Микитенко Іван Кіндратович

Іван Кіндратович Микитенко (6 вересня) 1897, Рівне, Херсонська губернія, Російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) — 4 жовтня 1937, околиця Харкова, Українська РСР) — український письменник і драматург доби Розстріляного відродження.

Микитенко Іван Кіндратович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Про себе (1930 р.)

Я почав писати виключно вірші. Вони ніколи не були майстерними, але, кажуть, в них був темперамент. Перший вірш був надрукований 7 листопада 1922 року в день 5-ої річниці Жовтневої Революції в Одеській газеті «Известия». Це була перша моя надрукована річ. Називався вірш «Сьогодні свято». Він був агітаційний, надрукований на першій сторінці крупним цицеро і багато ночей не давав мені спокою. Вірші я потім писав кілька років. Вони друкувалися в газетах і журналах, поема «Огні» вийшла окремою книгою в Держвидаві України. Але ця робота не задовольняла мене, не давала творчої розрядки. Тому я почав писати прозою.

Всі оповідання, написані в Одесі, склали книгу «На сонячних гонах», видану вперше Держвидавом України в 1926 році (тепер це входить в І том). Одночасно з цим я працював у газетах, писав фейлетони, райошники, статті. В 1924 році в Одесі організувалася філія Всеукр(аїнської) Спілки пролетарських письменників «Гарт», якою я потім керував до кінця 1926 р., поки не переїхав у Харків, де в 1927 році був одним з ініціаторів і організаторів І Всеукр[аїнського] з'їзду пролетарських письменників, що поклав початок ВУСППу (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), членом якої я є і понині.

Восени 1929 року, підохочений міркуваннями більш громадсько-політичного порядку, ніж чисто драматургічною сверблячкою, надумав написати велику п'єсу, в якій міг би себе не зв'язувати кількістю дійових осіб, труднощами постави в пересувних театрах — і т. д. Матеріал у мене вже був готовий, персонажів я майже фізично бачив і відчував, дія розгорталась перед моїми очима. П'єса, яку я написав протягом трьох тижнів чи місяця, називається «Диктатура». Нею відкривали сезон усі державні театри України.

В анкеті є ще запитання: «Як Ви ставитеся до рецензій і критичних статей про Ваші п'єси». Хороших, змістовних, політично грамотних рецензій У нас мало, тому що немає у нас хороших критичних кадрів. Пишуть іноді випадкові люди, пишуть заради шматка хліба. Похвала такого рецензента не дає ніякого морального задоволення, лайка ж не виправляє помилок п'єси, а тільки наводить на драматурга непотрібну тугу й озлоблення. По-моєму, таким людям треба заборонити займатися критичною діяльністю.

Проте багато рецензій і статей (зокрема в московській пресі, а також в Одесі і Харкові) цілком вірно і для мене з великою користю відзначали недоліки моєї п'єси. Тому я багато разів підправляв її. Зовсім обурливо і несправедливо (і зовсім безкарно) чесав мене якийсь київський рецензент. Мали б ми тільки таких рецензентів — літературою, драматургією особливо, займатися було б зовсім неможливо.

Працюючи над «Диктатурою», а потім над п'єсою «Світіть нам, зорі» («Кадри»), нічого іншого не писав і вважаю неможливим писати одночасно повість або роман і п'єсу. Драматургія вимагає (від мене, принаймні) повного переключення і перебудови всього арсеналу художньої зброї. Писати без фактичного матеріалу дуже важко, неможливо. Висмоктування з пальця — річ, безперечно, шкідлива. Але легко й захлинутися у фактичному матеріалі. Тому відбір, узагальнення і засвоєння матеріалу — найважливіша частина роботи.

Знайомство з театральною роботою (в Одесі у 1924-1925, 1925-1926 рр. завідував літературною частиною в Одеській Укр[аїнській] Державній драмі) дало мені конкретні знання сцени. Це багато допомагає в роботі над п'єсою, але не можна сказати, щоб це була головна і обов'язкова умова для того, щоб написати п'єсу. Ні. Значно важливіше навчитися володіти діалогом і відчувати гостроту зіткнення класових пристрастей, аніж вивчити техніку акторської роботи та сценічних ефектів, хоча, повторюю, і це знати вельми корисно.

Необхідно скласти план, перш ніж почати роботу над п'єсою. Але завжди якось так виходить, що творчий інстинкт розгортається повнотою тільки при виконанні речі, а не при складанні плану. Тому композиційні відхилення від плану неминучі.

Перш за все повинна визріти ідея твору. «Диктатура», наприклад, народилась у мене з питання, поставленого переді мною на одному мітингу в 1925 році. Я проводив тоді разом з робітниками одеського заводу ім. Благоєва, де я тоді працював, день Паризької комуни в підшефному селі. Після доповіді селянин-незаможник (типу «шукача правди») спитав мене: — Воно, конешно. Влада робітників і селян, як ви сказали. Це я згоден. А чому ж диктатура... пролетаріату?.. Одним цим питанням він поставив під удар увесь настрій селян, створений нами до цього моменту. Склалася дуже цікава, надзвичайно драматична ситуація. Як не доводь, які логічні докази не виставляй після цього, але попередні досягнення мітингу він, цей селянин-скептик, уже зім'яв своїм запитанням.

План п'єси було дуже легко розробити, тому що ідейний стрижень уже зумовлював саму річ. Якщо цього немає (немає центральної проблеми), план розробляти важко, і в таких випадках завжди буває дуже багато варіацій, причому сам не знаєш, який варіант виявиться придатний, а які відпадуть. Можуть відпасти саме кращі. Отже — потрібне «пекуче питання», на яке треба відповісти. Якщо його немає або є багато питань, але не центральних і жодне з них не може стати центральним, — річ виходить неорганічна, вона буде, можливо, і яскрава, але все ж таки мозаїка, а не моноліт. Скласти план для такої речі — справжня мука.

Персонажі намічаються спочатку тільки головні, центральні. Другорядні ж займають свої місця під час розгортання дії. Характер головних персонажів, звичайно, повинен бути ясний ще до початку роботи. Але уточнюється він все ж таки лише в процесі роботи. Ніколи не зв'язую себе з даним, існуючим і особисто мені відомим суб'єктом, створюючи той чи інший образ у п'єсі. Однак сутність якого-небудь особисто мені відомого суб'єкта беру, доповнюю її аналогічними якостями інших суб'єктів, узагальнюю, і тоді створений образ вже не нагадує відомих мені суб'єктів, кожного зокрема, але нагадує їх усіх своєю соціальною суттю.

Ще одне зауваження: починати завжди дуже важко, Початок визначає тон, ритм, амплітуду, нарешті, стиль всієї речі, Тому початок завжди важкий. Невдало почав, зірвався, — пропадає охота починати вдруге. Роблю річ звичайно до кінця, а потім уже виправляю. Переписувати доводиться по кілька разів. Диктатура» переписана разів п'ять (уже після того, як була прийнята театрами). «Кадри» так само.

Чим більше встигаєш зробити за один присід, тим міцніше себе почуваєш, бадьоріше, певніше і тим менша перерва до наступного «присіду». І навпаки — після невдалої роботи почуваєш себе розбитим, змученим, байдужим до всього навколишнього. До роботи огида. Якщо ж картину, наприклад, вдало закінчиш уночі, то здається: сили залишилось іще стільки, що можна почати наступну. Це почуття — обманливе.

Халтурою я називаю річ, що спотворює нашу неповторну дійсність, незалежно від того, скільки часу автор її спотворює за своїм столом до того, як випустить свій «продукт» на ринок: два дні чи два роки. Я дав кравцеві шмат матерії. Він рік вигадував фасон для костюма, нарешті — пошив, і я виглядаю в ньому потворою. Хіба цей кравець не халтурник?!

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3