Леся Українка
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 1871 — 1913) — українська поетеса, письменниця, перекладачка, культурна діячка, феміністка. Авторка драми-феєрії «Лісова пісня» (1911).
Леся Українка | |
![]() | |
![]() | |
![]() | |
![]() |
Цитати з творівРедагувати
Contra spem spero!Редагувати
- Contra spem spero! - Без надії сподіваюсь! (Див. також: Латинські вирази)
- Contra spem spero!
- Гетьте, думи, ви хмари осінні!
- То ж тепера весна золота!
- Чи то так у жалю, в голосінні
- Проминуть молодії літа?
- Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
- Серед лиха співати пісні,
- Без надії таки сподіватись,
- Жити хочу! Геть, думи сумні![1]
БРедагувати
- Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою.
- «Божая іскра» – то тяжке прокляття, дикий і лютий пожар.
- Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.
ВРедагувати
- Вода боронить від огню живого,
- Згорілу ж хату дарма поливати.
Вона веде його з собою у палати, |
- Врятуєш душу, коли загубиш тіло.
- Всі – жінки, коли вони кохають.
ГРедагувати
- Геройство мусить мати нагороду, се і Боги, і люди признають.
- Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні.
ДРедагувати
- Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій.
- Для згаслих душ і безкорінних рас
- Однаково ворожі – степ і море.
ІРедагувати
- І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?
ЗРедагувати
- Завжди терновий вінець
- Буде кращий, ніж царська корона.
- Завжди величніша путь
- На Голгофу, ніж хід тріумфальний. («Завжди терновий вінець…», 1900)
- Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.
- З рук смерті люди дістають безсмертя.
КРедагувати
- Краса – змагання до досконалості.
- Крила знов на волі виростають у соколів приборканих.
- Коли хто вмів одважно йти на страту,
- Той мусить все одважно зустрічать.
- Кров без любові викупить не може.
Кохання – як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь. — Леся Українка "Лісова пісня".[5] |
ЛРедагувати
- Любила гори, трави, квіти,
- А ви любіте Україну, діти. (З листа Гамбарашвілі).
- Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може.
МРедагувати
- Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
- Мене любов ненависті навчила.
- Меча важкого рукоять
- Не важча від старої ліри.
НРедагувати
- Над всіх старшин найстарша правда.
Нам [артистам] треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними.[6] — "Розмова" |
- На ділі каймося, не на словах.
- Не в ідеї сила, а в самій крові!
- Не єдиним хлібом живе людина, але кожним словом, що з Божих уст виходить. (див. також: Біблія)
- Немає честі нападати ззаду.
- Не поет, хто забуває
- Про страшні народні рани,
- Щоб собі на вільні руки
- Золоті надіть кайдани!
- Не поет, у кого думки не літають вільно в світі,
- А заплутались навіки в золотії тонкі сіті...
- Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність.
- «Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай.
- Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії? <…> Які величні постаті…! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?)…» [8]
ОРедагувати
- Одвага наша – меч, политий кров'ю.
ПРедагувати
- Пекло страшніше горить в нашім краю.
- Права без обов’язків – то сваволя.
- Ніхто не має більшої любові,
- Як той, що душу поклада за друзів.
- Поетична мова – це найприродніша мова.
- При світлі волі всі краї хороші,
- Всі води гідні відбивати небо,
- Усі гаї подібні до Едему!
СРедагувати
Слово – то мудрості промінь, |
Слово, чому ти не твердая криця, |
- Смерть – це велика всесвітня, космічна самота.
- Смуток – не робота.
- Солодка хвала від ворога на полі бою, та не в полоні!
- Сором мовчки гинути й страждати,
- Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
- Сором – хилитися і долі коритися.
- Стане вінцем лиш тоді плетениця тернова,коли вільна душею людина по волі квітчається терном..
- Сум не має дна.
- Слово, моя ти єдиная зброє!..
ТРедагувати
- Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
- Ти мене убити можеш, але жити не примусиш!
- Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
- Той тільки вільний від громадських пут,
- Кого громада кине геть від себе.
- То не любов, що присяги боїться.
- Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому нема вже й смужки.
- Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна.
- Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.
УРедагувати
У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи. — З листа до М. П. Драгоманова (1894).[11] |
- Усе відбивається в пісні, як в морі.
ХРедагувати
- Хай же промінь твоїх думок
- Поміж нами сяє, –
- «Огню іскра великого»
- Повік не згасає.
- Хіба крові не варта краса?
- Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?
- Хто визволиться сам, той буде вільний,
- Хто визволить кого, в неволю візьме.
- Хто зрікся всього, а себе не зрікся, не любить той.
- Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею.
- Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
- Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.
- Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.
Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова.[10] |
- Хто по неволі согрішив, той чистий.
ЧРедагувати
- Чесний покриву не потребує.
ЩРедагувати
- …Щоб не плакать, я сміялась. (вірш «Як дитиною, бувало…», 1897)[12]
- Що сльози там, де навіть крові мало!
ЯРедагувати
- Язви гоїть вогонь.
L.— Як бридко ти промовив сі слова! |
- Як може бути, щоб тіла ходили вкупі,
- Але душі двома шляхами й врозтіч?
Як я заздрю жінкам, що в них сльози завжди на готові!.. А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх "сентиментальноті", "бабства", як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим...[14] — "Помилка" |
Літературна критикаРедагувати
Стаття «Писателі-русини на Буковині» вперше надрукована в газеті «Буковина» за 14, 16, 19 квітня 1900 року. Стаття є скороченим і значно переробленим варіантом реферату Лесі Українки про творчість Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, з яким вона виступала на засіданні Київського літературно-артистичного товариства 9 грудня 1899 року за старим стилем.[15]
Юрій ФедьковичРедагувати
Пізніше, по виході з війська, Федькович пізнав у Чернівцях русина-патріота п. Кобилянського, і той вмовив поета, що натуральніше русинові писати по-руськи. |
Надії цій не судилося справдитись, поетичний талан Федьковича не розвився далі, його перші поезії лишились назавжди найкращими. |
Не вірші створили Федьковичеві славу (хоч в австрійській Русі вони і досі дуже популярні), а його проза. |
В ті роки Федькович написав свої найкращі оповідання, що зробили славу його ймення і розбудили цікавість до його рідного краю у сторонніх людей. — 1873 року Федькович залишив військову службу, мешкав у селі і в тій громаді перебував на різних посадах. |
У Федьковича, невважаючи на сумні сюжети, Буковина змальована в святочному уборі, герої його страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних та соціальних умов.[15] |
Ольга КобилянськаРедагувати
... від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редакторів, критиків, а надто читачів. |
У своїх творах Кобилянська зачеплює найрізноманітніші теми. Найбільш відмічений нею тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого оточення австрійської буржуазії, що потопає в безнадійному філістерстві. |
Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre найкраще вдається д. Кобилянській, бо її натурі дуже властивий ліризм та музикальні настрої. |
Ліс і гори – це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача. |
Зрештою, властива сфера цеї писательки – це побит інтелігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, більше має нагоди розмаїтніше виявити свій талан.[15] |
Василь СтефаникРедагувати
Д[обродій] Василь Стефаник з більшою рацією, ніж д. Кобилянська, може вважатися наступником Федьковича, він так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду. |
Йому не прийшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилянській. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге. |
Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси. |
Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером. |
Д. Стефаникові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного.[15] |
Цитати про Лесю УкраїнкуРедагувати
Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний аеропаґ, найвища інстанція. [...] Вони на те, щоби література могла перебути час формування, не одну остру і небезпечну кризу талантів, вони реґулюють літературний дух і життя серед розбиття та зневіри, дають приклади монументальної сили, високих артистичних змагань та духової сили. — Євшан, Микола. «Тіні забутих предків» // Євшан, Микола. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Наталя Шумило. — К.: Основи, 1998. — С. 473 |
|||||
— Євшан Микола |
Не всі, хто знають Лесю поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відношеннях виключна, особлива, щедро обдарована природою людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і до музики. Та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася Леся роками. Учитися малюванню змушена була покинути через недугу. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки ніколи не мала, бо техніка набувається вправами (віртуози-піаністи, як відомо, по декілька годин щоденно), а Леся фізично не могла часами просто сидіти, бо бували періоди, коли їй доводилося місяці лежати в гіпсі – в липких кайданах, як вона це називала[16]. — «Леся Українка в родинному колі» Урочиста пленарна конференція, присвячена 50-літтю від дня смерті Лесі Українки. Нью-Йорк, 20 жовтня 1963 року |
|||||
— Ізидора Косач |
Леся мала золоті руки, за висловленням однієї приятельки нашої мами. Вона вміла як ніхто з нічого зробити щось дуже цікаве. Часто художнє. Наприклад, з квітки маку, з сухої маківки, з папірців, з клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших, чудові речі. Або могла з трісочок кори зробити лицаря в латах[16]. — там само |
|||||
— Ізидора Косач |
Справжня її сила, те, чим вона важлива європейській, світовій культурі, її інновація і революція, те, без чого історія жіночої літератури на планеті Земля не може бути по праву відчитана, — це її двадцять драм; двадцять одна насправді. «Шекспір в спідниці». І це й відповідь на питання, як її пропагувати, як про неї розповідати іноземцям[17]. |
|||||
— Оксана Забужко |
Касандра Лесі Українки, як і всі її жіночі характери, позбавлена віктимності в старому патріархальному сенсі слова... А Дон-Жуан, якого вона, силами своїх героїнь Анни і Долорес, деконструювала й похоронила за покоління до того, як його деконструювала і похоронила європейська традиція!.. А лицарський цикл!.. А та сама «Лісова пісня», весь поганський міфологічний пантеон якої – цілковито в дусі й букві тогочасного європейського ар нуво, і це знову до питання української освіти – бо дітям в школі про це не говорять, не знайомлять при цій нагоді з Ніцше і сецесією, в якій наша «Лісова пісня» падає акурат між Гауптмановим «Затопленим дзвоном» і «Весною священною» іншого нашого земляка – Стравінського, тільки в Лесі Українки вийшло краще, ніж у Гауптмана, і, думаю, вона це знала[17]... |
|||||
— Оксана Забужко |
«Історію Мавки може тільки жінка написати» – абсолютно феміністична заява; ніхто так далеко не йшов тоді в ствердженні повноправного жіночого голосу в літературі, в переписуванні всієї європейської міфології з жіночої точки зору – від «Іліади» починаючи і «Дон-Жуаном» закінчуючи[17]. |
|||||
— Оксана Забужко |
Мова Лариси Косач двадцятилітньої і мова Лариси Косач сорокалітньої – це дві різні мови. «Блакитна троянда», перша її п’єса і єдина, яку вона побачила на сцені, викликала шок у публіки саме тим, що українською герої розмовляли про спадковість, психічні хвороби, емансипацію жінок, Данте і Крафт-Ебінґа, а не про народ, соловейка і криниченьку. Для цього нібито й слів в українській мові не було – і тут раптом зі сцени оце все звучить, з випередженням на двадцять років, коли такою українською справді вже заговорили студенти й гімназисти[17]... |
|||||
— Оксана Забужко |
Звісно, перед Лесею Українкою були «батьки», покоління Пчілки й Старицького, які свідомо «кували» українську термінологію, абстрактну лексику, але я саме її назвала б піонеркою української «інтеліґентської» мови, бо таки в неї першої українська мова вже «вміє все». Відповідає потребам повноструктурного модерного суспільства[17]. |
|||||
— Оксана Забужко |
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
- ↑ Contra spem spero! (Леся Українка)
- ↑ Леся Українка. Зібрання творів: в 12 т. Київ: Видавництво «Наукова думка», 1978. — Т. 10. — С. 125
- ↑ Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. Н. О. Вишневської. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 2. — С. 21.
- ↑ Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 292.
- ↑ Українка, Леся (1911). Леся Українка "Лісова пісня".
- ↑ З людської намови, 2015, с. 309
- ↑ Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 5. — С. 231.
- ↑ див.: Ховрич С. Патріотизм по-Лесиному // День. – № 122 – 123. – 2011. – С. 12.
- ↑ Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 231.
- ↑ а б в Крилаті вислови про українську мову, які актуальні досі.
- ↑ Українка, Леся (1894). 28.01(9.02).1894 р. Лист Лесі Українки до М. П. Драгоманова. Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки. Процитовано 2016-01-16.
- ↑ Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки
- ↑ Українка Леся. Зібрання творів: в 12 т. / за ред. А. А. Каспрук. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1975. — Т. 1. — С. 250.
- ↑ З людської намови, 2015, с. 334
- ↑ а б в г Стаття «Писателі-русини на Буковині» на сайті «Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки».
- ↑ а б «Леся Українка в родинному колі». Ізидора Косач-Борисова
- ↑ а б в г д Оксана Забужко: «Нема способу "оживити" національного класика, не читаючи його»
ДжерелаРедагувати
- Антологія української поезії.-Лондон: Вид-во Спілки Української молоді у Великій Британії, 1957.-С.164,166.
- Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
- Леся Українка. З людської намови. — ВЦ "Академія", 2015. — ISBN 9789665804734