Кісь Оксана Романівна

Окса́на Рома́нівна Кісь (нар. 11 січня 1970, Львів) — українська науковиця в галузі гендерних студій, історикиня та антропологиня, феміністка, докторка історичних наук (2018), старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації досліджень жіночої історії, соціальна активістка, експертка Гендерної експертної платформи ГІАЦ «КРОНА».

Оксана Кісь

Оксана Кісь на акції на 8 березня «Чому мені потрібен фемінізм?»

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Гендерні студії мають дуже конкретний прикладний вимір для того, щоб наше суспільство змінювалося і ставало справедливішим.

За більше як двадцять років завдяки подвижницькій діяльності жіночих громадських організацій і тисяч активісток з’явився нарешті критичний погляд на ситуацію, принаймні готовність помічати проблеми, а не заперечувати її й сліпо наполягати на тому, що в нашій «матріархальніій» культурі жінкам ведеться чудово. Оце усвідомлення існування проблеми гендерної нерівності — це дуже важливий крок на шляху до подолання дискримінації в різних її проявах, від сексистської реклами до політичної участі.

Звісно, у звичних для істориків поняттях жінки не ухвалювали політичних рішень і не командували арміями, але вони діяли на іншому рівні і в інший спосіб. Знання про те, як саме вони діяли, які були їхні сценарії виживання, способи пристосування чи методи і форми спротиву до тих обставин, що на них тиснули, коли їхні можливості й ресурси було обмежено, — таке знання може озброїти сучасних жінок певним досвідом і додати впевненості для дій.

Знання про минуле може стати уроком, із якого можна не лише навчитися, а й повірити в себе і свої сили, відкинувши дурниці про жінок як слабку стать.

З одного боку, жіночу тематику не сприймали всерйоз, вона була досить маргінальною і якоюсь мірою в історичних науках такою й залишається. А з другого боку, спосіб, у який я інтерпретувала явища народної культури, демонструючи її глибинну патріархальність і геть непривабливі сторони в тому, що стосується становища жінок, насправді дуже дратував колег.

Ідеї фемінізму я сприйняла не тільки на рівні теорії, яку можна застосовувати в дослідницькій практиці, а й на рівні системи цінностей, близької мені особисто. Яка відповідає моєму способу життя, моєму баченню ролі та місця жінки в суспільстві. Усе це імпонувало мені не тільки в академічній площині, а й у сенсі мого власного способу життя. Я опинилася в комфортній для себе ніші, де не було відмінностей між тим, як я живу, які цінності сповідую, та тим, які ідеї народжуються в результаті моїх наукових досліджень.

І на початку 2000-х, і тепер я вірила й вірю, що надзвичайно важливо працювати саме з молоддю, особливо коли йдеться про проблематику гендерної нерівності, бо це не тільки наука, — це про систему цінностей, про світоглядні питання.

Коли ми переходимо на рівень практики, ми бачимо нині чимало егалітарних партнерських родин, де чоловіки і жінки спільно займаються побутом, дітьми і т. ін. Коли ж ідеться про суспільний дискурс, про світоглядні речі, гендерні стереотипи й ідеали, то вони не міняються століттями. Практики вже змінилися, а от ментальний рівень може дуже довго залишатися так само архаїчним, зовсім не відповідним добі.

Мене тішить той факт, що молоді дослідниці відважно беруться за жіночу історію, готують свої дисертації і таки успішно їх захищають. Усі згадані дослідження досить глибокі, ґрунтовні, це не поверхові перекази чужих ідей, а авторські оригінальні розвідки на цілком нових історичних джерелах, зі свіжим поглядом на, здавалося б, знайомі теми. Ці роботи збудовано не на якихось ура-патріотичних пафосних гаслах чи певному міфологізованому уявленні про минуле українського жіноцтва, а на реальних історичних документах, на архівах, спогадах жінок, їхньому листуванні, щоденниках.

Моя сфера — це дослідження, пов’язані з жіночою історію, із феміністським способом вивчати минуле. Я намагаюся не лише вивчати жіночий історичний досвід, а й поширювати ці знання, наскільки це можливо, через освітні заходи, засоби масової інформації, публічні лекції.

Нерідко жінки робили такі речі, які можна вважати повсякденним героїзмом. Не Героїзмом з великої літери, а щоденними практиками виживання, які в тому контексті, у тих обставинах були вчинками, гідними поваги і захоплення, героїчними. Чи в таборах ГУЛАГу, де вони знаходили способи не опускатися до рівня тваринного виживання, а зберігати людську гідність і свою систему соціальних ідентичностей, цінностей.

Тільки після читання праць Марти Богачевської-Хом’як, Симони де Бовуар, Шеррі Ортнер, Джоан Скот, Джоан Келлі, Мішель Цимбаліст-Росальдо та інших історикинь і антропологинь феміністського спрямування у мене почало формуватися якесь розуміння, що таке феміністський підхід до аналізу історичного минулого, що таке феміністичний погляд на суспільство, що таке патріархат і андроцентризм, як це все формує наше знання про жінок та інтерпретацію жіночого становища їх у суспільстві.

Уже чіткіше розуміння того, що я роблю і як я маю це інтерпретувати, що це знання може нам дати, — воно з’явилося пізніше. Це, мабуть, був аж 2000 рік, коли я вперше потрапила на літню школу з гендерних студій у Форосі...

Дефініції фемінізму (стаття) (2000)

Джерелом жіночих студій ХХ ст. вважають фемінізм. Категорія фемінізму неоднорідна, оскільки посідає водночас декілька значень: політичне (суспільні рухи), ідеологічне (стратегії суспільних змін) і теоретичне (методологія аналізу культури і суспільства). Перший його аспект слід вважати первісним (базовим), оскільки власне розгортання феміністичного руху призвело до виникнення ідеології фемінізму та феміністичної теорії.

Жіночі студії в Україні перебувають на етапі свого становлення, хоч ще наприкінці XIX – на початку XX ст. засадничі ідеї українського фемінізму, започаткованого Оленою Пчілкою, Н.Кобринською, Лесею Українкою, О.Кобилянською, Л. Яновською, знайшли свій розвиток у діяльності жіночого Клубу Русинок та Кружка українських дівчат, і далі – у створеній 1906 року всеукраїнській організації Жіноча громада.