Крип'якевич-Димид Іванна Романівна

Іванна Романівна Крип'якевич-Димид (нар. 23 січн 1968, Львів) — українська художниця, іконописиця. Лавреатка премії імені Василя Стуса (2003).

Іванна Крип'якевич-Димид

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Вбити людину взагалі нелегко. Для того, щоб убити людину, треба мати певний психологічний стан. У разі, коли ти знищуєш ворога, який хоче вбити твою маму чи прийти в твій дім, — це одне. А коли ти їдеш у чужу країну, щоби масово розстрілювати мирне населення з танків, громити старечі доми чи лікарні чи ще щось… Я не беруся пояснювати, хто там, по той бік.

Дитина, коли народжується, мусить дихнути. Тоді її легені розпростуються, як парашут, як крила, бо в немовлятка вони пожмакані. В утробі дітки дихають через пуповину. Легені розкриваються, дитина вдихає повітря і видихає перший крик. Це означає, що вона жива, що все в порядку. Якщо вона цього не зробить, дитину везуть у реанімацію. І цей мій плач над труною, цей спів — це був, власне, той крик, тому що ця Іванка, яка народилася 18 червня, — це інша істота, це не є та, що була до 18 червня.

Є діти досконалі, є мудрі діти, Господь — це Той, хто вирішує, коли цю квітку зірвати, як би нам не хотілося, щоби цього не було.

Кожен має іншу опору. Мені дуже подобається вислів: «Христос — це є палаюча реальність». Я недаремно на похорони брала футболку з написом «Вогонь запеклих не пече», тому що Артема накрило мінометним вогнем. Цей кущ барбарису, що ми посадили, — це теж вогонь, це теж ватра. У Біблії є фраза, що не всі спасуться, але деякі через вогонь спасуться.

Коли ти опиняєшся, наприклад, у підвалі чи бомбосховищі і маєш кілька крапель туші або чорнил, ти знаходиш просто суху паличку і нею малюєш. Це щось схоже на те, як в’язні малюють цвяхом по стінах чи кров’ю пальця. Ці малюнки — це як бажання залишити знак, залишити слід присутності в якомусь кризовому стані, коли під рукою нічого немає.

Мене вразило сяйво з очей воїнів, які привезли Артема. Вони просто сяяли. Це були якісь надлюди. У них дійсно очі світилися, як прожектори дальнього бачення. Вони іноді просто прикривали очі, і я теж іноді заплющувала свої очі, бо ті хлопці мене сліпили своєю красою. Чому нема красенів чи краси зі сторони російської армії? Тому, що вони роблять дуже некрасиві речі, дуже нелюдські речі. І тут знову виринає питання, чи називати їх людьми.

Мені було боляче і страшно через те, що відбувалося з моєю країною: насильство, ґвалт, втручання у свободу, спалення молодості… Зараз є ціле покоління людей зі спаленою молодістю і розбитими мріями. Тож суха паличка і сухий папір — це те, що мені в той час було потрібне.

Ми виїжджали тому, що донька була на шостому місяці вагітності. Але, з іншого боку, діти мене евакуювали, щоб я не перешкоджала поселенню вимушено переміщених людей у нас вдома і щоби можна було розвернути штаб. У нас був цілий кризовий центр в хаті… — Про евакуацію під час повномасштабного вторгнення

Ми народили вільних громадян. Тобто всі діти, які народилися після 1990 року, народжені в незалежній Україні і автоматично вільні. Я не знаю, як пояснити, носіями чого ми є. Мені цього не видно, це видно іншим людям. Ми просто проживаємо своє життя.

Наші очі — це щось прекрасне. Можна стільки висловити поглядами. І навпаки, коли ти нещирий і говориш нещирі речі, то все одно, погляд зраджує тебе. Дуже важко поглядом обманути.

Нещодавно з Ламанським ми говорили, що війна не гідна того, щоб мати до неї ставлення і шукати слів для її окреслення. Це настільки нелюдське, бридке явище, не варте того, щоб до нього якось ставитися. Звісно, це страшно, тому що гинуть люди.

Остап Лозинський завжди казав, що він ріс у максимальній красі народного мистецтва. Він зазначав, що дитина, яка росла з яворівськими іграшками, з іконами на склі, з писанками, з чудесними вишиванками, не може в принципі чинити зло у своєму житті. Вона може іноді випадково зробити зло, але стати злочинцем така дитина не здатна. І тут уже питання до психіатрів: як виховати абсолютного маніяка? Напевно, треба з дитинства принижувати дитину, говорити, що вона ні на що не здатна, бити, пити алкоголь чи щось таке, щоб там мозку не було зовсім. Мені складно сказати. — Про Російське вторгнення в Україну (з 2022)

Слово, текст, шрифт вивели мене зі ступору, в якому я перебувала, коли приїхала. Потім з’явилася ціла серія графічних малюнків, які розкривали теми «Азову», «Азовсталі». — Про евакуацію під час повномасштабного вторгнення

Перед лицем смерті ми самотні. Коли я малювала Богородицю під Хрестом, відчула, що ті всі постаті, — Магдалина та інші три Марії, що Її підтримують, — Їй заважали, і я їх витерла. Тому біля цього розп’яття Вона стоїть сама, і перед Нею така пустка, відстань….

Праведник має жити довго. Бог дає йому довголіття, дає можливість побачити своїх дітей, онуків. Таким має бути життя праведного, так у Біблії написано. І отець Данчевський, який у Бельгії співав чин похорону, сказав мені під час похорону, що в Книзі Мудрості є дуже гарні слова: «Я вирву його з чарів зла…». Я витягну його з цього бруду, з цього світу. Бо він досяг досконалості, бо він досяг повноліття. Не завжди в сивині є мудрість, і не завжди в сивині є досконалість. Є досконалі в 27 [років].

Треба повернутися до історії. Треба заглибитися, подивитися, як Росія розвивалася, як вона жила, як вона, наче якийсь ненаситний монстр, постійно потребувала крові й територій. Скільки там народів: бурятів, чеченців, марійців, всяких-всяких племен дивовижних, скільки вони просто споїли, загарбали, знищили й перетворили в масу, в субстанцію… Так вони планували зробити і з українцями, закликаючи до цінностей савєтского саюза і єдності «одного народу». Це була їхня ціль. Повністю параноїдальні якісь ідеї. Ця армія вже себе показала, коли почала красти унітази і пральні машини. — Про Російське вторгнення в Україну (з 2022)

Хочеться співати — я співаю, хочеться по росі походити — я ходжу. Моє тіло саме підказує, що йому потрібно. Поспати? Я кладу його спати. Мене навчив Тихон Кульбака, що в здорової особистості всередині є ніби дві особистості: турботливий батько, чи мама в моєму випадку, і маленька дівчинка Іванка, чи Оленка, яка чогось хоче. Дівчинка питає цю маму: «А можна мені зараз полежати?» — «Можна. Полежи собі, доню, відпочинь». «А що би ти хотіла?», — питає турботлива мама дитину. І таке інше. — Про живлення і відновлення ресурсу

Шукання Бога — це, мені здається, найглибша віра, яка тільки може бути. Це є динамічна позиція руху, ходу, тобто не зашкарублості в обряді, бо так треба, бо так на Галичині роблять усі. А ось цей пошук — це класно, що він так сказав, це моя мрія, щоб вони всі шукали. Бо це єдине, що ми можемо дітям дати в плані віри: є Особа, Істота, Яку ти маєш шукати все життя. І врешті-решт ти Її знайдеш. Єдине, що ми можемо на 100 % знати, — це те, що ми з Нею зустрінемося.

Я живу в реальності перемоги. Коли я побачила цих хлопців, зрозуміла, що так виглядають переможці. І битися на своїй землі — це є перемога.

Я не знаю, як можна жити і ходити перед лицем смерті. Як? Мені друзі розповідали, яку музику слухав Артем, який останній фільм він дивився і що він радив подивитися. Це дуже екзистенційні глибокі речі. Він з 2014 року готувався до цього дня. І ті, що зараз там є, також… Це не бравада, це не ходіння по лезу, ризик. Вони ніколи не ризикують даремно, ніколи не підставляють свої життя по-дурному. Але ця робота, яку вони там роблять, пов’язана з величезним ризиком для життя, і вони це знають! Як можна в 27 років це знати? Тут уже не йде мова про зрілість.

Я росла в радянському союзі, де розказували про Другу світову війну, яку називали «великою вітчизняною». І мені казали про красиві вчинки радянських воїнів, які рятували сиріток, помагали. Я розумію тепер, що то повна туфта. Не було краси у війні, не було красивих солдатів. Інша річ, скільки там полягло українців, скільки там було брехні.