Леся Українка

українська письменниця, перекладачка, культурна діячка, піонерка вітчизняного фемінізму

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 1871 — 1913) — українська поетеса, письменниця, перекладачка, культурна діячка, феміністка. Авторка драми-феєрії «Лісова пісня» (1911).

Леся Українка
Lesya Ukrainka portrait.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Цитати з творівРедагувати

Contra spem spero!Редагувати

Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні![1]

БРедагувати

  • Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою.
  • «Божая іскра» – то тяжке прокляття, дикий і лютий пожар.
  • Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.

ВРедагувати

  •  

В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю.[2]Лист до Михайла Драгоманова (Колодяжне, 2 січня 1892).

  • Вода боронить від огню живого,
Згорілу ж хату дарма поливати.
  •  

Вона веде його з собою у палати,
Провадить щиру, любую розмову;
Що перемогу славную волів послати,
Вона уголос вихваля Єгову.[3]«Самсон».

  • Врятуєш душу, коли загубиш тіло.
  • Всі – жінки, коли вони кохають.

ГРедагувати

  • Геройство мусить мати нагороду, се і Боги, і люди признають.
  • Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні.

ДРедагувати

  • Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій.
  • Для згаслих душ і безкорінних рас
Однаково ворожі – степ і море.

ІРедагувати

  • І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?

ЗРедагувати

  • Завжди терновий вінець
Буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
На Голгофу, ніж хід тріумфальний. («Завжди терновий вінець…», 1900)
  • Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.
  • З рук смерті люди дістають безсмертя.

КРедагувати

  •  

Красо́ України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало![4]«Красо України, Подолля!» («Подорож до моря»).

  • Краса – змагання до досконалості.
  • Крила знов на волі виростають у соколів приборканих.
  • Коли хто вмів одважно йти на страту,
Той мусить все одважно зустрічать.
  • Кров без любові викупить не може.
  •  

Кохання – як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь. — Леся Українка "Лісова пісня".[5]

ЛРедагувати

  • Любила гори, трави, квіти,
А ви любіте Україну, діти. (З листа Гамбарашвілі).
  • Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може.

МРедагувати

  • Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
  • Мене любов ненависті навчила.
  • Меча важкого рукоять
Не важча від старої ліри.

НРедагувати

  • Над всіх старшин найстарша правда.
  •  

Нам [артистам] треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними.[6]"Розмова"

  • На ділі каймося, не на словах.
  •  

Не буду я тепера говорить
Про Зевса, Одіна, про Браму і Єгову,—
Вони вже вмерли, їх не оживить,—
Тепер уже пора змінити мову,
Тепер сказати треба: бог деїстів,
Бог скептиків і бог детерміністів.[7]«Коли вже зачепили сі питання…».

  • Не в ідеї сила, а в самій крові!
  • Не єдиним хлібом живе людина, але кожним словом, що з Божих уст виходить. (див. також: Біблія)
  • Немає честі нападати ззаду.
  • Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
  • Не поет, у кого думки не літають вільно в світі,
А заплутались навіки в золотії тонкі сіті...
  • Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність.
  • «Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай.
Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії? <…> Які величні постаті…! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?)…» [8]

ОРедагувати

  • Одвага наша – меч, политий кров'ю.

ПРедагувати

  • Пекло страшніше горить в нашім краю.
  •  

Піти у рай (хто має цю надію!),—
Немає там ні горя, ні зітхання,
Але нема ні дружби, ні кохання,—
Такого раю я не розумію.[9]«Коли вже зачепили сі питання…».

  • Права без обов’язків – то сваволя.
Ніхто не має більшої любові,
Як той, що душу поклада за друзів.
  • Поетична мова – це найприродніша мова.
  • При світлі волі всі краї хороші,
Всі води гідні відбивати небо,
Усі гаї подібні до Едему!

СРедагувати

  •  

Слово – то мудрості промінь,
слово – то думка людська.[10]

  •  

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?.[10]

  • Смерть – це велика всесвітня, космічна самота.
  • Смуток – не робота.
  • Солодка хвала від ворога на полі бою, та не в полоні!
  • Сором мовчки гинути й страждати,
Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
  • Сором – хилитися і долі коритися.
  • Стане вінцем лиш тоді плетениця тернова,коли вільна душею людина по волі квітчається терном..
  • Сум не має дна.
  • Слово, моя ти єдиная зброє!..

ТРедагувати

  • Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
  • Ти мене убити можеш, але жити не примусиш!
  • Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
  • Той тільки вільний від громадських пут,
Кого громада кине геть від себе.
  • То не любов, що присяги боїться.
  • Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому нема вже й смужки.
  • Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна.
  • Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.

УРедагувати

  •  

У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи. — З листа до М. П. Драгоманова (1894).[11]

  • Усе відбивається в пісні, як в морі.

ХРедагувати

  • Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє, –
«Огню іскра великого»
Повік не згасає.
  • Хіба крові не варта краса?
  • Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?
  • Хто визволиться сам, той буде вільний,
Хто визволить кого, в неволю візьме.
  • Хто зрікся всього, а себе не зрікся, не любить той.
  • Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею.
  • Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
  • Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.
  • Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.
  •  

Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова.[10]

  • Хто по неволі согрішив, той чистий.

ЧРедагувати

  • Чесний покриву не потребує.

ЩРедагувати

  • …Щоб не плакать, я сміялась. (вірш «Як дитиною, бувало…», 1897)[12]
  • Що сльози там, де навіть крові мало!

ЯРедагувати

  • Язви гоїть вогонь.
  •  

L.— Як бридко ти промовив сі слова!
Душа моя од їх перевернулась.
Мов з людських уст овечий голос чую.
Ізраїля нащадок так говорить!
Не дивно, що з нащадками такими
не може бути вже Єгова в спілці,
як був з їх славним прадідом колись.[13]«Якби я знав, що їм нема рятунку…».

  • Як може бути, щоб тіла ходили вкупі,
Але душі двома шляхами й врозтіч?
  •  

Як я заздрю жінкам, що в них сльози завжди на готові!.. А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх "сентиментальноті", "бабства", як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим...[14]"Помилка"

Літературна критикаРедагувати

Стаття «Писателі-русини на Буковині» вперше надрукована в газеті «Буковина» за 14, 16, 19 квітня 1900 року. Стаття є скороченим і значно переробленим варіантом реферату Лесі Українки про творчість Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, з яким вона виступала на засіданні Київського літературно-артистичного товариства 9 грудня 1899 року за старим стилем.[15]

Юрій ФедьковичРедагувати

  •  

Пізніше, по виході з війська, Федькович пізнав у Чернівцях русина-патріота п. Кобилянського, і той вмовив поета, що натуральніше русинові писати по-руськи.

  •  

Надії цій не судилося справдитись, поетичний талан Федьковича не розвився далі, його перші поезії лишились назавжди найкращими.

  •  

Не вірші створили Федьковичеві славу (хоч в австрійській Русі вони і досі дуже популярні), а його проза.

  •  

В ті роки Федькович написав свої найкращі оповідання, що зробили славу його ймення і розбудили цікавість до його рідного краю у сторонніх людей. — 1873 року Федькович залишив військову службу, мешкав у селі і в тій громаді перебував на різних посадах.

  •  

У Федьковича, невважаючи на сумні сюжети, Буковина змальована в святочному уборі, герої його страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних та соціальних умов.[15]

Ольга КобилянськаРедагувати

  •  

... від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редакторів, критиків, а надто читачів.

  •  

У своїх творах Кобилянська зачеплює найрізноманітніші теми. Найбільш відмічений нею тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого оточення австрійської буржуазії, що потопає в безнадійному філістерстві.

  •  

Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre найкраще вдається д. Кобилянській, бо її натурі дуже властивий ліризм та музикальні настрої.

  •  

Ліс і гори – це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача.

  •  

Зрештою, властива сфера цеї писательки – це побит інтелігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, більше має нагоди розмаїтніше виявити свій талан.[15]

Василь СтефаникРедагувати

  •  

Д[обродій] Василь Стефаник з більшою рацією, ніж д. Кобилянська, може вважатися наступником Федьковича, він так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду.

  •  

Йому не прийшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилянській. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге.

  •  

Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси.

  •  

Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером.

  •  

Д. Стефаникові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного.[15]

Цитати про Лесю УкраїнкуРедагувати

  •  

Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний аеропаґ, найвища інстанція. [...] Вони на те, щоби література могла перебути час формування, не одну остру і небезпечну кризу талантів, вони реґулюють літературний дух і життя серед розбиття та зневіри, дають приклади монументальної сили, високих артистичних змагань та духової сили. — Євшан, Микола. «Тіні забутих предків» // Євшан, Микола. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Наталя Шумило. — К.: Основи, 1998. — С. 473

  Євшан Микола
  •  

Не всі, хто знають Лесю поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відношеннях виключна, особлива, щедро обдарована природою людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і до музики. Та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася Леся роками. Учитися малюванню змушена була покинути через недугу. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки ніколи не мала, бо техніка набувається вправами (віртуози-піаністи, як відомо, по декілька годин щоденно), а Леся фізично не могла часами просто сидіти, бо бували періоди, коли їй доводилося місяці лежати в гіпсі – в липких кайданах, як вона це називала[16]. — «Леся Українка в родинному колі» Урочиста пленарна конференція, присвячена 50-літтю від дня смерті Лесі Українки. Нью-Йорк, 20 жовтня 1963 року

  Ізидора Косач
  •  

Леся мала золоті руки, за висловленням однієї приятельки нашої мами. Вона вміла як ніхто з нічого зробити щось дуже цікаве. Часто художнє. Наприклад, з квітки маку, з сухої маківки, з папірців, з клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших, чудові речі. Або могла з трісочок кори зробити лицаря в латах[16]. — там само

  — Ізидора Косач
  •  

Справжня її сила, те, чим вона важлива європейській, світовій культурі, її інновація і революція, те, без чого історія жіночої літератури на планеті Земля не може бути по праву відчитана, — це її двадцять драм; двадцять одна насправді. «Шекспір в спідниці». І це й відповідь на питання, як її пропагувати, як про неї розповідати іноземцям[17].

  Оксана Забужко
  •  

Касандра Лесі Українки, як і всі її жіночі характери, позбавлена віктимності в старому патріархальному сенсі слова... А Дон-Жуан, якого вона, силами своїх героїнь Анни і Долорес, деконструювала й похоронила за покоління до того, як його деконструювала і похоронила європейська традиція!.. А лицарський цикл!.. А та сама «Лісова пісня», весь поганський міфологічний пантеон якої – цілковито в дусі й букві тогочасного європейського ар нуво, і це знову до питання української освіти – бо дітям в школі про це не говорять, не знайомлять при цій нагоді з Ніцше і сецесією, в якій наша «Лісова пісня» падає акурат між Гауптмановим «Затопленим дзвоном» і «Весною священною» іншого нашого земляка – Стравінського, тільки в Лесі Українки вийшло краще, ніж у Гауптмана, і, думаю, вона це знала[17]...

  — Оксана Забужко
  •  

«Історію Мавки може тільки жінка написати» – абсолютно феміністична заява; ніхто так далеко не йшов тоді в ствердженні повноправного жіночого голосу в літературі, в переписуванні всієї європейської міфології з жіночої точки зору – від «Іліади» починаючи і «Дон-Жуаном» закінчуючи[17].

  — Оксана Забужко
  •  

Мова Лариси Косач двадцятилітньої і мова Лариси Косач сорокалітньої – це дві різні мови. «Блакитна троянда», перша її п’єса і єдина, яку вона побачила на сцені, викликала шок у публіки саме тим, що українською герої розмовляли про спадковість, психічні хвороби, емансипацію жінок, Данте і Крафт-Ебінґа, а не про народ, соловейка і криниченьку. Для цього нібито й слів в українській мові не було – і тут раптом зі сцени оце все звучить, з випередженням на двадцять років, коли такою українською справді вже заговорили студенти й гімназисти[17]...

  — Оксана Забужко
  •  

Звісно, перед Лесею Українкою були «батьки», покоління Пчілки й Старицького, які свідомо «кували» українську термінологію, абстрактну лексику, але я саме її назвала б піонеркою української «інтеліґентської» мови, бо таки в неї першої українська мова вже «вміє все». Відповідає потребам повноструктурного модерного суспільства[17].

  — Оксана Забужко

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Contra spem spero! (Леся Українка)
  2. Леся Українка. Зібрання творів: в 12 т. Київ: Видавництво «Наукова думка», 1978. — Т. 10. — С. 125
  3. Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. Н. О. Вишневської. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 2. — С. 21.
  4. Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 292.
  5. Українка, Леся (1911). Леся Українка "Лісова пісня".
  6. З людської намови, 2015, с. 309
  7. Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 5. — С. 231.
  8. див.: Ховрич С. Патріотизм по-Лесиному // День. – № 122 – 123. – 2011. – С. 12.
  9. Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 231.
  10. а б в Крилаті вислови про українську мову, які актуальні досі.
  11. Українка, Леся (1894). 28.01(9.02).1894 р. Лист Лесі Українки до М. П. Драгоманова. Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки. Процитовано 2016-01-16.
  12. Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки
  13. Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 250.
  14. З людської намови, 2015, с. 334
  15. а б в г Стаття «Писателі-русини на Буковині» на сайті «Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки».
  16. а б «Леся Українка в родинному колі». Ізидора Косач-Борисова
  17. а б в г д ​Оксана Забужко: «Нема способу "оживити" національного класика, не читаючи його»

ДжерелаРедагувати