Богачевська-Хом'як Марта Данилівна

Марта Богаче́вська-Хом'я́к (англ. Martha Bohachevsky-Chomiak; 24 червня 1938, Сокаль, Галичина, нині — Львівська область) — історикиня, авторка монографії «Жінки в громадському житті України. 1884—1939». Громадська діячка, дослідниця й активістка українського фемінізму в США.

Марта Богачевська-Хом'як

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Американки загалом мало знали про ситуацію в СССР. А ті, які знали, то розуміли, що то все «пазлітка», що засадничо роль жінки й надалі зводиться до подвійного навантаження. І я завжди підкреслювала, що зазначала Кобринська: проблема в тому, що соціалізм не вирішує подвійне навантаження жінки. Я завжди подивляла зі своїх одноліток в Україні: як вони могли і добре виглядати, і працювати, і займатися до тої міри хатою, при тому що їхні чоловіки нічогісінько їм не помагали.

Зовсім я не думала займатися питанням жіночого руху, мені моя стать не надто заважала. Мене більше за фемінізм цікавили різного роду інтелектуальні процеси у Східній Європі. До мене звернувся Союз українок Америки, аби я написала коротеньку історію жінок в Україні. Вони мені казали, що дадуть всі матеріали, я тільки мусила би писати. [...] З тої запланованої короткої книжечки, яка мала роздаватися Союзом українок на міжнародних жіночих з’їздах, з тої книжечки виросла дуже велика книжка Feminists Despite Themselves: Women in Ukranian Community Life, 1884–1939 у 1988 році.

Історії України як предмету я ніколи не вивчала. Моя вища освіта відбувалася, коли старі академічні норми починали перетинатися з новими підходами, особливо в історичних темах. Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, у кожному предметі. Її треба було тільки найти, побачити поєднання, відмінності, підходи.

Мені виглядало, що поширення інформацій про Україну було більше на часі для нас як боротьба за поширення жіночих прав у США. Я за одним і другим, але на практиці таки доводиться ставити одне перед другим.

Мені фемінізм — то є людські права для одної групи людей, яка не мала повноцінного доступу до розуміння і практикування людських прав. То була занадто широка дефініція, щоби бути членкинею наймасовішої американської жіночої організації NOW (National Organization for Women), яка сповідувала активніший курс дій.

Ми мусили робити масові протести в 1950-х роках, як наші батьки в тридцятих. Просто треба було сказати, що є щось такого як Україна. Тому що нам казали, що ми не українці, бо немає України. Я ще досі тішуся, коли бачу слово «Україна» Як я була малою, щось такого як Україна не було. У словнику не було, в енциклопедії була як частина Росії. То приїзд українських поетів тут до Колумбійського університету, наприклад Драча, Павличка, — то було велике діло.

Мій історичний курікулюм віте був таким: спочатку я займалася кирило-методіївським братством, пізніше писала про 1948 рік у Східній Галичині, за що здобула маґістерку під Оскаром Галєцьким, пізніше писала про революцію та Директорію, а остаточно почала працювати над російською історією – розвитком російського лібералізму, чи, точніше, його відсутністю. В той час також розглядала можливість редагування частини переписки В’ячеслава Липинського з українськими діячами. Отже це була інтелектуальна історія – перетин політики, філософії, релігії.

Я дивилася на ту книжку, правду кажучи, більше як на заокруглення історії України, латання найбільшої білої плями, вписання жінок в український історичний дискурс. Та книжку сприйняли в Україні в суто жіночому ракурсі — як історію жінок в Україні, а не історію України з жінками, і в Україні найбільше нею зацікавилися жінки, а не історики. Поза Україною, одначе, книжка зацікавила читачів як розгляд витворення жіночих рухів у суспільствах, які не мають політичних прав, які не мають суверенності. — про книгу "Feminists Despite Themselves: Women in Ukranian Community Life, 1884–1939"

Я особисто взагалі боюся ідеологій, бо кожне припущення абсолютної правди, визнання будь-якої секулярної віри веде до спрощення тої віри. І потому то тільки відчужує людей. Так що я завжди казала, що моя головна функція як професорки історії — це ускладнювати людям життя, щоб людина свідомо розуміла свої погляди і знала їхні обмеження, а не тільки позитиви. Що мені самозрозуміле, таке воно не для всіх.

Націоналізм та фемінізм – одна монета спільного вжитку (стаття) (2000)

Дехто сприймає свої ґендерні ролі як даність, інші носяться з національною ідентичністю. Націю та жінку можна редукувати до єдиного визначення лише в тих суспільствах, де індивіда розглядають виключно як частину чітко структурованого цілого. Розвинуті спільноти складаються з різноманітних індивідів та груп індивідів, які постійно змінюються, взаємодіють і взаємодоповнюються, утворюючи єдине динамічне ціле.

У розвинених суспільствах особі притаманно багато ідентичностей, вона грає багато ролей. Якщо суспільство відкрите, тобто індивід може бути самим собою, – суспільні ролі доповнюють одна одну і не конфліктують із суспільством. Натомість, у суспільстві із чітко стратифікованими функціями і жорстко визначеними для кожної особи ролями, індивід не може повністю розкрити свій потенціал, бо таке суспільство детермінує його функцію, і не допускає інших шляхів поза собою.

Совєти боялися українського націоналізму, який вони ототожнювали з необмеженою опозицією до свого режиму. Фемінізм вони вважали західною примхою, не вартою особливої уваги. Ґендер – радше суспільну категорію, аніж біологічну характеристику відмінности між статями, – просто іґнорували як несумісну із совєцьким суспільством форму.

Перетворення патріотичного націоналізму в деструктивні інтеґральні рухи призводить до війн, утисків та ґеноциду. Іґнорування здорового націоналізму завжди призводить до дезінтеґрації імперій. Совєцький Союз – ще один приклад дії цього загального правила.

Самість – це небезпечний термін – водночас багатозначний і такий, що виражає раніше впроваджену чи й неіснуючу категорію – і так само неозначений, як і всі інші концептуальні категорії, взаємопов’язані між собою. Будь-яке приховане або відкрите гноблення жінок створює і закріплює умови, які не стимулюють розвиток відкритого суспільства, котре буде і зможе ефективно протистояти шовіністичним і тоталітарним режимам.

Суспільства з пасивним населенням, в яких індивідууми не усвідомлюють власної ідентичности в політичній, соціальній та культурній сферах, більш схильні піддаватися авторитарним режимам, ніж суспільства, в яких індивідуальна ініціатива має широкі можливості для розвитку.

Феміністична теорія виходить за межі проникнення персонального в політичне, бо містить також концепцію якоїсь спільноти – сукупности особистостей, чи безпосереднього оточення, а також політичне буття, фізичний всесвіт, етичні норми та абсолют. Суспільне входить у приватне, незважаючи на поділ понять. Коли жінки визначають самих себе, вони розширюють розуміння світу і тому не можуть бути відокремленими від нього.

Націоналізм як неправильно використана теорія – небезпечний, як організаційний принцип – корисний, і центральний – як інструмент для розуміння політичної та соціальної реальности. Те саме стосується і фемінізму.

Половина України ще сама себе не знає, інша половина – чоловіки – вважають, що жінки вже сказали все, що мали сказати. Росіяни та поляки не розуміють, чому українці, коли мають шанс, не стають частиною більшої домінантної групи. В такому ж стилі багато чоловіків і деякі жінки не усвідомлюють, що без автентичного голосу всіх індивідуумів Україна не буде цілісною.

«Білим по білому: Жінки у громадському житті України. 1884–1939» (1995) (передмова)

...чому білим по білому? Одна з найвишуканіших форм вишивки в Україні — гладь білими нитками по білому полотну, та й ще з вирізуванням. Треба добре придивитись, щоб розгледіти це мистецтво, побачити білий візерунок довкола витятого простору. Такою є і роль жінки в українському громадському житті й історії України — треба уважно придивитись, щоб осягнути цю частіше оспівану, ніж вивчену «берегиню», щоб зрозуміти: вирізування окреслює простір, а не його відсутність, і брак відомостей про жінок не означає, що жінок не було. Про них просто не писали.

В Україні поглибилось розуміння суспільних та психологічних процесів людства, змінилось багато у сприйманні ролі статей, змінився тон і рівень обговорення місця жінок в суспільстві. Предмет досліджень розширюється, навіть формуються різні галузі жіночих студій в Україні. Написано десятки нових книг про жінок України, дехто навіть захистив наукові праці на цю тему.

В період, коли роль України на міжнародній арені була обмежена майже до неіснування, українки в Америці мали доступ до міжнародних жіночих організацій. Там вони відчули брак книжки, яка б інформувала читачів про те, що таке Україна і яку роль відіграли жінки в її історії.

Щоб не бути останнім невігласом, я прийняла запрошення декана та погодилась провести семінар з історії жіночого руху в Європі. Це дало мені конкретний стимул увійти в галузь жіночих студій.

Я зрозуміла що жіночого питання як такого немає. Є нерозв’язані проблеми всієї громади — праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування,— які ми звикли називати жіночими, бо жінкам доводилося ними займатися. Але й не можна зводити історію жінок до фемінізму чи навіть до загального намагання жінок здобути рівноправність, бо це аж ніяк не вичерпує змісту їх життя.

Я почала вивчати різновиди фемінізму, альтернативні підходи до історії жіночого руху в Європі та Америці, що закономірно привело до зацікавлення новими аспектами історії суспільства; мені довелось користуватися джерельними матеріалами, які висвітлювали співвідношення ідеологій та особистого життя, ставлення суспільства до смерті, народження, способу життя сім’ї.

Я знала, що без підґрунтя, без повного розуміння історичного тла та громад, у яких жінки працювали, неможливо буде охопити історію жіночого руху в Україні.

Я хотіла довідатися, що жінки писали про себе, як вони дивились на свої організації, на свою працю, врешті, я хотіла довідатися, що жінки думали про фемінізм. Я хотіла знати, яке місце вони відводили собі в загальному русі жіночої емансипації.

У працях та мемуарах з історії України майже немає жінок. У книжках із будь-яким ідеологічним забарвленням поодинокі жінки постають як героїні руху, про який ідеться. Вони представлені без власного «я» і без будь-яких зацікавлень у жіночому русі.

Громадська думка часто обвинувачує і оборонців національних прав, і борців за права жінок в екслюзивності, егоїзмі й короткозорості, хоча, врешті-решт, обидва ці рухи діють від імені загального права.

Жінки які беруть участь у національно-визвольній боротьбі, силою обставин, проявами дискримінації у власному середовищі все ж таки згодом змушені цікавитися боротьбою за рівні права. Цей аспект їхньої діяльності звичайно не потрапляє в аннали визвольної боротьби поодиноких народів.