Микитенко Іван Кіндратович
Іван Кіндратович Микитенко (6 вересня) 1897, Рівне, Херсонська губернія, Російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) — 4 жовтня 1937, околиця Харкова, Українська РСР) — український письменник і драматург доби Розстріляного відродження.
Микитенко Іван Кіндратович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Роботи у Вікіджерелах | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.Я почав писати виключно вірші. Вони ніколи не були майстерними, але, кажуть, в них був темперамент. Перший вірш був надрукований 7 листопада 1922 року в день 5-ої річниці Жовтневої Революції в Одеській газеті «Известия». Це була перша моя надрукована річ. Називався вірш «Сьогодні свято». Він був агітаційний, надрукований на першій сторінці крупним цицеро і багато ночей не давав мені спокою. Вірші я потім писав кілька років. Вони друкувалися в газетах і журналах, поема «Огні» вийшла окремою книгою в Держвидаві України. Але ця робота не задовольняла мене, не давала творчої розрядки. Тому я почав писати прозою[1]. |
Всі оповідання, написані в Одесі, склали книгу «На сонячних гонах», видану вперше Держвидавом України в 1926 році (тепер це входить в І том). |
Восени 1929 року, підохочений міркуваннями більш громадсько-політичного порядку, ніж чисто драматургічною сверблячкою, надумав написати велику п'єсу, в якій міг би себе не зв'язувати кількістю дійових осіб, труднощами постави в пересувних театрах — і т. д. Матеріал у мене вже був готовий, персонажів я майже фізично бачив і відчував, дія розгорталась перед моїми очима. П'єса, яку я написав протягом трьох тижнів чи місяця, називається «Диктатура». Нею відкривали сезон усі державні театри України[1]. |
В анкеті є ще запитання: «Як Ви ставитеся до рецензій і критичних статей про Ваші п'єси». Хороших, змістовних, політично грамотних рецензій У нас мало, тому що немає у нас хороших критичних кадрів. Пишуть іноді випадкові люди, пишуть заради шматка хліба. Похвала такого рецензента не дає ніякого морального задоволення, лайка ж не виправляє помилок п'єси, а тільки наводить на драматурга непотрібну тугу й озлоблення. По-моєму, таким людям треба заборонити займатися критичною діяльністю[2]. |
Проте багато рецензій і статей (зокрема в московській пресі, а також в Одесі і Харкові) цілком вірно і для мене з великою користю відзначали недоліки моєї п'єси. Тому я багато разів підправляв її. Зовсім обурливо і несправедливо (і зовсім безкарно) чесав мене якийсь київський рецензент. Мали б ми тільки таких рецензентів — літературою, драматургією особливо, займатися було б зовсім неможливо[2]. |
Працюючи над «Диктатурою», а потім над п'єсою «Світіть нам, зорі» («Кадри»), нічого іншого не писав і вважаю неможливим писати одночасно повість або роман і п'єсу. Драматургія вимагає (від мене, принаймні) повного переключення і перебудови всього арсеналу художньої зброї. Писати без фактичного матеріалу дуже важко, неможливо. Висмоктування з пальця — річ, безперечно, шкідлива. Але легко й захлинутися у фактичному матеріалі. Тому відбір, узагальнення і засвоєння матеріалу — найважливіша частина роботи[3]. |
Знайомство з театральною роботою (в Одесі у 1924-1925, 1925-1926 рр. завідував літературною частиною в Одеській Укр[аїнській] Державній драмі) дало мені конкретні знання сцени. Це багато допомагає в роботі над п'єсою, але не можна сказати, щоб це була головна і обов'язкова умова для того, щоб написати п'єсу. Ні. Значно важливіше навчитися володіти діалогом і відчувати гостроту зіткнення класових пристрастей, аніж вивчити техніку акторської роботи та сценічних ефектів, хоча, повторюю, і це знати вельми корисно[4]. |
Необхідно скласти план, перш ніж почати роботу над п'єсою. Але завжди якось так виходить, що творчий інстинкт розгортається повнотою тільки при виконанні речі, а не при складанні плану. Тому композиційні відхилення від плану неминучі[4]. |
Перш за все повинна визріти ідея твору. «Диктатура», наприклад, народилась у мене з питання, поставленого переді мною на одному мітингу в 1925 році. Я проводив тоді разом з робітниками одеського заводу ім. Благоєва, де я тоді працював, день Паризької комуни в підшефному селі. Після доповіді селянин-незаможник (типу «шукача правди») спитав мене: |
План п'єси було дуже легко розробити, тому що ідейний стрижень уже зумовлював саму річ. Якщо цього немає (немає центральної проблеми), план розробляти важко, і в таких випадках завжди буває дуже багато варіацій, причому сам не знаєш, який варіант виявиться придатний, а які відпадуть. Можуть відпасти саме кращі. Отже — потрібне «пекуче питання», на яке треба відповісти. Якщо його немає або є багато питань, але не центральних і жодне з них не може стати центральним, — річ виходить неорганічна, вона буде, можливо, і яскрава, але все ж таки мозаїка, а не моноліт. Скласти план для такої речі — справжня мука[5]. |
Персонажі намічаються спочатку тільки головні, центральні. Другорядні ж займають свої місця під час розгортання дії. Характер головних персонажів, звичайно, повинен бути ясний ще до початку роботи. Але уточнюється він все ж таки лише в процесі роботи. Ніколи не зв'язую себе з даним, існуючим і особисто мені відомим суб'єктом, створюючи той чи інший образ у п'єсі. Однак сутність якого-небудь особисто мені відомого суб'єкта беру, доповнюю її аналогічними якостями інших суб'єктів, узагальнюю, і тоді створений образ вже не нагадує відомих мені суб'єктів, кожного зокрема, але нагадує їх усіх своєю соціальною суттю[5]. |
Ще одне зауваження: починати завжди дуже важко, Початок визначає тон, ритм, амплітуду, нарешті, стиль всієї речі, Тому початок завжди важкий. Невдало почав, зірвався, — пропадає охота починати вдруге. |
Чим більше встигаєш зробити за один присід, тим міцніше себе почуваєш, бадьоріше, певніше і тим менша перерва до наступного «присіду». І навпаки — після невдалої роботи почуваєш себе розбитим, змученим, байдужим до всього навколишнього. До роботи огида. Якщо ж картину, наприклад, вдало закінчиш уночі, то здається: сили залишилось іще стільки, що можна почати наступну. Це почуття — обманливе[6]. |
Халтурою я називаю річ, що спотворює нашу неповторну дійсність, незалежно від того, скільки часу автор її спотворює за своїм столом до того, як випустить свій «продукт» на ринок: два дні чи два роки. Я дав кравцеві шмат матерії. Він рік вигадував фасон для костюма, нарешті — пошив, і я виглядаю в ньому потворою. Хіба цей кравець не халтурник[7]?! |
Примітки
ред.- ↑ а б в Автобіографії, 2015, с. 272
- ↑ а б Автобіографії, 2015, с. 273
- ↑ Автобіографії, 2015, с. 274
- ↑ а б в Автобіографії, 2015, с. 275
- ↑ а б Автобіографії, 2015, с. 276
- ↑ а б Автобіографії, 2015, с. 277
- ↑ Автобіографії, 2015, с. 278
Джерела
ред.- Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3