Папуша
Папу́ша (пол. Papusza, справжнє ім'я: Броніслава Вайс / пол. Bronisława Wajs; 17 серпня 1908, м. Люблін, Російська імперія — 8 лютого 1987, Іновроцлав, ПНР) — ромська класична поетеса, одна з перших поеток у своїй етногромаді. Авторка збірника віршів «Пісні Папуші» (1956), що витримав безліч перевидань. Очолювала табір, який осів після 1949 року в Польщі. Ромська громадська діячка, зазнала гонінь у часи Другої Світової війни.
| Броніслава Вайс (Папуша) | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Про Броніславу Вайс
ред.«До поезії треба сходитися, / Як до великого вогнища». Найвідоміша, либонь, цитата з віршів цієї авторки. Біля вогнища вона залишилася зрештою сама, ледь-ледь на ньому не згорівши[1]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Папуша» – значить «лялька»: дівчина була дуже гарна. Звали її Броніслава Вайс. Вона була ромкою високого соціального статусу: очолювала осілий із 1949 року в Польщі табір. Писала пісні та вірші, ніколи цього не вчившись спеціально, а грамоту опанувала, вимінюючи під час подорожей уроки на харчі[1]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Слова розбрелися маленькими літерами». Тридцять чотири роки самотності. Бездітна вдова, від якої відвернулися всі, навіть хлопчик, якого вона виховувала. Папуша померла на самоті, в злиднях, і з глибоко зраненою психікою. Дві прижиттєві збірки, дві посмертні[1]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Вайс написала чи-то довгий вірш, чи-то коротку поему, яка зветься «Криваві сльози – що ми пережили від німецьких солдатів на Волині в 1943 і 1944 роках». Роми з табору Папуші переховувалися в волинських лісах, сюжетно її вірш саме про це. Вони рятуються в болотах, відчувають холод. Голод, страх, лютий жах навіть. Надія тільки на зірки, до яких вірш і звернений. Бо лише потужні маленькі зірки можуть засліпити переслідувачів, вказати їм неправильний шлях, «щоб єврейські й циганські діти могли жити»[2]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Її вірші позбавлені визначеного розміру чи чіткої регулярної метрики, ба більше – ритм у її творах теж нерегулярний, він часто «збивається» на речитатив. Тож у 2010-х її вірші читаються цілком актуально, як прекрасний витриманий зразок саунд-поезії; та і в 1950-х їх читали як пісні, «аранжовані» на папері[2]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Дедалі більшу популярність Папуші в польській літературі пов’язують із потребами нової чутливості: вчитися чути голоси Інших. Можливо, напрямок, у якому рухається сучасна поезія, – це і є той шлях, яким пройшла Папуша. Нарешті вони синхронізуються[2]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
| — Ганна Улюра |
Папуша плаче не тоді, коли їй страшно, а тоді, коли вона щаслива. […] І ріки-струмки у неї – це завжди потоки сліз[3]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Її програмним віршем вважається пісня «Вода тече», він тужливий і меланхолійний. Це вірш-спогад про свободу, яку тепер у ромів забрали: «Закінчився час циган кочових». Тепер їх можна побачити хіба як відбиток у стрімкій річковій воді, та вони швидші за течію – не зачепитися людським оком, не описати людською мовою[3]. — З есею «Броніслава Вайс (Папуша)» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Примітки
ред.- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 259
- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 260
- ↑ а б в г Ніч на Венері, 2020, с. 261
Джерела
ред.- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
