Кісь Оксана Романівна

українська феміністська історикиня, антропологиня, соціальна активістка

Окса́на Рома́нівна Кісь (нар. 11 січня 1970, Львів) — українська науковиця в галузі гендерних студій, історикиня та антропологиня, феміністка, докторка історичних наук (2018), старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації досліджень жіночої історії[1], соціальна активістка, експертка Гендерної експертної платформи ГІАЦ «КРОНА».

Оксана Кісь
Оксана Кісь на акції на 8 березня «Чому мені потрібен фемінізм?»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Гендерні студії мають дуже конкретний прикладний вимір для того, щоб наше суспільство змінювалося і ставало справедливішим[2].

  •  

За більше як двадцять років завдяки подвижницькій діяльності жіночих громадських організацій і тисяч активісток з’явився нарешті критичний погляд на ситуацію, принаймні готовність помічати проблеми, а не заперечувати її й сліпо наполягати на тому, що в нашій «матріархальніій» культурі жінкам ведеться чудово. Оце усвідомлення існування проблеми гендерної нерівності — це дуже важливий крок на шляху до подолання дискримінації в різних її проявах, від сексистської реклами до політичної участі[2].

  •  

Звісно, у звичних для істориків поняттях жінки не ухвалювали політичних рішень і не командували арміями, але вони діяли на іншому рівні і в інший спосіб. Знання про те, як саме вони діяли, які були їхні сценарії виживання, способи пристосування чи методи і форми спротиву до тих обставин, що на них тиснули, коли їхні можливості й ресурси було обмежено, — таке знання може озброїти сучасних жінок певним досвідом і додати впевненості для дій[2].

  •  

Знання про минуле може стати уроком, із якого можна не лише навчитися, а й повірити в себе і свої сили, відкинувши дурниці про жінок як слабку стать[2].

  •  

З одного боку, жіночу тематику не сприймали всерйоз, вона була досить маргінальною і якоюсь мірою в історичних науках такою й залишається. А з другого боку, спосіб, у який я інтерпретувала явища народної культури, демонструючи її глибинну патріархальність і геть непривабливі сторони в тому, що стосується становища жінок, насправді дуже дратував колег[2].

  •  

Ідеї фемінізму я сприйняла не тільки на рівні теорії, яку можна застосовувати в дослідницькій практиці, а й на рівні системи цінностей, близької мені особисто. Яка відповідає моєму способу життя, моєму баченню ролі та місця жінки в суспільстві. Усе це імпонувало мені не тільки в академічній площині, а й у сенсі мого власного способу життя. Я опинилася в комфортній для себе ніші, де не було відмінностей між тим, як я живу, які цінності сповідую, та тим, які ідеї народжуються в результаті моїх наукових досліджень[3].

  •  

І на початку 2000-х, і тепер я вірила й вірю, що надзвичайно важливо працювати саме з молоддю, особливо коли йдеться про проблематику гендерної нерівності, бо це не тільки наука, — це про систему цінностей, про світоглядні питання[2].

  •  

Коли ми переходимо на рівень практики, ми бачимо нині чимало егалітарних партнерських родин, де чоловіки і жінки спільно займаються побутом, дітьми і т. ін. Коли ж ідеться про суспільний дискурс, про світоглядні речі, гендерні стереотипи й ідеали, то вони не міняються століттями. Практики вже змінилися, а от ментальний рівень може дуже довго залишатися так само архаїчним, зовсім не відповідним добі[2].

  •  

Мене тішить той факт, що молоді дослідниці відважно беруться за жіночу історію, готують свої дисертації і таки успішно їх захищають. Усі згадані дослідження досить глибокі, ґрунтовні, це не поверхові перекази чужих ідей, а авторські оригінальні розвідки на цілком нових історичних джерелах, зі свіжим поглядом на, здавалося б, знайомі теми. Ці роботи збудовано не на якихось ура-патріотичних пафосних гаслах чи певному міфологізованому уявленні про минуле українського жіноцтва, а на реальних історичних документах, на архівах, спогадах жінок, їхньому листуванні, щоденниках[2].

  •  

Моя сфера — це дослідження, пов’язані з жіночою історію, із феміністським способом вивчати минуле. Я намагаюся не лише вивчати жіночий історичний досвід, а й поширювати ці знання, наскільки це можливо, через освітні заходи, засоби масової інформації, публічні лекції[2].

  •  

Нерідко жінки робили такі речі, які можна вважати повсякденним героїзмом. Не Героїзмом з великої літери, а щоденними практиками виживання, які в тому контексті, у тих обставинах були вчинками, гідними поваги і захоплення, героїчними. Чи в таборах ГУЛАГу, де вони знаходили способи не опускатися до рівня тваринного виживання, а зберігати людську гідність і свою систему соціальних ідентичностей, цінностей[2].

  •  

Тільки після читання праць Марти Богачевської-Хом’як, Симони де Бовуар, Шеррі Ортнер, Джоан Скот, Джоан Келлі, Мішель Цимбаліст-Росальдо та інших історикинь і антропологинь феміністського спрямування у мене почало формуватися якесь розуміння, що таке феміністський підхід до аналізу історичного минулого, що таке феміністичний погляд на суспільство, що таке патріархат і андроцентризм, як це все формує наше знання про жінок та інтерпретацію жіночого становища їх у суспільстві[2].

  •  

Уже чіткіше розуміння того, що я роблю і як я маю це інтерпретувати, що це знання може нам дати, — воно з’явилося пізніше. Це, мабуть, був аж 2000 рік, коли я вперше потрапила на літню школу з гендерних студій у Форосі[2]...

Дефініції фемінізму (стаття) (2000)

ред.
  •  

Джерелом жіночих студій ХХ ст. вважають фемінізм. Категорія фемінізму неоднорідна, оскільки посідає водночас декілька значень: політичне (суспільні рухи), ідеологічне (стратегії суспільних змін) і теоретичне (методологія аналізу культури і суспільства). Перший його аспект слід вважати первісним (базовим), оскільки власне розгортання феміністичного руху призвело до виникнення ідеології фемінізму та феміністичної теорії[4].

  •  

Жіночі студії в Україні перебувають на етапі свого становлення, хоч ще наприкінці XIX – на початку XX ст. засадничі ідеї українського фемінізму, започаткованого Оленою Пчілкою, Н.Кобринською, Лесею Українкою, О.Кобилянською, Л. Яновською, знайшли свій розвиток у діяльності жіночого Клубу Русинок та Кружка українських дівчат, і далі – у створеній 1906 року всеукраїнській організації Жіноча громада[4].

Примітки

ред.
  1. Керівництво УАДЖІ
  2. а б в г д е ж и к л м н Інтерв’ю з Оксаною Кісь про феміністичну історію й антропологію
  3. Оксана Кісь. Фемінізм — це про людей
  4. а б Кісь, Оксана. Дефініції фемінізму // Ї: Незалежний культурологічний часопис. — Львів: 2000. — № 17. — С. 14-28.