Огородник Орест Володимирович

Орест Володимирович Огородник (28 квітня 1973, Львів, УРСР) — український актор, драматург, режисер-постановник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Заслужений діяч мистецтв України.

Огородник Орест Володимирович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Я ріс у звичайній робітничій сім'ї. Тато в мене все життя пропрацював токарем шостого розряду на заводі. Хоча він свого часу закінчив музпедучилище за спеціальністю хорове диригування. Також батько дуже добре малював і навіть хотів поступати в училище Труша. але не склалось, бо тоді час був важкий, треба було заробляти гроші, аби прогодувати сім'ю. Вчитися не дуже то й був час, тож він був змушений розпрощатися з мрією про професійне заняття мистецтвом. Та його бажання було не загасити, тому він писав картини так, як умів, як відчував. А щодо баяну і співів, то й до сих пір вони з мамою грають та співають у всіх концертах на селі, у всіх святах беруть участь. Мають таку мистецьку позицію. І хоча вони вже на пенсії, та все ж таки у них зараз триває друга чи то третя молодість. А мама, все життя була інженером-технологом, водночас співала в хорі, бо має дуже гарний голос і також непогано малює. Тобто в мені це "мистецьке начало" народилось я б не сказав, що раптово. Ні, зовсім ні. Напевно, що якісь передумови до цього були. Тому що я, навчаючись в школі, завжди брав участь у художній самодіяльності, я завжди був на всіх концертах і співав, і танцював, і грав у шкільних виставах головні ролі, і малював плакати різні до свят. Пам'ятаю, що я ще зі школи був такий дуже активним». — про своє походження в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Один з моїх дідів був в УПА, а другий мусив переховуватись від радянської армії. Його врешті-решт у 44-му році знайшли в хаті та забрали. Після того жодної звістки про нього не було. Історія про мого діда (маминого батька), який був в УПА, ніколи не обговорювалась в сім'ї. Більш того, була темою нон ґрата, навіть батьки нічого про це не знали. Та вже, коли я знявся у фільмі “Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені” в 95-му році, там в мене була роль зв’язкового бандерівця, якого за сценарієм мав допитувати НКВДист. За фільмом з мого героя знущаються. Якось той фільм подивилась бабуся, від початку і до кінця проплакала. І сказала: “Оце, внучку, тебе в кіно били, а діда твого так по-справжньому в житті”. Після того вона мені й повідала історії життя про мого діда. Виявляється, що коли він мав 17 років, то "пішов у ліс". Після чого був засланий на Колиму, де важко захворів. Приїхав додому вже вмирати, та, на щастя, його виходила матір. Коли влада побачила, що заслання не вбило мого діда, то його послали ще й на шахти Донбасу. Повернувшись вдруге додому, він привіз купу хвороб. Я запам'ятав його дуже замкнутим в собі, з нього було тяжко якесь слово витягнути. Він дуже багато курив, по три пачки за день, дуже мало спав. Ми завжди грали з ним у шашки і він нервувався, коли я в нього вигравав. А по татовій стороні, діда забрали комуняки в 1944 році, після чого він пропав безвісті. Якраз того року народився мій батько, от баба сама й лишилася з трьома дітьми: сином і двома доньками». — про історію своїх дідусів у інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Скільки себе пам'ятаю, я завжди був, і залишаюсь до сьогодні, маминим сином. Я дуже тримався в дитинстві за маму і вона мені привила любов до нашого родинного гнізда. Таке моє ставлення до сім'ї вплинуло на мою подальшу творчість, на те, що я пишу і ставлю. У шкільні часи я був твердим ударником, трохи не дотягнув до срібної медалі. Я дуже любив гуманітарні науки, а не любив алгебру і фізику. Мені подобалась література, історія, географія. Не любив, на жаль, іноземну мову». — про роль матері на навчання в школі в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Перший раз в театр попав саме в Заньковецьку, куди нас водив всім класом наш класний керівник. Ми були на всіх прем'єрах театру, починаючи десь з 85-го. Такі вистави, як “Гайдамаки”, “Маруся Чурай”, “Безталанна” - всі ці перші вистави Федора Стригуна я тут бачив. Ми сиділи десь на третьому балконі. І в мене вперше тоді закралась якась така думка, що я дивився на людей на сцені і ці актори видавались якимись нереальними, небожителями. Я подумав, що до них попасти неможливо, і я не уявляв, що потрібно зробити щоб потрапити на ту сцену». — про першу виставу, яку побачив в театрі в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Під час навчання в останніх класах, я непогано малював, мене віддали до репетитора з малювання, і я планував вступати до Академії мистецтв на кераміку. Я почав дуже наполегливо вивчати рисування, малювання, скульптури, композиції тощо. Треба було осягнути дуже багато невідомого мені матеріалу. Пішов документи подати на архітектуру. В мене прийняли всі роботи і сказали готуватись до вступу. Але перед тим одного разу тато, читаючи газету, помітив, що в консерваторії при вокальному факультеті Федір Стригун та Богдан Козак набирають групу на акторське відділення. Це був перший набір на це відділення в 1990 році. Чомусь я не взяв до уваги цю інформацію. Та згодом, проходячи повз консерваторію, побачив оголошення про той набір, і що вже набирали 15 чоловік. Ми з мамою зупинились і мама каже дивись: “А може ти сюди?”. Я сказав, а може дійсно сюди. Ми в той же день забрали документи з архітектури і занесли в консерваторію. Нас тоді вступало 90 чоловік, конкурс становив шість людей на місце. І я пройшов відразу з найвищими балами. Так і почалося моє студентське життя, мрії, клопоти». — про навчання на актора в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«...після закінчення навчання практично всю групу Стригуна залишили в театрі. Так в 1994 році я і став актором театру імені Марії Заньковецької. Після того, як я прийшов в театр, ми, молоді, грали всі ролі в масовках. Як і у будь-якого молодого актора, амбіцій було більше, ніж можливостей. І я зрозумів, що потрібно займатись своїми справами, бо ти не дочекаєшся того, що хочеш, про що ти думаєш та мрієш. І я зрозумів що треба спробувати якісь окремі роботи брати, чи самостійні, чи просити когось поставити. Це було роздоріжжя. Тоді дуже часто з’являлись думки про те, що я недостатньо задіяний, з'являлись думки піти з театру, щось поміняти у житті. Я почав шукати цікаві матеріали для постановок. Та зіткнувся з тим, що дуже мало творів, які б відповідали моєму баченню, і нема так дуже з чим працювати. Тієї миті в мене закралася думка, самостійно написати твір. Це зараз зі сторони може і виглядало смішно, але ... Я почав працювати, написав першу п’єсу, до того ж одразу почав писати у віршах. Я її написав, дав почитати друзям, акторам роздав ролі, навіть зібрав команду, щоб поставити. Та справа забуксувала. певно через те, що я потрапив перший раз в кіно. Мені був лише 21 рік, я не мав ще великих ролей в театрі, а мене затвердили на головну роль в фільмі “Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені”. І це в той час, коли кіно майже не знімалося в Україні. Я знався в фільмі і після цього відразу був затверджений ще на три нових картини на кіностудії. Я тоді подумав: “Все. Нарешті прийшов мій золотий час”. І в цей момент закінчились гроші і кіновиробництво в Україні практично зупинилось. І настала депресія українського кіно. От в такий час я і написав свою першу п’єсу, вона була у віршах і потребувала помпезного оформлення, але реалізувати це було не в моїх силах. Перескакуючи 20 років, я зараз її дописую, вона пережила вже 8 редакцій, тому що я її відкладав, забував, повертався до неї і знову переробляв. Зараз мені лишається дописати останню сцену, тому я не спішу. Не буду наперед загадувати, але можу сказати що ця моя перша п’єса, буде таким собі лейтмотивом мого творчого драматургічного життя. Тобто вона перша і вона зараз в мене лежить майже дописана і вона є у тому вигляді, в якому я хотів би зараз її бачити. Моя друга п’єса називалась "Мила моя, люба моя", ми її поставили на камерній сцені і вона вийшла дуже своєрідна і дуже класна. На неї пішла молодь, вона отримала багато відгуків. В моєму розумінні це був перший такий прорив, якого я навіть не очікував. Пройшов якийсь час і у мене виникло бажання поставити ще щось, цього разу уже на велику сцену. Але мені одразу ж повідомили, що оскільки я не маю диплома режисера, тому не маю права ставити на великій сцені». — про те, як став заньківчанином в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«От наприклад люди, які стоять на базарі, щось продають, вони так виживають, а деякі навіть дуже добре живуть, маючи по 5 магазинів. А з другого боку, копнеш глибше і в більшої половини з них є дипломи — університетські, поліграфічні, навіть лікарські. І ти собі ставиш таке питання — чому людина, яка мріяла чимось конкретним займатись в житті, отримала диплом і врешті решт опиналася на базарі чи в магазині. Друга думка — чи цікавить це людей, які в суспільстві живуть? Цікавить! І в першу чергу цікавить от тих людей, які стоять там на базарі. А мені це цікаво? Цікаво! А чому б мені не написати таку п’єсу, яка би стосувалася цієї ідеї про те, що людина, яка мала мрії, чогось хотіла і раптом зіткнулася з реальністю, всі ці мрії обірвалися і вона пішла продавати мешти чи рибу на базар. Звичайно, деякі продають, забувають, чого вони хотіли і їм того вистачає. А може не всі такі? Можливо хтось все таки навіть добившись цього, заробивши кошти і маючи що їсти та пити, ще не втратив цю ідею та бажання і все те юнацьке у ньому ще живе? Тому впевнений, що деякі такі люди мають бажання вернутися до того, щоб реалізувати мрію свого життя. І у думках про це я знаходжу конфлікт поточних можливостей і бажань з бажаннями і прагненнями, які хотілось би реалізувати. І вже на цьому можна будувати п’єсу, придумувати персонажів, конфлікти між ними і так далі. Але основною є сама ідея мрії - чи здатна мрія, яку колись заглушили, вирватись і стати реалізованою. Після цього вже можна сідати і розробляти структуру п’єси. Проте найголовніше у такому робочому процесі — бути щасливою людиною. Я з впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік. Тому що я займаюсь улюбленою справою і моє хобі водночас є моєю роботою, від цього я отримаю максимальну сатисфакцію». — про те, як вибирається тема для п’єси в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Це досить складний процес. Режисер це людина, яка повинна думати, аналізувати , це обов’язково має бути ерудована і освічена людина в питанні сьогодення. Він повинен розуміти що відбувається навколо, куди ми рухаємось, які сили рухають нами і вказують напрямок, що люди говорять, що їх цікавить. І вже виходячи з цього всього ти повинен шукати драматургічний матеріал, який би, на твою думку, перегукувався з тим, що відбувається в сучасному соціумі. Якщо режисер поставить щось, аби поставити - прийде декілька людей і згодом виставу спишуть, тому необхідно робити все якісно. Завжди актуальною темою буде боротьба за владу, вона завжди замішана на крові. Керуючись такими поняттями режисер має обрати п’єсу, щоб вона була актуальною. Наприклад, в оперному театрі режисеру вибирати п’єсу набагато простіше, тому що є класичні опери і яку би ти не взяв - ти все одно не прив’яжеш її напряму до чогось загалом, немає в тому потреби. Прив’язати можна лише “амурним почуттям” - там і тут якась любов, драма і т. д. І всі глядачі будуть сидіти і про це думати. В драматичному театрі завжди потрібно шукати золоту середину, бо театр також не може йти на поводу у глядача. Театр не може працювати тільки для того, щоб догодити глядачеві. Театр повинен пропагувати якісь вищі ідеали, теми, показувати людству куди їм варто рухатись, чого прагнути, якими варто би бути. Для цього в театрі є репертуар, різні режисери і різні вистави для широкої аудиторії». — про те, як режисер вибирає п’єсу, яку ставити в інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Ні, адже я їх всіх знаю. Працюю практично 25 років в театрі тому знаю, хто і що може. Але при підборі враховується не лише професійна здатність і можливості акторів. Це має бути не тільки дуже хороший артист. Є такі речі як відносини між людьми, актори між собою мають різні стосунки і є режисери, які успішно це використовують в своїх постановках. Це також хід. Хоча артисти дуже хитрі, вони відчувають слабину режисера. Мені цікавіше в цій професії. Зараз я можу впевнено сказати, для мене акторська професія не є настільки цікавою як режисерська». — про те, чи складно підбирати акторів у інтерв'ю Гал-інфо Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік (27 березня 2019 року)

«Колись моя баба казала: "Людина – не скотина, вона до всього звикає". Звичайно, в перші дні людям було не до театру. Зупинився не лише театр – зупинилося все. Це як боксер, який отримує потужний удар і в нього на частку секунди виключаються всі системи й органи. Але потім помаленьку повертаються свідомість, координація, далі – бажання жити, боротись і, врешті-решт, бажання перемогти... Нам було непросто поновити навіть той репертуар, який у нас був, не кажучи вже про нові вистави. Виникла проблема, бо багато актрис поїхали за кордон, а багато акторів пішли на фронт. Двоє пішли по повістці, а ще четверо – добровольцями (спочатку в тероборону, а тепер воюють на Донеччині). І це все у віці 30-35 років. Тобто випав пласт молодих акторів і утворилася величезна дірка в репертуарі. Ніхто не нарікає, бо захищати батьківщину – то важливіше, ніж грати вистави. Але такі виникли проблеми. Зараз у нас є 3-4 актори, на яких тримається теперішній репертуар. І якщо призвуть до війська ще й їх, то в нас просто все зупиниться, ресурси вичерпалися. Ми зараз почали брати на 0,25 ставки молодих хлопців, студентів, аби хоч якось збалансувати ситуацію. Вибирали вистави, де нам вистачало акторів чи можна було когось ввести на роль. Але деякі вистави задумані як масові дійства, тому складно набрати бодай один склад. Навіть коли ми ставили "Микиту Кожум'яку", то нам бракувало людей. Треба було Микиту, двох братів і ще бодай п'ятьох воїнів зі списами – то ми брали на роль помічників режисерів». — про театр під час війни в інтерв'ю "Еспресо.Захід" Війна – наче лупа: нікого змінити не може, але допомагає розгледіти людину, – режисер Орест Огородник (4 червня 2022 року)

«У кіно ти маєш можливість запустити танки, гелікоптер, зробити спецефекти. Американці знімуть не один фільм – і про Маріуполь, і про війну в Україні. Шкода лише, що там навряд чи будуть зніматися українські актори. Є багато прикладів хорошого кіна про героїзм. Та я не думаю, що це кіно чимось відрізнятиметься від "Падіння "Чорного Яструба" чи інших фільмів такого штибу. Буде той самий сенс: герої до останнього триматимуть оборону в безнадійній ситуації, не маючи що їсти, пити, чим стріляти. Просто використають новіші спецефекти. Кіно про це насправді вже знято, додасться лише нюанс, що це відбувалося в Україні. Але театр ніколи й не брав такими спецефектами, театр розповідає не стільки про саму війну, скільки про трагедію людини на війні. Театр завжди йде від мікрокосмосу до макро-, а не навпаки. І якщо вдасться розібратися в ситуації на мікрорівні, то вразити може не менше. На самій війні все просто – або ти, або тебе. Вибухи, постріли, стан афекту. Коли прийшов до тями, то мозок взагалі половину відсік. У театрі про саму війну ніхто не пише – щоб зрозуміти, що таке війна, ми повинні побачити те, як було до війни і що сталося після неї. Якщо ти бачиш Маріуполь до війни і Маріуполь після війни, то нічого більше й не потрібно. Людина сама собі нафантазує набагато більше, ніж їй можна показати якимись засобами. Вистачить показати, умовно кажучи, наслідки ядерної війни, а не ламати собі голову над спецефектами з ядерним грибом. Театр – то не фільм "Термінатор"». — про тему війни в сучасному театрі в інтерв'ю "Еспресо.Захід" Війна – наче лупа: нікого змінити не може, але допомагає розгледіти людину, – режисер Орест Огородник (4 червня 2022 року)

«Війна не змінює людей, а просто показує їхні якості. То наче лупа. Вона може спалити. Але зазвичай просто збільшує, допомагає ретельніше роздивитися. Та суті речей вона не змінює, як лупа не перетворить дерево на метал. Якщо людина добра, то вона залишиться доброю. Якщо брехлива – продовжуватиме брехати, якщо жадібна – такою й залишиться. У кого є сформований характер – у них залишиться, а в кого нема – то нема. Війна не повинна змінювати людей, які живуть зараз. Вона може змінити хіба що людей, які прийдуть потім. Війна повинна змінити освіту, культуру, повинна вказати напрямок, куди наше суспільство буде рухатися далі». — про розвиток театру після війни в інтерв'ю "Еспресо.Захід" Війна – наче лупа: нікого змінити не може, але допомагає розгледіти людину, – режисер Орест Огородник (4 червня 2022 року)