лав ЗСУ.

Дмитро Крапивенко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Зараз, під час таких трагічних подій, в горнилі війни, ці обриси нації викристалізовуються. І люди, мені здається, після цього всього не будуть вважати, що питання ідентичності якесь вторинне; що головне, щоб сало було на столі. На щастя, нами так і не змогли зманіпулювати. Пік цього всього був за правління Віктора Януковича, у 2013 році, коли ми йшли шляхом такої собі Білорусі. Коли нам би залишили сяку-таку «культурну автономію», де українською можна було б зі смішним акцентом у кіно розмовляти, гопачка врізати. На щастя, цього всього не сталося. І, я думаю, я вірю, що цей процес незворотній. Що обриси нації нарешті окресляться, й окресляться вони по всій території України.

Зараз у нас дуже багато різнопланової ветеранської літератури, і просто додати туди ще один піксель, – не бачу сенсу. Звичайно, я продовжуватиму писати, наскільки в мене буде така можливість, але навряд, чи з цього колись вийде книжка.

Книжки навряд чи можуть підготувати людину до війни, але вони можуть, як би це по-старомодному не звучало, збагатити її духовно. Ти читаєш про чужий досвід, про іншу країну, про іншу війну, інші обставини – й це розвиває мислення. Ти думаєш так чи інакше: чи вчинив би я так? Які були уявлення про офіцерську честь у британській армії часів імперії і як поводяться наші нинішні офіцери? Як взагалі змінилося станове суспільство до нинішнього, коли не грає роль твоє походження, яке ти носиш прізвище тощо.

Мене часто запитують: «А де ти воював, де ти служив?», – і дуже сильно дивуються, коли дізнаються, що це в моєму житті почалося 24 лютого 2022 року.

Книжки про війну важливо читати для того, щоб у людини не виникало ілюзій, що світ – це Діснейленд. Я ніколи так не вважав, але, на жаль, спостерігаючи за нашими соцмережами, за деякими співвітчизниками, можна побачити новомодну тенденцію: що треба мислити позитивно, спілкуватися тільки з успішними людьми, постити котиків, читати теж щось таке легке й романтичне… Але рано чи пізно тебе реальність наздожене. Тому не варто западати в інфантилізм, втрачати антитіла до негативних явищ, які є, були і будуть в нашому житті. Не можна розслаблятися й оточувати себе світом ілюзій. Напевне, для цього балансу й необхідна література про війну.

Коли минула криза 90-х, коли з’явилися гроші, російські політтехнологи та медіаменеджери почали безперешкодно будувати цей «спільний культурний простір». Мовляв, знімімо спільний мюзикл, в якому будуть «потішні хохли» і звйозди російської естради. Тому наша нація була такою розмитою, аморфною. Були якісь ознаки ідентичності, але десь там далеко заховані. Комусь щось бабця казала, хто щось десь чув. Я нещодавно згадував історію своє власної українізації. Я приїхав до Києва в 1996 році, мені було 17. І я був впевнений, що української рок-музики не існує. Адже щоби щось про неї дізнатися, треба було докласти зусиль. Те ж саме і з кіно, літературою. Якщо ти не жив у якомусь мегаполісі, не вчився в якомусь путньому університеті, – це було неможливо.

Культуру неможливо поставити на паузу, вона – продовження нашого життя. На паузу можна поставити певні проєкти, які, можливо, потребували великих ресурсів. Наприклад, у нас була велика дискусія щодо Музею сучасного мистецтва: як і де його збудувати. Такі проєкти, можливо, і не на часі, тому що вони потребують великих коштів. А от концерти, виставки, вистави – все це необхідно. Бо культура – це теж зброя, як би банально це не звучало.

Ми справді трохи відрізняємось усі між собою: і культурними особливостями, й історичними, але всі разом ми – українці. Це показала війна: як ми усі згуртувалися разом і – дасть Бог – переможемо. Тоді ми й відповімо собі на питання «хто ми?», і станемо тією модерною нацією, до якої йшли століттями.

Мій батько – військовий, багато моїх однокласників – кадрові офіцери. Тобто у мене був тривалий зв’язок з військовими. Про те, що тут відбувається, я знав завжди, з дитинства. Ну і, звичайно, з 2014 року я занурився в цю атмосферу: постійно спілкувався з військовими, у мене є друзі, які стали військовими, є військові, які стали моїми друзями. Тому я в армію влився дуже, як мені здається, органічно.

Моя думка, (вона такою була до війни й такою й залишається): у нас журналістів аж занадто багато. Не скажу, добре це чи погано, але так є. І тут не треба відмежовувати журналістику від будь-яких інших професій. Праця хлібороба, тракториста, в момент, коли ми втрачаємо величезні території, не менш потрібна країні, ніж робота журналіста. Я це кажу без жодної іронії. Війна передбачає, що кожна мирна галузь дає свою квоту. А в нашому випадку дуже часто ця квота не визначається десь згори, це просто люди, які вважають, що вони повинні іти воювати. Вони йдуть, а працювати залишаються їхні колеги.

У нас десятиліттями була величезна інерція. У моїх дітей в підручниках із зарубіжної літератури теж був той самий Пушкін «У лукоморья дуб зєльоний». І саме зараз – якраз той момент, коли треба скористатися можливостями воєнного часу і позносити до біса всіх цих «пушкіних».

Я вважаю, що якраз після 24 лютого ми побачили, що ми не так вже й погано працювали в інформаційному полі. Регіони, в яких традиційно поширювалися проросійські наративи, де домінувало російське ТБ й панував російський культурний простір, якраз взяли на себе найбільший удар й чинили опір ворогові. А це свідчить про те, що все-таки, у тому числі й медіа, працювали для того, щоб у цих людей була українська ідентичність і свідомість, щоб вони не зустрічали цих так званих «асвабадітєлєй» з квітами. На що, до речі, був великий розрахунок з того боку.