Улюра Ганна Анатоліївна

Улюра Ганна (нар. 1977, Миколаїв) — українська літературознавиця, кандидатка філологічних наук, літературна критикиня.

Ганна Улюра

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Насправді я мала страшенну мрію написати історію жіночої літератури, але всієї, проте не могла визначитися з національністю. Адже жіночу літературу ми не поділяємо на національні. Коли говоримо про неї, то говоримо про весь загал текстів письменниць.

Фемінізм має купу різновидів. Мені найближчий, хоча це, мабуть, прозвучить негативно, сепаратистський. Фемінізм розбіжностей. Я вважаю, що жінок треба вивчати як окрему соціальну групу й структуру.

У каноні в жіночій літературі й у взаєминах між жінками те, що ми називаємо солідарністю, не виключає елемент конкуренції. [...] Жінки конкурують між собою, цілковито чітко.

А коли ми вже говоримо про таке професійне середовище, як канон, там конкуренція абсолютно жорстка, там можуть піднести одну жінку й не помітити всіх інших, що в нас і зробили, наприклад, з Лесею Українкою. Вона ж завжди була та є в тріаді Франко, Шевченко, Українка. [...] Виходить, що піднесли одну жінку й через це не бачимо всіх інших. Дуже небезпечні штуки. Тому конкуренція в каноні дуже висока, зокрема й у жіночому.

Я гадаю, солідарність – це утопія, тому ми весь час про неї мріємо. Сподіваємося, що, коли досягнемо такої свідомості жіноцтва, позбудемося мізогінії, тобто жінки перестануть одна одну ненавидіти, от тоді настане утопічна благодать.

Священна жертва жінки, яка приходить у літературу, – це такий крик колосальний: побачте мене, я тут! Це й стає магічним ритуалом: крик має потужну магію. Бо тексти, які вони пишуть, – це крики. Для мене це була та магія, яку намагалася передати.

У всіх пострадянських літературах відновлення почалося з жіночих бумів. В Україні це було щось нереально потужне: Оксана Забужко, повернулася перечитана Ольга Кобилянська. Проза Євгенії Кононенко: ніхто не очікував, що на побутові теми так спокійно написана проза буде справляти такий потужний ефект. Це була діаспорна поезія, яка до нас повернулася. Це був страшенно потужний ефект, і закінчився він Іреною Карпою.

Коли кажуть: «Я читаю книжки, щоб пізнати чужий досвід», це, безумовно, так: ми читаємо, щоб пізнати чужий досвід, засвоїти його й використовувати на свою користь. Але нам цікаво читати про себе, тому, гадаю, цільова аудиторія «Ночі на Венері» – жінки.

Я з надією все шукала авторок, які жили щасливим життям, відчували себе щасливими, були щасливими. І знайшла таких, які дійсно були щасливими, не в книжках, а в житті. Але в книжках вони однаково нещасні. Гадаю, що у дійсності це відповідальність, яку вони беруть на себе. [...] Є така тенденція, ніби письменник пише про те, чого він сам позбавлений. Ніби цей негатив віддаємо в текст, і в нас його не залишається. Буквально, ми сублімуємо. І сподіваюся, якщо вони писали такі чорнушні книжки, у яких стільки болю, то в їхньому житті було все добре, а не так погано, як здається.

Див. також

• Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві