Панч Петро Йосипович

Петро́ Йо́сипович Панч (справжнє прізвище — Панченко; *1891, Валки — †1978 , Київ) — український письменник групи «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Офіцер Армії УНР.

Петро Панч

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (1923 р., м. Харків)

Війна. Одеська артшкола і фронт. Горобців ніколи не драв: жалко було, а коли мене хвалили за влучну стрільбу по колонах австріяків, було приємно і хотілось обстрілювати всі колони салдатів (бувало й своїх).

1917 рік був для мене початком української орієнтації, а в 1918 році — взявся за перо. В голові міцно сиділи Васильченко й Коцюбинський (але Хвильовий міцніше). Почав друкуватися в 1921 році в м. Валках, а потім і в Харківських часописах.

У тих же Валках з поетом Крижаним вирішили заснувати філію спілки селянських письменників «Плуг». Заснували. На п'ятому жовтні я запрігся в «Плуг» і орю до цього часу. — А як зоремо та засіємо, Гей й нива ж буде колосиста!

З автобіографії (24 грудня 1925 р., м. Харків)

В 1925 р. вийшов із «Плуга» і став за одного із фундаторів «Вільної Академії Пролетарської Літератури» («Вапліте»). Перша повість «Там, де верби над ставом» вийшла у В[идавницт]ві «Шлях Освіти» [в] Харкові 1923 році. Належить до школи реалістів, які, на мій погляд, найбільше відповідають сучасній добі.

Про мову

Адже основна сила в тім, щоб правильно, до діла вжити те чи інше слово, незалежно від того, чи це буде архаїзм, чи неологізм, а чи й звичайнісіньке, щоденно вживане і, можливо, від того вже аж стерте слово. А хіба не заслуговують на увагу, скажімо, такі й подібні до них живомовні народні вислови: «Гуляли, гейби на весіллі»; «Отут наша згуба»; «А йдемо, йдемо, газдо любий, не знаємо, як вас шанувати»; «Угніздився католицький монастир». Чи можна більш лаконічно охарактеризувати природу українського дядька, ніж це підказує нам сам народ: «Упав у яму, та тільки — тю!»

Кожне слово мусить нести на собі якнайповніше смислове й емоційне навантаження, без якого руйнується зміст. Ще старогрецький мудрець сказав: «Відомо, що і слово, коли воно багатозначне, виразне, спроможне не гірше за скульптора чи художника відбити свій предмет...».

Мова є канвою, на якій людина вишиває узори свого життя, а для письменника — знаряддям для відбиття в художніх образах своїх думок. Як відомо складається мова з окремих слів, які містять у собі і зміст і звучання, — і обидва ці елементи однаково важливі для виявлення настрою людини, для оформлення думок у художні образи.

Мова — це когтовний скарб, набутий віками нашим народом, його невичерпне духовне багатство. В той же час це й наша зброя в ідейній боротьбі, що постійно точиться між двома світами. Дбаймо, щоб ця зброя завжди була гостра і гнучка, як шабля, ясна, як сонце.

Наше завдання — із кожного слова, із кожної фрази викрешувати іскру, щоб у читачів од неї спалахнув огонь. Цього не компенсуєш ніякими вигаданими «красивостями», що до них удаються окремі автори, бо ніякі красивості не спроможні заступити природні самоцвіти!

Незаперечною істиною є те, що мова це найважливіший і всеохоплюючий засіб спілкування, засіб передачі інформації, як тепер прийнято говорити. Але самим лише спілкуванням, самою тільки інформативністю не вичерпується суспільне значення мови. Для нас, письменників, мова — це могутнє і єдине знаряддя створення художньо естетичних цінностей.

Той, хто дивиться на мову тільки як на засіб спілкування, позбавляє себе найдорожчою в житті — голосу природи. Коли слабує на це письменник, він засуджує до цієї кари ще й своїх читачів.

З творів

(…) гречність не вживається з війною — сотник Лец-Отаманів

Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду, помножуємо тисячами прикладів, і жадоба розплати спалахує з особливою силою

Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, (…) жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки — професор Потуга

(…) не якийсь героїчний дух породжує війну, а, навпаки, війна викликає в масах буйні почуття, які породжують у першу чергу жах і відчай, а не ентузіазм — поручик Туманов

Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля! — пан Тодось про Україну

Література

• Панч П.. Без козиря: Роман, повісті / Худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Харків: Фоліо, 2009. — С. 443. — (Історія України в романах). — ISBN 978-966-03-4771-7

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3