Леся Українка

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 1871 — 1913) — українська поетеса, письменниця, перекладачка, культурна діячка, феміністка. Авторка драми-феєрії «Лісова пісня» (1911).

Леся Українка

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати з творів

Contra spem spero!

• Contra spem spero! - Без надії сподіваюсь! (Див. також: Латинські вирази)

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Б

• Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою.
• «Божая іскра» – то тяжке прокляття, дикий і лютий пожар.
• Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.

В

• Вода боронить від огню живого,

Згорілу ж хату дарма поливати.

Вона веде його з собою у палати, Провадить щиру, любую розмову; Що перемогу славную волів послати, Вона уголос вихваля Єгову. — «Самсон».

• Врятуєш душу, коли загубиш тіло.
• Всі – жінки, коли вони кохають.

Г

• Геройство мусить мати нагороду, се і Боги, і люди признають.
• Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні.

Д

• Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій.
• Для згаслих душ і безкорінних рас

Однаково ворожі – степ і море.

І

• І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?

З

• Завжди терновий вінець

Буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

На Голгофу, ніж хід тріумфальний. («Завжди терновий вінець…», 1900)

• Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.
• З рук смерті люди дістають безсмертя.

К

Красо́ України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало! — «Красо України, Подолля!» («Подорож до моря»).

• Краса – змагання до досконалості.
• Крила знов на волі виростають у соколів приборканих.
• Коли хто вмів одважно йти на страту,

Той мусить все одважно зустрічать.

• Кров без любові викупить не може.

Кохання – як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь. — Леся Українка "Лісова пісня".

Л

• Любила гори, трави, квіти,

А ви любіте Україну, діти. (З листа Гамбарашвілі).

• Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може.

М

• Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
• Мене любов ненависті навчила.
• Меча важкого рукоять

Не важча від старої ліри.

Н

• Над всіх старшин найстарша правда.

Нам [артистам] треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. — "Розмова"

• На ділі каймося, не на словах.

Не буду я тепера говорить Про Зевса, Одіна, про Браму і Єгову,— Вони вже вмерли, їх не оживить,— Тепер уже пора змінити мову, Тепер сказати треба: бог деїстів, Бог скептиків і бог детерміністів. — «Коли вже зачепили сі питання…».

• Не в ідеї сила, а в самій крові!
• Не єдиним хлібом живе людина, але кожним словом, що з Божих уст виходить. (див. також: Біблія)
• Немає честі нападати ззаду.
• Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

• Не поет, у кого думки не літають вільно в світі,

А заплутались навіки в золотії тонкі сіті...

• Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність.
• «Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай.

Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії? <…> Які величні постаті…! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?)…»

О

• Одвага наша – меч, политий кров'ю.

П

• Пекло страшніше горить в нашім краю.

Піти у рай (хто має цю надію!),— Немає там ні горя, ні зітхання, Але нема ні дружби, ні кохання,— Такого раю я не розумію. — «Коли вже зачепили сі питання…».

• Права без обов’язків – то сваволя.

Ніхто не має більшої любові,

Як той, що душу поклада за друзів.

• Поетична мова – це найприродніша мова.
• При світлі волі всі краї хороші,

Всі води гідні відбивати небо,

Усі гаї подібні до Едему!

С

Слово – то мудрості промінь, слово – то думка людська.

Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?.

• Смерть – це велика всесвітня, космічна самота.
• Смуток – не робота.
• Солодка хвала від ворога на полі бою, та не в полоні!
• Сором мовчки гинути й страждати,

Як маєм у руках хоч заржавілий меч.

• Сором – хилитися і долі коритися.
• Стане вінцем лиш тоді плетениця тернова,коли вільна душею людина по волі квітчається терном..
• Сум не має дна.
• Слово, моя ти єдиная зброє!..

Т

• Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
• Ти мене убити можеш, але жити не примусиш!
• Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
• Той тільки вільний від громадських пут,

Кого громада кине геть від себе.

• То не любов, що присяги боїться.
• Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому нема вже й смужки.
• Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна.
• Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.

У

• Усе відбивається в пісні, як в морі.

Х

• Хай же промінь твоїх думок

Поміж нами сяє, –

«Огню іскра великого»

Повік не згасає.

• Хіба крові не варта краса?
• Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?
• Хто визволиться сам, той буде вільний,

Хто визволить кого, в неволю візьме.

• Хто зрікся всього, а себе не зрікся, не любить той.
• Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею.
• Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
• Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.
• Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова.

• Хто по неволі согрішив, той чистий.

Ч

• Чесний покриву не потребує.

Щ

• …Щоб не плакать, я сміялась. (вірш «Як дитиною, бувало…», 1897)
• Що сльози там, де навіть крові мало!

Я

• Язви гоїть вогонь.

L.— Як бридко ти промовив сі слова! Душа моя од їх перевернулась. Мов з людських уст овечий голос чую. Ізраїля нащадок так говорить! Не дивно, що з нащадками такими не може бути вже Єгова в спілці, як був з їх славним прадідом колись. — «Якби я знав, що їм нема рятунку…».

• Як може бути, щоб тіла ходили вкупі,

Але душі двома шляхами й врозтіч?

Як я заздрю жінкам, що в них сльози завжди на готові!.. А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх "сентиментальноті", "бабства", як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим... — "Помилка"

З листів

В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю. — Лист до Михайла Драгоманова (Колодяжне, 2 січня 1892).

Ти права, що не хочеш плакати при таких великих людях: сльози річ дорога, дорожча від бісеру, отже, їх тим паче шкода «метати» перед ким попало, не говорячи вже про свиней, такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи, і не всякий вартий того, щоб дивитись на се дороге намисто... — до сестри Оксани

Одно прохання: не кажіть там нікому знайомим, що зо мною зле діється, бо, primo, ще не можна сказати, наскільки іменно зле, а secundo, у Вас там люблять зарані некрологи писати. Мені-то, — кажу щиро, — од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких до мене людей вони роблять погане враження. — до Михайла Павлика

Справді, не все в них приємно, але ж се життя, се дійсність, а від неї не замажешся — навіть гіпсом. Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, як би сказати? — podlejszego gatunku (гіршого сорту), а то б ще, може, якось прийшло до згоди...

Боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. — до Ольги Кобилянської

Дивно тільки, як русинам ще не до кінця набило оскому польське «kochajmy sie» — любімося, після якого через 5 хвилин (коли вже русин до послуг непотрібний) наступає «idz do diabla!» — іди до біса!

Ей, та вже недаремне ті галичани, що приїздили «шукати собі жінку» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во язицех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок.

Що ж робити, коли пані-природа не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши»... Люди теж кажуть мені: «Пиши», але ж се тільки слово, а в діло переводити його маю таки я, ну, яка я, таке й моє діло.

На думку лікарів, саме до таких «загрожених» належу я. Прикрий се стан, — щось подібне до католицького чистилища, я б воліла вже рай, або пекло, тільки аби щось виразного!

От якби ти бачила, Гусю, як тут смішно дітей возять в тачках, по двоє в одній тачці! Сміхота! Смішно теж, як багато людей на велосипедах їздять, зовсім, як ті павуки, що скачуть по болоті. Панове в коротеньких штанчиках, а пані в коротеньких спідничках, дуже чудно.

Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе.

Дякую за листа і прошу вибачити за клопіт. Дуже може бути, що я таки персонально з’явлюся у Львові, аби лаятися, з ким варто, і розмовляти по добрості, з ким можна. — до Івана Франка

Але мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, — то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей.

І взагалі я витримлива, як всі Косачі, і хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала, а буду лічитися не для того, аби не загинути (того я так хутко не боюся), а для того, щоб жити людиною, а не «скрипучим деревом, що два віки живе», та обидва без користі.

Там в Жаб’їм бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігрантів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту російського», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує!

У Вас в Галичині, як мені казали, розійшлися було чутки, що ніби я от-от вмираю. Не журіться, я витримлива, і так хутко світ мене не позбудиться, дарма що надо мною медицина експериментується, мов над морською свинкою чи кроликом. — до Михайла Павлика

У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи. — З листа до М. П. Драгоманова (1894).

Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері... Шкода тільки, що всі ми — і поети, і не поети — по більшій часті буваєм неварті своїх матерів.

Настрій у мене підвищений після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, аже ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що в наших «світил».

Драму «Одержима» все-таки ще притримаю; розправа про драми — моя провина — ще не перекладена, але таки буде перекладена; коли? — Коли бретонець каже, що прийде, то він прийде, але коли — не питайте.

Нам тут дуже бракує Вас, дорогий учителю (без компліментів!) і Вас (се найбільше), і Ваших пісень, і — Ваших пстругів! Їли ми, правда, пструги від пана Пігуляка, але ті чомусь не були такі добрі. — до Івана Франка

Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль — адже я мешкаю в шпиталі. — до Ольги Кобилянської

Однак я сього не роблю (не б’ю себе в груди), бо маю взагалі нерозкаяну натуру, а волосся моє і так попелясте, то пощо маю його попелом покори посипати.

У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною.

Я таки довольна, що житиму «в зеленому раю» — адже сього від часу прабабуні Єви ні одна жінка не зазнала! Надто звідси з кам’яного і дуже занадто шумного Берліна, то наші українські зелені простори здаються навіть краще раю.

Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні — зроду!

Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати.

Ще та біда, що тут і лікарів добрих нема. Нема гірше, як дурний лікар, часом більше нашкодить словами (знаєте, ота лікарська щирість), ніж поможе рецептами.

Багато честі для мене зватись правою рукою дядька, добре було б, як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претензія. Більш він мені потрібен, ніж я йому, се певне. Взагалі не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдисталу, зробленого мимо волі моєї (хто поставив, той і звалив!), удруге сього не хотіла б. — до Михайла Павлика

Рік на чужині... Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди.

Читаючи Ваші і Лідині докори мені хотілось повіситись, — не доводьте мене до сеї сумної катастрофи, а то позбавите світ многих геніальних творів, що мають народитись колись під моїм пером.

Робота Ваша, видно, таки дуже потрібна, та й здається мені Ви з Окуневським не заступаєте один одному дороги, нехай він собі лізе помалу до тієї мети, до якої інші будуть летіти, що ж робити, коли не в усіх є крила. — до Михайла Павлика

Одним словом, постараюсь не бити байдиків сеї зими і не мостити помосту в пеклі. Ох, не один там мій камінець заложений!..

Тим часом живу тут ще, як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю. Біда, що ніяк не можу до віденської вимови звикнути і через те ходжу між німотою, немов глуха, — аж прикро.

Тільки приїхавши та побачивши, як тут люди живуть, я зрозуміла ліпше галицькі справи та відносини. Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим.

Я не можу так сказати, як Ви, що мені аби те а те покінчити то вже й померти можна, бо мені такого-такого багато треба писати, що якби жила на три життя разом, то й то ще не знаю, чи вспіла б все те поробити. Та я бо ще вмирати не збираюся. — до Михайла Павлика

Я очарована звістками з Вашого краю, ще наша доля не загинула, коли у нас такий народ є! І як се так могло скластись, що у такого народу така інтелігенція виросла нецікава (щоб не сказати гірше!).

Отож, як бачте, літала я не так по країні фантазії крилатою думкою, як по степах та по водах паровозами та пароходами. Однак і комарів, і критик, і сперечок мала навколо себе багато. У нас на Україні аби хіть, а сперечатись завжди є з ким.

Спасибі пропасниці, вона чогось пробудила в мене охоту до писання і до всякої літератури, а то я, було, що називається «од рук відбилась», сподіваюсь, що пропасниця мине, а літературний настрій зостанеться.

А знаєте, я думаю, що не так на Вас ті різні добрі людці лихі на Ваші політичні і всякі інші теоретичні думки та слова, як, власне, за Ваш чисто український юмор, бо то ж ним Ви можете людину без вогню спалити. — до Михайла Драгоманова

Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як-от наші . Але я думаю, що наші люди з натури дуже розумні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть дурнями зробити, а вже, здається, для сього не мало прикладається роботи.

Але що ж зроблю, коли я, як і всі ми, живу під павутиною? Я думаю, під дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся.

З того з’єднання нічого не вийшло, а хоч би й вийшло, то користь мала, бо все-таки обидві сторони ні крихітки одно одному не вірять і за пазухою ховають добрі каменюки на всякий случай. Окрім того, ця «угода» починає приймати вид, немов русини просять прощення у поляків за давні дурниці, а поляки забирають високий тон, і вже й тепер треба великої коцюби, аби їм до носа дістати, а що ж би то вже потім було!..

Я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, — dafür ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullités через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки. — Леся Українка. Листи: 1903—1913. С .656

Літературна критика

Стаття «Писателі-русини на Буковині» вперше надрукована в газеті «Буковина» за 14, 16, 19 квітня 1900 року. Стаття є скороченим і значно переробленим варіантом реферату Лесі Українки про творчість Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, з яким вона виступала на засіданні Київського літературно-артистичного товариства 9 грудня 1899 року за старим стилем.

Юрій Федькович

Пізніше, по виході з війська, Федькович пізнав у Чернівцях русина-патріота п. Кобилянського, і той вмовив поета, що натуральніше русинові писати по-руськи.

Надії цій не судилося справдитись, поетичний талан Федьковича не розвився далі, його перші поезії лишились назавжди найкращими.

Не вірші створили Федьковичеві славу (хоч в австрійській Русі вони і досі дуже популярні), а його проза.

В ті роки Федькович написав свої найкращі оповідання, що зробили славу його ймення і розбудили цікавість до його рідного краю у сторонніх людей. — 1873 року Федькович залишив військову службу, мешкав у селі і в тій громаді перебував на різних посадах.

У Федьковича, невважаючи на сумні сюжети, Буковина змальована в святочному уборі, герої його страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних та соціальних умов.

Ольга Кобилянська

... від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редакторів, критиків, а надто читачів.

У своїх творах Кобилянська зачеплює найрізноманітніші теми. Найбільш відмічений нею тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого оточення австрійської буржуазії, що потопає в безнадійному філістерстві.

Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre найкраще вдається д. Кобилянській, бо її натурі дуже властивий ліризм та музикальні настрої.

Ліс і гори – це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача.

Зрештою, властива сфера цеї писательки – це побит інтелігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, більше має нагоди розмаїтніше виявити свій талан.

Василь Стефаник

Д[обродій] Василь Стефаник з більшою рацією, ніж д. Кобилянська, може вважатися наступником Федьковича, він так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду.

Йому не прийшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилянській. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге.

Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси.

Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером.

Д. Стефаникові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного.

Цитати про Лесю Українку

	Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний аеропаґ, найвища інстанція. [...] Вони на те, щоби література могла перебути час формування, не одну остру і небезпечну кризу талантів, вони реґулюють літературний дух і життя серед розбиття та зневіри, дають приклади монументальної сили, високих артистичних змагань та духової сили. — Євшан, Микола. «Тіні забутих предків» // Євшан, Микола. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Наталя Шумило. — К.: Основи, 1998. — С. 473
	— Євшан Микола

	Не всі, хто знають Лесю поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відношеннях виключна, особлива, щедро обдарована природою людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і до музики. Та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася Леся роками. Учитися малюванню змушена була покинути через недугу. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки ніколи не мала, бо техніка набувається вправами (віртуози-піаністи, як відомо, по декілька годин щоденно), а Леся фізично не могла часами просто сидіти, бо бували періоди, коли їй доводилося місяці лежати в гіпсі – в липких кайданах, як вона це називала. — «Леся Українка в родинному колі» Урочиста пленарна конференція, присвячена 50-літтю від дня смерті Лесі Українки. Нью-Йорк, 20 жовтня 1963 року
	— Ізидора Косач

	Леся мала золоті руки, за висловленням однієї приятельки нашої мами. Вона вміла як ніхто з нічого зробити щось дуже цікаве. Часто художнє. Наприклад, з квітки маку, з сухої маківки, з папірців, з клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших, чудові речі. Або могла з трісочок кори зробити лицаря в латах. — там само
	— Ізидора Косач

	Справжня її сила, те, чим вона важлива європейській, світовій культурі, її інновація і революція, те, без чого історія жіночої літератури на планеті Земля не може бути по праву відчитана, — це її двадцять драм; двадцять одна насправді. «Шекспір в спідниці». І це й відповідь на питання, як її пропагувати, як про неї розповідати іноземцям.
	— Оксана Забужко

	Касандра Лесі Українки, як і всі її жіночі характери, позбавлена віктимності в старому патріархальному сенсі слова... А Дон-Жуан, якого вона, силами своїх героїнь Анни і Долорес, деконструювала й похоронила за покоління до того, як його деконструювала і похоронила європейська традиція!.. А лицарський цикл!.. А та сама «Лісова пісня», весь поганський міфологічний пантеон якої – цілковито в дусі й букві тогочасного європейського ар нуво, і це знову до питання української освіти – бо дітям в школі про це не говорять, не знайомлять при цій нагоді з Ніцше і сецесією, в якій наша «Лісова пісня» падає акурат між Гауптмановим «Затопленим дзвоном» і «Весною священною» іншого нашого земляка – Стравінського, тільки в Лесі Українки вийшло краще, ніж у Гауптмана, і, думаю, вона це знала...
	— Оксана Забужко

	«Історію Мавки може тільки жінка написати» – абсолютно феміністична заява; ніхто так далеко не йшов тоді в ствердженні повноправного жіночого голосу в літературі, в переписуванні всієї європейської міфології з жіночої точки зору – від «Іліади» починаючи і «Дон-Жуаном» закінчуючи.
	— Оксана Забужкоко

	Мова Лариси Косач двадцятилітньої і мова Лариси Косач сорокалітньої – це дві різні мови. «Блакитна троянда», перша її п’єса і єдина, яку вона побачила на сцені, викликала шок у публіки саме тим, що українською герої розмовляли про спадковість, психічні хвороби, емансипацію жінок, Данте і Крафт-Ебінґа, а не про народ, соловейка і криниченьку. Для цього нібито й слів в українській мові не було – і тут раптом зі сцени оце все звучить, з випередженням на двадцять років, коли такою українською справді вже заговорили студенти й гімназисти...
	— Оксана Забужко

	Звісно, перед Лесею Українкою були «батьки», покоління Пчілки й Старицького, які свідомо «кували» українську термінологію, абстрактну лексику, але я саме її назвала б піонеркою української «інтеліґентської» мови, бо таки в неї першої українська мова вже «вміє все». Відповідає потребам повноструктурного модерного суспільства.
	— Оксана Забужко

	Її індивідуалізм — бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства, проти його невільницького духу й пасивності. ...А її самотність на верхів'ях, далеко «від пахощів облесливих долин», то самотність творця, що в горах повинен, як Заратустра, передумати всю свою мудрість, щоб у належний час понести її в долини, віддати людям. А що у Лесі бували часом індивідуалістичні настрої, що її зброя оберталася проти громадянства, що вона ставала на прю з ним, — то це звичайне явище, коли «ватажок», поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно. Коли «провідники» бачать те, що має прийти, але повести маси за собою не можуть, бо в розвитку самих мас немає для того «відповідних передумов». — Зеров М. Леся Українка //Зеров М. Твори: У 2 т. — Т.2. — К., 1990. — С.400
	— Микола Зеров

В поетичних творах

	Перед очима плине Алазань, І далі плеса Дніпрові…                                      Мій краю! Тебе пече Кахетії сльоза, Згорьованої і запраглої; Вола до неба гордий Алаверді Посеред пусток, посеред руїн… О, скільки вас, осмутних Україн, Мов матерів, рокованих до смерті. Та ти не сам, народе мій. В борні Подасть грузин тобі незрадну руку, Коли ти гнівом вибухнеш, розпукою У клечені грозовим блиском дні. І під червоні прапори світання Підуть повстанці: - На царя!                                                       На прю! Здобувши в битві голубу зорю Прийдешніх днів, прийдешнього єднання. — "Леся в Телаві", 1 серпня 1963 року
	— Василь Стус

Див. також

• Іфігенія в Тавріді (драматична сцена)
• ‎Камінний господар (драматична поема)
• «Лісова пісня»
• Блакитна троянда
• Бояриня (поема)
• Кассандра (поема)
• ‎Руфін і Прісцілла

Джерела

• Антологія української поезії.-Лондон: Вид-во Спілки Української молоді у Великій Британії, 1957.-С.164,166.
• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Леся Українка. З людської намови. — ВЦ "Академія", 2015. — ISBN 9789665804734
• Упоряд. Віра Агеєва, Тамара Марценюк. Інша оптика: Ґендерні виклики сучасності. — Київ: 2019. — 256 с. — ISBN 978-617-7622-08-5
• Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576 с. — ISBN 978-966-8152-17-7