Лозинський Остап Тарасович

Остап Лозинський (3 квітня 1983, Львів — 6 січня 2022, там само) — український художник та іконописець.

Остап Лозинський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Буковинська ікона більш штивна. Лінія помітно втрачає легкість, доволі сухувата, колорит не такий витончений. Пояснення просте: ці ікони створювали вже наприкінці 19 й на початку 20 століття. Тоді у роботі почали використовувати фабричні фарби, які вже не мали таких варіацій відтінків. Тоді як фарби для гуцульських і покутських ікон робили самі майстри.

Дуже важливо пам’ятати, звідки ростеш. Бо суспільство без пам’яті — перекотиполе, — і це дуже гостро відчувається. Це наслідок того, що довгий час нам стирали пам’ять, любов до рідного і насаджували зовсім інші моделі поведінки і сприйняття. Зокрема власної культури.

Єдине, що вижило в Україні зі справді традиційного, то це сирні коники, гуцульські ліжники та яворівська іграшка. Щоправда, поодинокі майстри починають класно робити кераміку, займаються дереворитом, народною графікою. Так само є неймовірно цікаві зразки вишивки. Але це поодинокі приклади, які підтверджують правило, що назагал у країні з цим проблеми.

Коли кажу слово «ікона», то у свідомості виникає образ не класичної візантійської фрески Феофана Грека і не класичної української авторства галицького іконописця Івана Рутковича. Першим ділом загоряється лампочка і зринає асоціація з іконами на склі в автентичних гуцульських рамках. На це моє захоплення вплинув фільм Сергій Параджанова «Тіні забутих предків».

Коли працюєш над іконою, дуже важать сенси, смисли, які цінні не лише тобі. Ти не маєш права перейти певну ідейну межу, червону лінію. Про це треба пам’ятати.

Культура справді важлива країнам старої Європи і є складовою життя суспільства. У Польщі відносно недавно спромоглися купити роботу Леонардо да Вінчі, придбати модерністський готель для Музею дизайну. Тоді як у нас культуру вважають якоюсь розвагою, гарним проведенням часу — але ж це набагато ширше поняття. Однак цього розуміння немає навіть у Львові.

Люди, які займаються відновленням давніх ремесел, культури, відчувають відповідальність. Зокрема перед нашими мертвими, які лежать у землі і є нашим корінням.

Ми заслуговуємо на інший рівень експонування етнографічних збірок. Сподіваюся, колись спроможемося на великий сучасний музей, у якому будуть і музейні колекції, і приватні. Львів має потужний потенціал.

Ми чимало досягли завдяки революціям, але в нас намагаються вкрасти наші здобутки. Зміни відбуваються не так, як би ми хотіли. Можливо, буде новий майдан, цього разу культурний, до якого маємо бути готові. Від 90 року й донині бачимо, наскільки майдани були важливі, наскільки вони змінили світ, суспільство. Але, на жаль, за великим рахунком, на майдани виходили одні і ті ж люди.

Моїм основним учителем стала збірка Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Звісно, що основні базові мистецькі навики, які дає академічна освіта, є надзвичайно важливими для митця-іконописця. Але найважливішими є віра й любов, бо якщо твориш те, у що не віриш, то воно без сенсу.

Насправді зараз в Україні дуже цікаве середовище сучасних іконописців, що об’єдналися навколо кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, галереї Iconart та міжнародних іконописних пленерів у Новиці. Вони шукають нові шляхи, вкладають своє трактування. Я вважаю, що іконопис має розвиватись, а не стояти на місці й не перетворюватися на своєрідний ксерокс давніх візантійських зразків.

Наразі ми поза межами будь-яких музейних шляхів Європи. Звідки європейці мають довідатися про Пінзеля, Новаківського і Труша, якщо про них нічого немає у жодних туристичних путівниках? Ми не навчилися популяризувати своє світові. Маємо робити культурну експансію. Зокрема, Львів має позиціонувати себе містом Пінзеля, Сосенка, Звіринського, Сельських та інших, і презентувати себе відповідно на міжнародному рівні.

От малесенький приклад, який добре характеризує наше суспільство. Любимо поговорити, сісти поплакати, але нічого не зробити для того, щоб змінити й покращити ситуацію. Показуху навколо Шептицького люблять усі, але відновити історичну справедливість і бути такими, як Шептицький, не вміємо.

Параджанов дуже правильно вплів у канву стрічки ікони на склі, опоетизував їх, підсилив образність, надав драматизму. Я навіть Карпати й Гуцульщину інколи бачу через його фільм і його геніальні очі.

Польща, Литва, Білорусь, Словаччина, Румунія — країни, які підтримують і дотують майстрів, що займаються народним мистецтвом. Для них відповідальність і пам’ять — не просто слова. Я не скажу, що там усе ідеально і прекрасно, та все ж там інакше. У нас же існує совкова традиція і лояльність до спілок народних майстрів, які часто не мають жодного стосунку до народного мистецтва.

У дитинстві над моїм ліжком висіло кілька ікон: святих Миколая, Юрія і Варвари. Це ікони, до яких я молився, на які постійно дивився. Пам’ятаю, як на початку 90-х зникало світло, я запалював свічку і її мерехтіння відбивалося на тому нерівному склі. Це були неймовірні відчуття. Ікони водномить мінялися. Я з ними ріс.

Українську ікону на склі поділяють на два типи: покутсько-гуцульська і буковинська. Гуцульська й покутська вирізняються легкістю, віртуозністю і надзвичайно цікавим колоритом. Їх якісно відрізняє декоративність рисунка. Займалися ними переважно народні майстри, не художники, вони творили з великою свободою. Не намагалися зробити ці ікони натуралістичними.

Часто держава підтримує підробки. Тут мова про совкове розуміння української традиції. Сумно, коли трапляються петриківські розписи, що не мають нічого спільного з петриківкою, бо петриківка закінчилась у 30-х роках. Те, що називають петриківкою тепер, — зовсім інше, але у голови людей вклали, що це щось традиційне.

Я зробив десь шість виставок в Україні і за кордоном. Це і проєкти, які межують із класичною презентацією ікон, і проєкти-роздуми, як-от «Пуцлі» у «Дзизі», які зовсім по-іншому демонструють і переосмислюють іконопис на склі.

Якщо в дитячі голови вкласти правдиві сенси, викладати їм нормально історію, літературу, культуру, філософію, тоді все у нас буде добре. Прекрасний приклад-метафора — гарне дерево, в якого обрізаний корінь. Звісно, воно постоїть кілька днів, як новорічна ялинка, але плоду не дасть. І доки ми будемо ставити ті ялинки, що не мають коріння, доти нічого не буде.

Якщо говорити про іконографію, то вона доволі обмежена порівняно з європейською. Однак цікава і особлива. Наші майстри взорувалися на леодруки і на певні зразки. Найпоширеніші ікони: святого Миколая, Юрія, Іллі, Петра і Павла, Богородиці.