Массиміліано Ді Паскуале
Массиміліано Ді Паскуале (іт. Massimiliano Di Pasquale) — італійський публіцист, незалежний журналіст з численними публікаціями та низкою книжок про Україну. Автор «Української абетки» (про Україну від А до Я) у 2-х частинах.
Массиміліано Ді Паскуале |
Цитати
ред.Взагалі обидві книжки дуже поєднані між собою, з видавцем ми вирішили розділити їх на дві збірки для зручності читання і продажів. У першій увага концентрується на сучасній історії України, хотіли швидше розказати про Євромайдан, війну на Донбасі, тому я виклав перебіг історичних подій від часу здобуття Незалежності 1991 року до 2014-го, початку воєнних дій на сході України. У другій збірці йдеться про давню історію від часів Київської Русі до Чорнобильської катастрофи, потім знову повертаю читача до періоду здобуття Незалежності, що сталося через 5 років після аварії на АЕС. Але ці дві події поєднані, багато істориків – і я також – вважають, що Чорнобиль допоміг консолідувати відчуття змін та незалежності серед українців[1]. — Про книжки «Української абетки» |
Є загальна тенденція популізму у світі. І таку політику легше провадити в країні з радянським минулим. Негативним сюрпризом для мене став вибір президентом Володимира Зеленського. Народ довірився цьому чоловікові, який не мав політичної програми, а довірилися більше його антикорупційній риториці. |
Ідея проєкту насамперед – розповісти італійцям історію України, та розтлумачити конфліктні теми Майдану, Донбасу і Криму, витоки яких криються у давніх історичних подіях. Я написав про це, бо читав в італійській пресі неймовірні інтерпретації української історії, де змальовували українців як «нацистів», це триває й досі[1]. — Про книжки «Української абетки» |
Крим – це сума багатьох помилкових кроків із боку України, тоді як Кремль був добре підготовлений тактично й стратегічно та скористався вдалим моментом для вторгнення[1]. |
М’яка сила культури є фундаментальною. Йдеться не лише про промоцію українських письменників чи музикантів, але й про розвиток туризму[1]. |
На першій книжці це моє фото муралу на київському будинку: жовтим на синьому тлі написано «мир», що нагадує стяг України, також є вишитий рушник із лелеками, це також українські символи. А слово «мир» передає не лише бажання миру, а й відкритості України до світу. Ця ідея задовольнила всіх у видавництві. З другою книжкою було складніше, бо йшлося про історичні тексти передусім[1]. — Про книжки «Української абетки» |
Поїздки та прямий контакт із місцевістю, з людьми допомагають зрозуміти швидше, що Україна – не Росія. Мені друзі з України розповідають про цікаві культурні заходи міжнародного рівня, і це дуже добре, у цьому напрямку слід рухатися далі, але треба робити більше, як і за кордоном – там також потрібно проводити українські культурні події[1]. |
Пригадую весну 2008 року, квітневий саміт НАТО у Бухаресті. Я перебував саме у Луганську і був свідком антинатовської маніфестації. Я цікавився у людей, чому вони були негативно налаштовані стосовно НАТО. І зрозумів, що то була проплачена комуністами кампанія, люди не розуміли, що таке НАТО або плутали військовий блок країн із Євросоюзом[1]. |
Сподіваюся на нове покоління українців, народжених у вільній країні. При цьому спостерігаю дивні тенденції: з одного боку молодь без радянського минулого проявляє байдужість до української політики, з іншого – є позитивний тренд, коли молоді люди вчаться більше за кордоном і повертаються на батьківщину інвестувати свої знання та працю[1]. |
Сприйняття України як незалежної держави почалося, безумовно з 2004 року, як спалахнула Помаранчева революція, це для Європи було відкриттям. Пізнання України посилилося з Євромайданом 2013 року. Важко зрозуміти, наскільки добре знають про Україну в Італії та Європі, про країну чули однозначно. Європа дуже строката, звісно, у Польщі чи балтійських країнах про державу знають більше. В Італії постійно невеликий інтерес до України, і він дуже обумовлений російською пропагандою[1]. |
У такій складній країні, як Україна, після років війни з Росією, щоб консолідувати демократичні досягнення, потрібні роки. Звісно, від клептократичного режиму Януковича не можна відразу перейти до досконалої демократії. Можна зрозуміти прагнення людей до швидких змін, але у бажанні швидких змін можна повернутися й назад. Але це є константа української політики, на жаль. Це політика stop and go, крок уперед і два – назад[1]. |
Примітки
ред.